Поява крихітної донечки ще більше зміцнила подружжя. Пологи були важкими, і повитуха баба Сташка авторитетно порадила:
— На хрестини не скупіться — дітей скоро не буде, — щось вона там не те побачила…
— Як назвемо нашу панянку? — посміхалася Марія, слухаючи жадібне чмокання маляти.
— Я так люблю тебе, Маріє… Хочу, щоб і маленька була схожа на тебе… Давай назвемо й подібно до тебе — Мар’яною…
Марії не те щоб лестили слова чоловіка — у ній жило підсвідоме бажання догодити йому, бо теж до нестями кохала його, але через особливості жорсткого хлопчачого виховання не квапилася до надмірного вияву своїх почуттів — а то ще перестане Степан слухатися, відчує себе цісарем…
Мар’янка добре витримала хрещення — верещала на всю церкву — то, за повір’ям, був добрий знак. У сім рочків маленька стала справжньою красунею, пещеною й улюбленою батьками й усією родиною: хвилясте, як у матері, каштанове волосся сягало аж до колін, сині великі оченята були подібні і на мамині, і на татові зразу. «До тата подібна», — тішили батькове самолюбство односельці, коли вона йшла з ним. «Ну вилита мамунця», — дивувалися ті ж самі люди, коли бачили її з Марією. Батьки Марії не могли натішитися непосидючим і кмітливим дитям.
— Видно, не бачити мені хлопця, — кректав дід, усаджуючи вже сьому онучку на різьблені санчата. Хоча йому було вже майже шістдесят, чоловік мав міцне здоров’я; а шість корів, троє коней потребували догляду й сіна на зиму — о-йо-йой…
Тихе розмірене життя з щоденною рутинною роботою спокійно перетікало з року в рік, так аж до початку 1940 року. Навіть прихід радянської влади особливо не сколихнув місцевий люд: на початках ніхто не хотів ні боятися, ані підтримувати крикливих голодранців у болотних галіфе. І за австріяків, і за поляків тут було верховенство права, а не крику, але то була якась особлива, незвідана до того влада: ти і твої аргументи були ніхто й ніщо, а закон… А який їхній закон — знали тілько вони самі…
— Чого, чого я маю віддавати своє, розумієш сво-є-є, зароблене оцими-во руками, у якийсь там колгосп? — кричав на зборах села на цілий майдан у листопаді батько Марії. — Як то буде: я схочу м’яса зі своєї свині, а ти мені мого і не даси?..
Докричався… У грудні по всю родину Марії прийшли з гвинтівками: усіх, з дітьми й зятями, теж роботящі були, вивезли до Сибіру.
— Трогай, іді давай, кулак нєщасний, — виганяв новий голова колгоспу сім’ю з оселі — самому тепер знадобиться тепла хата…
— Та я поїду, поїду… — гарячкував батько, — в мене й у твоєму Сибіру будуть маки й волошки в моїх житі й пшеницях цвісти, а ти… а ти й тут, москалю, усе засереш, як усю свою величезну територію засрались-те…
Марія стояла як з хреста знята.
— Ти, Маріє, мовчи, мовчи… бо я тебе знаю, у мене вдалася… Стримуйся… Пильнуй тут усе. Дасть Бог — повернемся, не можуть такі вар’яти довго керувати…
Марію й Степана від вивезення врятувало те, що віддали на зиму до теплого батьківського хліва своїх корів і коня Орлика… Так і почалися нові проблеми. Їсти не було що, окрім квашеної капусти й старого жовтого сала з картоплею; молока, яке завше виручало, теж не було: тепер усі фамільні корови доїлися в державні бідончики й на державу… Ледь дотягнула молода сім’я до весни, ще й Мар’янка почала хворіти… Та не тільки Марія, а й усі жінки села почувалися непевно — вважали себе винними в тому, що не можуть нагодувати родину, і зразу після традиційного «Слава Богу!» — «Навіки слава!» йшло: «А шо ви нині варили-сьте?.. Щось я не знаю, що то варити…», і найіменитіші, навіть весільні господині, злазили з теми — на погоду, на здоров’я…
Степан попросився на курси з будівництва — прийшла рознарядка на село на одну людину, то вже й Марії стало легше на баняк: почала вона з Мар’янкою разом ходити до лісу — а з ким вона буде, уже й не залишилося рідних. Рвали там черемшу, кропиву — так і виживали. А вже в червні в навколишніх лісах було справжнє ягідне буйство: від червоних суниць, синіх великих чорниць у смарагдовій зелені, переплетеній жовто-фіолетовим іван-чаєм, видавалося, що ходиш по веселці. Жваве дівча весело бігало по різнобарвному лісовому килимку, вишукуючи щось для чергової втіхи, а Марія вправними рухами зривала ягоди, перегукуючись із донечкою.
— Мамусю, а де ліжечко для цього зеленого жучка?
— У сосні, у ялиночці, бачиш, який він зелений…
— Мамусю, а я такий різнокольоровий шнурочок знайшла… Зараз тобі принесу…
— Ні-і-і… Не чіпа-а-ай!.. — несамовитий крик Марії розірвав співоче лісове тло…
Мар’янка розгублено дивилася на кривавий слід на лівій ручці, а від неї роздратовано відповзала велика гадюка… Жінка поспіхом відсмоктувала отруту з невеликої ранки, а притихла дівчинка почала байдужіти до всього.
— Не помирай, не помирай, квіточко моя, зараз ми будемо вдома, — поспіхом несла ослабле дитя Марія, обдираючи до крові тіло колючими ожинами…
Поховали восьмирічну Мар’янку — і життя наче спинилося для Марії. Їй було лише двадцять шість, але відчувала вона себе на всі шістдесят два і просила в Бога лише одного — щоб забрав її до доньки. Щодня, мовчки випровадивши чоловіка на роботу, Марія запалювала свічки перед іконами, падала на коліна й голосила-розмовляла з Богом:
— Навіщо ти її забрав, де вона тебе прогнівила… Чи то я… Так, грішна я, я, не вона, то візьми, візьми мене, візьми-и-и… Що ж ти там із нею робитимеш… Нехай би ще тут пожила… Верни її, а я до церкви на колінах буду повзати, тобі догоджати…
Бог незворушно дивився у відблисках свічок на вмите сльозами обличчя Марії.
— Ну то дай, дай тоді мені нове життя, верни її непорочну душу в моє лоно, Боже, ти ж усе можеш, зроби чудо, Ти, хто сам воскрес із мертвих і хто дарує свої милості, — утіш мене в моєму горі…
Може, Бог би й послухав Марію про повернення нової душі у її лоно, та вона стала уникати близькості з чоловіком. Степан теж винуватив себе в тому, що сталося, — був би він удома, приглядів би за дитиною, а так…
Велике горе накрило їх обох чорною хмарою, і рідних, щоб утішити, у селі не залишилось, і варились вони у власному полиновому соці великого відчаю, не знаючи, як собі зарадити. Час від часу Марія себе пересилювала, і тоді були моменти близькості. Але такі холодні й поодинокі, що не провокували Бога на посилання нової душі на землю. Багато сімей у селі втрачали дітей — час такий був, що не медицина, а природний добір регулювали люд, але то було чиєсь, чуже для Марії та Степана горе, якому вони, звісно, співчували, намагалися втішити, але все ж не їхнє… Тепер уся глибина батьківських страждань була ними вже осягнута. Решта подій — місцеві чи глобальні — для сім’ї Врублевських перестали мати значення, і війна важила для них значно менше, аніж утрата донечки. Вони повернули собі з колгоспної ферми і корову, і коня; Орлик, що вже достатньо пожив за своїми кінськими мірками, продовжував сумлінно возити дрова до хати. Завела собі Марія і козу, назвала її Козеттою — Степан десь таке чудернацьке ім’я по своїх науках вичув, і коза дуже добре відзивалася на своє ймення:
— Козетто, ти де, Козетточко…
І де б не була рогата: в лісі, чи за хатою, чи аж за церквою — сумлінно заспокоювала господиню:
— Ме-е-е-е… — І додому завжди вертала вчасно — важке вим’я не давало десь запізнитися.
Марія любила норовисту тварину, бо та чимсь нагадувала їй саму себе, і тримала Марія її не заради молока — жвава коза не давала жінці остаточно закостеніти у своєму коконі смутку, бо була непередбачувана, а ще — вміла дуже добре слухати, наче все-все розуміла, і тільки Козетті могла Марія вилити всі свої сокровенні думки, бо батьківське «Мовчи, Маріє, мовчи…» вона запам’ятала навіки. Але скільки будеш мовчати, дав Бог дар мови — гріх не говорити, важливо тільки з ким і що… Про «що», говорячи з Козеттою, можна було не переживати, і чиста, і пряма душею Марія могла бути сама собою: не треба було шукати фальшиві обгортки слів на події й речі.
Так і жили Марія зі Степаном — з одним великим тягарем, розділеним на двох, і несли його поодинці, не маючи шансу кинути на великій дорозі життя й знову стати щасливими разом. Знання, здобуті Степаном у ремісничій школі, згодилися на будівництві дороги, яке почали німці: чоловік добре вправлявся і з теодолітом, і з нівеліром, і вправно контролював прокладання шляху. Та кожен день роботи приносив Степанові невимовні душевні муки, бо він не знав, що до роботи примусять звичайних мирних людей: жінок, дітей, хворих, яких до того ж майже не годують. Чоловік не вдавався, та й не хотів вдаватися в усі наукові тонкощі антропологічних й ідеологічних пошуків нацистів: то були лише слова, звук, коливання повітря. Слово — це ж умовність, придумана іншими людьми; вони можуть бути праві, а можуть помилятися… А Бог, він створив не умовності для визначення предметів, явищ, він створив конкретну людину, і ніде й ніколи не казав, що одна вища над іншою.