Вчитель усівся на стіл і почав зачитувати правила експерименту.

Борошняних немовлят потрібно завжди утримувати в чистоті та сухості. Абсолютно неприпустимими є розсипання набивки, шарпання тканини чи плямування немовляти.

Зважування борошняних немовлят на контрольній вазі відбуватиметься двічі на тиждень — з метою перевірити, чи не зменшилася маса внаслідок недбалого поводження та чи не збільшилася вона внаслідок недозволеного втручання або зволоження.

Залишати борошняне немовля без нагляду в будь-який час доби категорично заборонено. Якщо з певної причини ви мусите залишити своє борошняне немовля, навіть на короткий період, то зобов’язані на час відсутності знайти йому відповідального доглядача.

Ви повинні завести щоденник борошняного немовляти та щодня робити в ньому записи. Кожен запис має бути не коротшим, ніж три речення, і не довшим, ніж п’ять сторінок.

Надійні особи (чиї імена не підлягають розголошенню до завершення експерименту) будуть відповідальні за постійний контроль стану борошняних немовлят і дотримання учнями правил, перелічених вище. Цими особами можуть бути батьки, інші учні, шкільний персонал або представники громадськості.

Пан Картрайт глянув на своїх учнів.

— От і все.

Ще ніколи його учні не сиділи так тихесенько. Цікаве видовище. Доктору Фелтому і цим його розумакам варто віддати належне. Вони наділені унікальною силою. Може, вони й дещо незграбно ходять туди-сюди вчительською, часто не помічають, що їхні плетені светри вже розпорюються, а коли їх запитують, чи додавати цукру в чай, то вони явно мусять копирсатися в закапелках пам’яті, шукаючи відповідь. Але вони можуть творити дива. Вони здатні на чудеса. Їхні загадкові вміння можуть спричинити неймовірне. Вони можуть рознести вщент цілу планету. Вони можуть утихомирити 4-В.

— То що? — запитав пан Картрайт дещо непевно. — Є якісь запитання?

Саймон узяв свою борошняну крихітку та задер її сукенку. Спідньої білизни не було, хіба що вважати нею мішковину. Малючка посиділа в залитому чорнилом заглибленні для ручок, де Робін Фостер зберігав свою колекцію окрушин від стирачки, тож тепер мала замурзаний задок.

— Дивись, — поскаржився Саймон Робіну, — вона вже брудна, Фостер, і це через тебе. Надалі мусиш значно сумлінніше дбати про чистоту на парті.

Робін глянув на невеличкі купки брудних окрушин від стирачки, які він ретельно зберігав, щоб у них із Саймоном завжди була під рукою сировина для боєприпасів. Потім зиркнув на Саймона, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Врешті-решт з усього арсеналу можливих відповідей він вибрав найгострішу стрілу — посміх.

— Пане! Пане! — закричав Робін, махаючи кулаком у повітрі й закликаючи весь клас звернути на нього увагу. — Пане, пересадіть мене, будь ласка. Я не можу більше тут сидіти. Це небезпечно для життя. Сайм Мартін перетворюється на мою мамцю!

Однокласники кепкували з хлопця до кінця дня. Щоразу, коли хтось обзивав Саймона старою пані Мартін або мамцею Сайм, той спочатку обережно саджав своє борошняне немовля на ранець, а вже потім наздоганяв кривдника та гамселив його головою об стіну. До кінця останнього уроку Саймону це вже добряче остогиділо. Коли він о пів на четверту нарешті вишкандибав через задні ворота школи, кісточки на кулаках аж палали, а шкіра на зап’ясті була сильно здерта. Він уже зібрався був витерти руки об сукню немовляти, але раптом у голові нізвідки зазвучало відлуння маминого голосу: «Сайме, ні! Тільки не кров! Її не відпереш!». Тож натомість хлопець витер руку об низ сорочки.

А ось його мати вже стоїть перед ним, справжня, з плоті й крові, та закидає його новими порадами:

— Поклади немовля в поліетиленовий пакет. Щоб не вимазати.

— А ти зі мною теж так робила?

Мама засміялася, ставлячи перед ним тарілку з вечерею. Яєчня з бобами.

— Якби ж я тоді до такого додумалася.

Звісно, вона жартує, подумав Саймон. Але це спонукало його до роздумів. Коли він з’явився на цей світ, то для неї, напевно, все перевернулося догори дриґом. Жива істота, на яку постійно треба зважати. Жива-живісінька. На відміну від борошняного немовляти, якого можна запхати в пакет, щоб воно не забруднилося, і тебе не запроторять у в’язницю за вбивство. Коли ж вона усвідомила, скільки клопоту він їй завдаватиме? Напевно, не одразу. Сам він чітко пам’ятав той день, коли усвідомив себе як особистість, це було не так давно.

Того дня він з’ясовував стосунки з індиком. Позаду стоянки для трейлерів, де Саймон з мамою часто зупинялися під час відпустки, була ферма. І один з тамтешніх великих злісних індиків-белькотунів пробрався крізь огорожу й витріщався на Саймона, не даючи хлопчику пройти до туалету.

Саймон швидко придумав, як урятувати свою шкуру.

— Різдво! — з насмішкою кинув він. — Ням-ням!

Індик пошкандибав геть. Але Саймону довелося на хвильку присісти на сходах до туалету. Хлопчик несподівано усвідомив, що на Різдво цей індик і справді вже лежатиме стравою на тарілці, а от він, Саймон, все ще буде живий (якщо, звісно, не трапиться одного з тих безглуздих нещасних випадків, про які безупинно торочить мама).

Чомусь це змусило його задуматися. Він відтягнув шкіру на зовнішньому боці долоні (вона напнулася, як наметик), а потім відпустив. Шкіра моментально повернулася на місце і набула попередньої форми. Його форми. Саймон уперше в житті усвідомив свою унікальність. За всю історію Всесвіту такої людини, як він, ще не було. І ніколи більше не буде.

— Не найкраща місцина для роздумів.

Хтось переступив через нього, пробираючись до туалету. Але Саймон, чиї думки тим часом літали дуже далеко, майже не почув зауваження. Колись, лише кілька років тому, Саймона просто не було — не існувало взагалі. І одного прекрасного дня він зникне, як той індик. Зникне назавжди.

— Може, припаркуйся в якомусь більш гігієнічному місці? — сказав той самий хлопець, уже виходячи з туалету.

Саймон думав зовсім про інше і не звертав уваги на його слова. Хіба ж він щойно не відкрив себе — одного-єдиного Сайма Мартіна, живого і (на відміну від індика) свідомого цього?

Відтоді Саймон ставився до себе по-новому: з повагою, з більшим інтересом. Відпочивальники вже не дивувалися, помічаючи, як хлопчина з віддаленого куточка стоянки дивно скручується — не так, як сім’я, що займалася йогою біля душових, а просто щоб побачити ті частини тіла, які він раніше чомусь ніколи пильно не розглядав: п’ятки, лікті, пуп, внутрішній бік стегна.

— Один Бог знає, на що він витріщається, коли залишається наодинці!

— Думаєте, бідний хлопчина розумово відсталий?

— Мені найбільше шкода його матір.

— Саймоне, припини! Бо люди подумають, що в тебе завелися воші.

Саймон не звертав уваги ні на перешіптування сусідів, ні на грізні мамині зауваження. Він був зайнятий. Зайнятий дослідженням свого величезного й довжелезного тіла — з цікавістю, зі справжнім зачудуванням, якого доти ніколи не відчував. У голові крутилася лише одна думка: «Це я». Насправді тут було щось глибше, щось значно важливіше, однак він не міг цього пояснити, та й ніхто його не питав.

Зате тепер у Саймона з’явилося запитання до матері. Визбируючи жорстку шерсть Макферсона з борошняного немовляти, він запитав:

— А яким я був?

Мама облизала кінчик пальця.

— Коли?

— Коли був немовлям.

Мати Саймона зиркнула на нього через стіл, примруживши очі. Ну от, варто лиш дати хлопчику ляльку, подумала вона, зітхаючи, і він уже замислюється про дітей. Що ж тоді казати про дівчат?

Однак запитання було щире, і хлопчик поставив його вперше за багато років. Син заслуговував на чесну відповідь.

— Ти був дуже милий, — сказала вона. — Прехороший, кругловиденький, з яскравими оченятами-ґудзичками. Ти був такий гарненький, що, коли ми гуляли надворі, перехожі зупинялися біля візочка, щоб протуркотіти до тебе кілька лагідних слівець і зауважити, як же мені пощастило з синочком. Кожен хотів з тобою побавитися. Безсумнівно, ти був найпрекраснішим немовлям у всьому світі.