Три дні на пасовиську, не дуже й пильнуючи худобу, Марія займалася теоретичним вибором майбутнього чоловіка.

— Та-а-ак, почнемо, — уголос роздумувала дівчина, і численні корови уважно її слухали, наминаючи весняну пашу. — Іван — файний, але трохи занизький, хлоп має бути високим… Славко — господаровитий, робітний хлопець, але білий… не люблю білих… Та ще й як щось починає хтіти, то червоніє весь і очі стають червоні, як у бичка. Ні, нефайно то є… Може, я й того видіти вночі не буду… але ж я то буду знати і в темряві… Нервує… Юрко… тітки Ганки — о-о-о, то за характером справжній бик… А лається як — чорти в пеклі так не вміють… І що, мені й моїм дітям то слухати до скону? Важкувато буде… Нє-є-є… Олег… Ну міг би бути, але мати на всю вулицю хвалиться, що він у неї вишиває, — то шо, хлопське заняття? Сама вишию, що треба, а ти мені хату побудуй, худобу доглянь, кілька моргів поля оброби… Нє, і ти не підходиш… О, Василь — отой файний і до мови, і до співу, і до роботи, але сучий син: одну додому проводжає, за другою — голову повертає… До дупи… Мар’ян, Мар’ян, до голови дурман, задосить говорить, як зустрівся зі мною, дві години тарабанив: здибав вільні вуха й утішився… Хоч до ладу, хоч до складу — не повинен нормальний хлоп досить говорити, хто досить говорить — мало робить… Богдан — ото мамин син, аж зафест[10]: увечері всі молоді на вулиці, а вона його, як цицькового, додому кличе, і той, як песик сумирний, і побіг, побіг, побіг… Най тобі мамця й жінку таку сумирну здибає — я так слухатися й бігати не навчуся… Боже, які ж ті дівчата бідні, і кого ж то за мужа взяти?.. Петро… Захланний хлоп. За мною заглядає, а сам до Насті стежку топче — хата, видиш-бо, у неї найкраща в селі. Дурний хлопе, та хата тебе ні поцілує, ні обніме, її ж просто побудувати можна… Як же вам, коровам, добре — не тре заміж виходити, за вас і так є кому дбати! — увірвався терпець до роздумів Марійці, і корови з нею в усьому погоджувались, згідливо похитуючи головами, зайнятими найважливішою справою в їхньому коров’ячому житті…

Не було для Марійки ну ніяких перепон у виборі чоловіка: дівка видна, батьки роботящі, у селі поважані, спадок за нею піде пристойний — кінь Орлик, дві корови, свині, гуси, кури стояли в очікуванні заміжжя чергової доньки. Ну і що з того, що Катря-Галя-Іванка вподобали собі Миколу-Івана-Степана? Для Марії то була не проблема.

— Кого схочу, мій буде, мій буде… — виспівувала на весь вигін осаниста дівчина з гордо розправленими плечима, і пишні тугі груди випирали в повній бойовій готовності до знищення міфів баби Зоськи.

На третій день вибір був зроблений.

— Ну що, Степане, візьмеш мене за жінку? — слухали генеральну репетицію корови. — Господи, і чого то хлопи мають мене брати, як якийсь клапоть матерії в магазині старого Йосі… Степане, давай одружимось — не так… Степане, мені тре чоловіка, а тобі — жінки, засилай сватів. — Ясний розум Марійки завжди зразу відділяв зерна від полови, і не звикла вільнолюбна дівчина прикривати свої думки вуаллю зайвих словесних прикрас — мало дома її били, як не раз із гіркотою констатувала сусідська баба Зоська. — Так… якось воно буде, якось воно буде, — відклала словесне обрамлення плану сватання Марія.

Головне, що Степан підходив за всіма параметрами: і високий, і не дуже говіркий, і лагідний — командувати ним можна буде, а в хаті два командири жити не можуть, і роботящий — ще й дівки ніякої не обходив, а хату навпроти старої церкви, з боку цвинтаря, уже ставить. Та й на вроду такий нічого; хоч, як казала покійна бабця, «хлоп має бути трохи файніший мавпи», в їхній сім’ї чоловіки всі були вродливі. А чорнявий Степан мав ще й вуса, як і напучувала онуку бабця: «Борщ без м’яса — то є зупа, хлоп без вусів — то є дупа». Так, Степан і тільки Степан…

Наближався Великдень, і того року він збігався і в поляків, і в українців, а таке бувало доволі нечасто. Село вже стогнало від нагальної роботи, яка конче до Великодня мала бути зроблена: поля засіяти, хати побілити, усі дерева у великих садках пообрізати, підбілити глиною з вапном, на цвинтарях навести лад… Уся ця термінова робота накладалася на основні буденні турботи, від яких залежало життя селян: догляд худоби й птиці, яка якраз тішилася появі кульбабкових клубочків потомства; приготування їжі, що й так займало половину життя кожної сільської господині. Увечері кожен заледве доносив до ліжка своє тіло, вимучене фізичними трудовими вправами. Настала великодня п’ятниця, або Плащаниця; щезли всі трудові звуки, навіть худоба стишилася у своїх буденних голодних претензіях, люди зранку ставали до молитов — настав скорботний для всіх християн день.

Марія в церкві просунулася ближче до Степана; букетик фіалок, що сховався між грудьми на підвішеній ниточці, вигідно виділяв запахом Марію зі слабкого, але незнищенного хлівного запаху решти дівчат; накладаючи хрест, вона кілька разів, наче ненароком, торкнулася руки Степана — початок її шлюбного плану минув успішно. Коли на виході їхні зацікавлені погляди перетнулись, Марія зрозуміла — все буде так, як нею задумано… Увечері в суботу селяни стікалися до своїх храмів на святкові богослужіння: дружний потік людей в яскравих вишиванках і оксамитових святочних жупанах укупі з яскравими жіночими шаліновими спідницями та світлими лляними штанами в чоловіків ніс переможну надію на обов’язкове торжество світла Воскресіння Христового після нічної служби, а ще — плетені кошики, заповнені традиційним набором: пахучими пасками, що жовтіша — то знатніша господиня; вишневими крашанками; свіженьким кремовим маслом, викладеним на маленькій тарілочці у формі баранчика; кільцем запашної ковбаски, завудженої на вишневих дровах; червоним хроном у баночці, що пік до сліз і свербіння в носі, жменькою солі — посвячена, вона захищала від нечистої сили; а верх кожного кошика вінчали писанки — майбутні обереги з енергією живого яйця… Марія розписала й несла їх аж дванадцять штук: усі, хто хотів вийти заміж, намагалися розписати якомога більше писанок, а Марія хотіла… Після нічного богослужіння люди вийшли на вулицю і з великою радістю промовляли один до одного: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес» і тричі цілувалися. До Марії вишикувалася аж черга з охочих похристосуватися хлопців, лиш Степан несміливо в роздумах стояв збоку.

— Христос воскрес! — сама підійшла до нього Марія.

— Воістину воскрес! — із внутрішнім тремтінням відказав Степан.

Пружні губи Марії повільно поцілували його, і солодкий фіалковий запах на мить забрав у нього свідомість…

— Ну, чия писаночка моцніша? — Марія витягнула з кошика гарну, в чорно-червоних дубових листочках писаночку — під церквою били писанка об писанку, утішаючись найміцнішій…

— Ні, Маріє, — обережно взяв її за руку Степан. — Якщо можна, подаруй її мені — на спомин про тебе…

— Бери… Коли сватів будеш засилати?

Від почутого Степан на хвилю заціпенів: невже те, про що він лише мріяв, здійсниться?..

Чекання видалося Марії вічністю: невже він відмовить їй?..

— А-а-а… можна?

— Так, тільки не тягни довго…

Після весілля Степан привів молоду дружину до нової хати, вона зустріла їх оранжевою цнотою свіжого поструганого бруса й приємним смолистим запахом, який на сонці ставав сильнішим і давав ефект перебування в затишному сосновому лісі… Степан довго цілував і пестив туге дівоче тіло, Марія звивалась і притискалась до чоловіка дедалі сильніше й сильніше; вона й сама не знала, що її тіло має такий талант до кохання… Проте перша шлюбна ніч не в усьому сподобалась Марійці: було боляче, а ще якось соромно віддавати те, що за материними настановами не належало ще до чийогось користування і споглядання. І хоч прийшов той найбажаніший і поворотний для життя кожної дівчини час заміжжя, він більше подобався Марії своєю моральною стороною: вона тепер сама вирішувала, що варити їсти, коли порати худобу, коли прати — одне слово, сама собі господиня, та… близькість вона приймала й віддавала тільки на рівні шалених і гарячих пестощів, які доводили Степана до фізичного болю й безумства… Та з часом незрозумілі окови свідомості щезли, і Степан був винагороджений: Марія нетерпляче чекала його додому, ніжно, до щему під серцем, цілувала, годувала смачними наїдками і верховодила не тільки по господарці, а й у ліжку…