— Запам’ятай, не можна нікому довіряти. Нікому. Принаймні тут.

4

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

Крик пана Фуллера долинав до Саймона з протилежного кінця футбольного поля.

— Хлопче, не гупай по м’ячу! Ніжніше з ним, ніжніше.

Саймон робив третє й останнє коло. Насправді йому добряче поталанило. Минулого року будь-який член команди за таке запізнення мусив зробити п’ятдесят відтискань. Порівняно з цим, тричі обвести м’яч навколо футбольного поля — раз плюнути. Напевно, старий Фуллер стає м’якотілим.

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Юначе, ти що, глухуватий? Ти ж не голи забиваєш! Доганяй м’яч ніжно. Контролюй його. Так, наче м’яч прив’язаний резинкою до твоїх ніг.

Саймон не винен, що запізнився. Це все Вейн. Якби той не потягнув його за собою нишпорити порожніми класами по всіх партах у пошуках пляшечки коректора…

Зате як насміялися. Шкода, що він не встиг у переодягальню разом з усіма, щоб побачити обличчя Фроґґі, коли той узяв баночку з присипкою для ніг і прочитав новий напис:

Геніально.

Замалювати слово «запах» придумав Вейн. Але Саймон перший здогадався, що літера «ц» у слові «спорцмени» не зовсім доречна. Він не був упевнений на сто відсотків. Йому так підказувала інтуїція. А вона інколи має рацію.

Згадати хоча б той випадок, коли пані Арнотт покарала його, наказавши стояти біля її стола за збиточну поведінку під час уроку англійської. Вона саме перевіряла твір Ґвина Філліпса під назвою «Мої літні канікули» і щось бурмотіла собі під ніс. Потім, піднявши голос, вона роздратовано запитала:

— Ґвине, що за нісенітницю ти написав? «Усі італійці відсталі й люті»?

Ґвин Філліпс не на жарт спантеличився. Звідки йому знати? Він узагалі нікуди не їздив на канікулах. А твір, не задумуючись, списав у Вілла Сіммонса. Однак Саймон, зиркнувши через чудове позолочене літньою засмагою плече пані Арнотт, спробував витлумачити написане по-іншому:

— Я думаю, пані, там написано: «Усі італійці відкриті й людяні».

Чудесно. Просто в яблучко! Він заслужив прекрасну усмішку пані Арнотт і під шквал оплесків повернувся за парту, обтяжений вагою осяйного німба.

Так, інтуїція інколи допомагала. Але прикро, що сьогодні вони згаяли кілька цінних хвилин, повертаючись, щоб таки замалювати ту літеру «ц». Ще й Вейн дорогою туди і назад горланив партію Квазімодо з «Нотр-Даму»,[9] що аж ніяк не пришвидшувало процесу. Та найбільше часу знадобилося на пошуки безпечного місця для борошняних немовлят, і саме через це Саймон дістав штрафні кола.

Вейн пропонував запхати їх за труби, які ведуть до туалетних бачків.

— Ніхто їх там не помітить, — крикнув він, умостившись на перегородці між туалетними кабінками. — Сайме, кидай їх сюди.

Саймон нишком розгорнув борошняне немовля Вейна, замотане у футболку, і передав його другові. Вейн уже майже запхав немовля між труб, але раптом Саймон запитав:

— А там точно чисто?

Вейн зиркнув униз, наче сова, зненацька захоплена світлом ліхтарика.

— Чисто?

— Так. Труби чисті?

— Сайме, я тебе прошу!

Але Саймон уже виліз на унітаз і, підтягнувшись на руках, видерся на перегородку біля Вейна. Хлопець провів пальцями по нижній з двох труб.

— Вона бруднюща. Не завадило б її добряче протерти.

— Сайме! Не корч із себе чистуна. Ми вже й так запізнюємося!

— Таж це буквально хвилинка.

Зісковзнувши з перегородки, Саймон заглянув під найближчий умивальник у пошуках ганчірки.

— Сайме…

— Та почекай, Вейне. Десь тут має бути ганчірка.

— Сайме! Давай мені мою ляльку! Зараз же!

— Аж не віриться! Десять унітазів, десять умивальників — і жодної ганчірки! Звісно, я не нарікаю, але чи не здається тобі…

— Сайме, ну все!

Вейн спустився на підлогу, взяв своє борошняне немовля, знову видерся нагору і надійно запхав його між труб.

— Вейне, воно ж забрудниться.

Але Вейн не слухав. Витерши брудні руки об спортивний костюм, він рушив до дверей.

— Бувай, Сайме! Веселих тобі відтискань!

Саймон витяг свою крихітку зі спортивної сумки.

— Іди сюди, маленька, — сказав він їй. — Ходімо надвір, там так не тхне. Знайдемо тобі якусь гарну місцину на свіжому повітрі.

Хлопчина вибрав кущ позаду футбольних воріт, на який все ще падало сонячне світло. Він запхав борошняне немовля у скупеньку зелень, відчайдушно сподіваючись, що воно здаватиметься хлопцям з команди, які вже почали розминатися і пасували один одному м’яч, просто рушником. Пан Фуллер, схрестивши перед собою руки, загрозливо стежив за ним з поля. Та Саймон не поспішав і старанно засував борошняну крихітку в кущ. Пан Фуллер був найменшою з його проблем. Принаймні тепер донощикам нема до чого придертися. Вона в його полі зору, в чистоті та безпеці. Ну і нехай пан Фуллер покарає його за спізнення п’ятдесятьма штрафними відтисканнями. Зате Саймон не вилетить з немовлячого проекту і не пропустить Грандіозного Вибуху.

А це буде щось неперевершене. Він знав напевно. Раз чи двічі, відколи пан Картрайт роздав борошняних немовлят, Саймона охоплювали хвилинні сумніви. А що як він щось неправильно почув під час тієї розмови в учительській або взагалі все не так зрозумів? Та навіть якщо він усе розчув правильно, одне запитання все ж лишалося без відповіді. Чи вся ця заморока того варта? Саймон не з тих, хто може захопитися проектом аж на цілий урок, а що вже казати про три тижні. Чи буде, ба навіть чи може бути обіцяний паном Картрайтом вибух аж таким прекрасним, щоб заради нього двадцять один день свого життя тягати за собою борошняне немовля та дбати про його чистоту?

Так. Так, може бути і буде. Хіба ж цього не підтвердив сам експерт, доктор Фелтом? Підбігаючи, щоб приєднатися до розминки, Саймон напружено опустив голову під пильним поглядом пана Фуллера і згадав пообідню сцену в шкільному коридорі. Він ще раз відтворив усе подумки, немов улюблений епізод з відео. Пан Картрайт влаштувався на батареї біля входу в кабінет — збоку могло здатися, що він лише милується бантиком на своїх шнурівках, та й по всьому. Така собі імпровізована перерва: вчитель б’є байдики в коридорі, а учні тим часом влаштовують у класі гармидер. Проте кожен, хто минулого року спізнювався на уроки до пані Арнотт так само часто, як Саймон, міг безпомилково впізнати це дійство. Пан Картрайт не ловив ґав. Він прислухався. Навіть більше: він був готовий до нападу. Насправді вчитель сидів у коридорі, вирішуючи, кого з шибайголів у класі він покарає за погану поведінку написанням твору.

Саймон уже звик до цієї старої доброї стратегії. Слушної миті пан Картрайт відривав свою громіздку тушу від батареї, тихенько підкрадався до дверей, набирав повні груди повітря і видихав його вже в класі, ревучи так, що бідолашна пані Арнотт у сусідньому кабінеті від страху мало не гепалася зі стільця.

Саймон прокрався назад за ріг і став чекати. Він вважав, що Старому Бецману невигідно карати забагато учнів написанням творів. Як і Саймон, він не надто полюбляв читати. Якщо Старий Бецман зараз помітить Саймона, той неодмінно потрапить йому під гарячу руку. Зате дочекавшись, поки вчитель вибере собі іншу жертву, Саймон зможе непомітно проскочити в двері й добігти до своєї парти, а тим часом хтось інший буде виправдовуватися: «Хто? Я? Чому я? Так нечесно!».

У будь-якому разі спробувати варто.

Саймон стояв, спершись об стіну, та вичікував. Саме тоді з-за рогу з’явилися доктор Фелтом і його зграйка помічників-добровольців (Саймон радше назвав би їх підлабузниками). Вони несли цілі гори складних і громіздких приладів, без яких доктор Фелтом, здавалося, не міг провести жодного уроку протягом кількох тижнів перед своїм грандіозним конкурсом наукових проектів.

Саймон зігнувся, симулюючи напад кашлю. Доктор Фелтом і його зграйка пройшли повз. Саймон перестав кашляти саме вчасно і почув коментар доктора Фелтома, коли той проходив повз свого колегу, який усе ще стояв біля батареї: