— Дякую вам за молоко… і пиріжки. Завдяки їм моїй доньці стало легше…

— То ви тут удвох? — лагідним голосом стиха спитав Степан, укладаючи хмиз на воза.

— Ще син тут є, Давид, йому тринадцять.

— І звідки ви будете?

— Зі Львова ми…

Степан поглянув на жінку й непомітно для всіх поклав на край підводи впритул до Естер якийсь невеличкий згорточок — жінка зрозуміла без слів, швидко сховала його за пазуху. Більше розмовляти було ризиковано, але проста співчутлива мова вільної людини якось єлейно вплинула на душу Естер.

І знову ненависний колючий дріт… Жінки розпалили багаття, великий чан вибулькував запахом пропилюженого розпареного зерна. Естер з умиротвореною звичною посмішкою розмішувала табірне вариво. Вона заглибилася у свої думки й навіть не помітила, що за нею спостерігає майор Шнітке: «От зайвий доказ ницості цієї раси: їх утримують і годують, як худобу, а вона посміхається. Куди їм до проблем і високих ідеалів великої Німеччини, хіба такі розуміють важливість цієї дороги?.. Ні, тупе бидло треба душити…» Звідки йому було знати, що п’ята частина всіх нобелівських лауреатів — діти «тупого бидла»; нацистська пропаганда про цей невигідний факт мовчала… І Шнітке знову виразив своє крайнє презирство: розстебнув ширіньку й помочився просто в казан із кашею. Ошелешені жінки перелякано мовчали, опустивши очі; Шнітке відчув полегшення у своїй ницій душі, яка мусила годуватися страхом і приниженням інших; неспішно обтрусив свій апарат, заправив його на місце, провів язиком по губах і смачно наостанок харкнув — у кашу. Жестом показав Естер: «Помішуй, помішуй», і неквапливо пішов геть. Усі, хто бачив це дійство, вирішили залишитися без каші; вони взяли її і вдавали, що їдять, та Шнітке пильно стежив, щоб відбувся процес остаточного приниження; у декого їдкий незрозумілий запах викликав блювоту — все це дуже потішало майора.

У бараку, подалі від голодних очей, Естер непомітно розгорнула згорточок Степана: нечуване багатство виявилося в ньому — два зварених яйця й великий шматок справжнього житнього хліба з кмином, смаку якого люди не знали вже майже рік. Жінка почистила яйця, шкаралупки ретельно закопала в куточку барака — не приведи Боже хто б побачив, обгорнула яйце широкими листками черемші, відкликала сина вбік — Давид уже й не пам’ятав, якою смачною може бути проста їжа. Друге яйце перепало Мірі, а Естер подумки дякувала Степану за цю надзвичайно важливу для них підтримку.

За тиждень Естер і Міра з дещо відновленими силами знову вийшли на дорожні роботи. Дорога невпинно йшла на схід і вже наблизилася до села. Майстер Степан ходив поміж полоненими, контролюючи стан будівництва дороги; Естер чи здалося, чи й дійсно так було, що він почав більше до всіх заговорювати. Так і було — Степан ховав сліди своєї незрозумілої прихильності до Міри спілкуванням з іншими; щодня він наче ненароком зупинявся біля Естер і або просто клав біля схиленої жінки непримітні сірі, у тон каменю, шматинки — у них жінка знаходила нехитру поживу: то шматочок сала, то яйце, то пиріжок. Нарешті Естер відважилася просити його про те, що могло коштувати Степану і його рідним життя:

— Степане, врятуйте нас… Я маю чим заплатити…

Степан, здавалося, не почув — неспіхом пішов далі.

Дерев’яна під очеретяним дахом хатина Врублевських першою зустрічала схід сонця у Виткові й межувала з великим старим цвинтарем, де зрівнялися в статках і знайшли спочинок представники і польської громади, і українці. Се було справжнє містечко мертвих. Багатші поляки, як єгипетські фараони, ще за життя намагалися розбудувати сімейні гробовці з усією пишнотою, на яку провокувала власна пиха, статки та два знамениті аргументи «А що люди скажуть?» і «Щоб було не гірше, ніж в інших», які були найбільшими доказами теорії еволюції Дарвіна на користь найближчого родичання людини з мавпами. Мертвим взагалі-то було все одно, зате живі намагалися випендритися за них. Місцями тут зустрічалися справжні архітектурні шедеври, такі собі міні-замки, з башточками, вітражними вікнами, ліпниною й барельєфами, які вказували чи то на статус, чи на статки, чи на глибину туги за покійним; ковані високі огорожі захищали останні маєтки мертвих від злодійських зазіхань, хоча після випадку, що стався з Юрком Коцем з Кутка, мало хто відважувався на такий гріх. Той, наслухавшись радянських теревенів про те, що релігія — дурман народу і Бога нема й ніколи, виявляється, і не було, з наївності чи сирітства — не було кому мозок вправити — заліз у гробовець Гертруди Коморовської, першої дружини графа Потоцького. Та й ніц, що то майже сто п’ятдесят літ минуло, усе на місці було — зняв усі перстені й ґудзики зі скелета й поніс додому, втішився, дурненький… Як увечері в хаті почало щось колотитися: табуретки літають, дзеркало тріснуло — хлоп так ся напудив, що й двері не міг знайти, і голос хтозна-звідки: «Верни, усе верни… Назад верни». То він як погнав з тим коштом назад до гробовця — тілько п’ятки блимали під місяцем, а місцеві дівки, які тоді на лавках якраз обговорювали кавалерів, казали, що більш прудкого й перестрашеного хлопа в житті не виділи, гейби за ним колгоспний бугай Дубок гнався. Щоправда, не допоміг нещасній панночці потойбічний захист: на кожного чорта знайдеться ще головніший — ну не могла радянська влада ще когось забальзамованого й непохованого тримати, щоб складав конкуренцію вождю, та й слово якесь вороже й не радянське «панночка»… Викинули її з гробовця посеред Виткова, та й по всьому. Але що, що — а переляк в люду залишився надовго, і до третього коліна вже ніхто не куплявся на байки про те, що релігія є якийсь там опіум…

В українській частині кладовища амбіції живих теж намагалися сп’ястися понад статки, проте значно скромніші: хрести вирізнялися величиною та матеріалом: дубові, соснові чи викувані з нехитрим художнім натяком. Зате всі могилки були доглянуті, заквітчані, бо недогляд могили близьких був другим найбільшим у селі гріхом, і хіба люта хвороба, що прикувала до ліжка, могла бути виправданням того гріха. Тут теж відбувалося негласне змагання між живими — за кращу заквітчаність. Коли навесні після Великодня потрапляв сюди, то видавалася при сонячній погоді повна ілюзія раю: пишні півонії всіх можливих відтінків чи то під своєю вагою, чи то в квітковій скорботі хилили голови до землі, килим синього барвінку з його лакованими листочками пробивали високі жовті голівки струнких нарцисів; їм на зміну спішили пахучі білі лілії… І як тільки яка господиня по інших селах розживалася на небачену у Виткові досі квітку, то зразу та починала рости на найдорожчій могилці, додаючи балів у сільському рейтингу гордій власниці; усюди між квіточок стояли тарілочки з великодніми гостинцями — крашанками, мініатюрними пасочками, свічками, і тиша, тиша… Проте найкращі квіти й найбільш доглянута могилка — і то визнавали всі — була в Мар’янки, покійної доньки Степана й Марії Врублевських. Кожного ранку Марія приходила сюди помолитись і поговорити зі своєю донечкою — і так уже майже два роки. Спочатку вона цілий рік просто вила, як вовчиця: лежачи, примовляла й цілувала маленький горбик землі — безмежною була її материнська скорбота, а порожнеча, що утворилась у душі, ніяк не могла знайти нового наповнення.

Ще років десять тому Марія вважалася найкрасивішою в селі: білолиця, з рожевим рум’янцем на всю щоку, густе шовковисте каштанове волосся було заплетене в довгу й товсту косу, а хто хоч раз глянув в усміхнені сині, як весняне небо, очі — пропав навіки… Не була вона з тихих і сумирних — «дівка з перцем» говорили про неї — далося взнаки те, що мати, як учетверте була при надії, хотіла дуже догодити батькові — хлопчик мав би вже нарешті бути, а вийшла знову дівка… Та ще й батько, утративши надію на сина, виховував Марію, як справжнього хлопчуру: вона освоїла всі найвищі дерева в околиці, і ніхто так не лазив по верховіттях, як маленька Марійка, скидаючи гнізда нахабних сорок, які по-гурманськи харчувалися невинними гусятками; вправно їздила на коні, рубала дрова й не раз майстерно товкла пики задеркуватим сільським хлопчакам; та коли настав час залицянь, Марійка була як розкішна троянда: красива, бажана, омріяна в нічних, з мокринкою, снах кожного хлопця села — і без кавалерів, бо ніхто не мав терпцю витримувати чи обламувати її колючки. І коли вона вчергове допекла сусідській бабі Зосьці, з рогатки заваливши її улюбленого зозулястого півня, який нахабно привів на їхні грядки цілий курячий батальйон, то після перемивання кісток до сьомого коліна та нарешті істерично видихнула: «А я собі думаю, чого ж така гарна та й заміж не виходить! Та хто ж тебе таку візьме! Тьху!» Марія була поранена в ту саму ахіллесову п’яточку, що мають усі — кожен свою… «Баба Зоська, звичайно, бридка баба… То в мами всі святі, праведні й усіх поважати тре… Тілько невідомо за що. Але в одному вона має рехт[9]: час вийти заміж. Кого ж собі взяти?» — саме так стояло питання в сімнадцятирічної Марійки.