— Знаю… — наче читала думки жінка. — Я Гіта, циганка, так і знаю…
— Естер… а це моя донька Міріам, Міра, — познайомилася втішена почутим жінка.
— А ми були спочатку в Белжеці. Казали, що пекло не на землі. Брехали, воно є там, у Белжеці… Схопили цілий наш табір — і туди. Українці там є і поляки… Але найбільше мучать циган і євреїв.
— Як мучать?
— А так і мучать — живцем почали спалювати…
Естер охопила голову Мірочки, намагаючись затулити вуха, але та і так була далеко.
— Печі великі побудували, людей газом спочатку труять, а потім — туди, — із хрипом видихувала важку правду Гіта. — Оця дорога, видно, дуже їм потрібна, а так уже би наш попіл теж поніс вітер…
Залунали глухі металеві удари.
— І обід, і вечеря… Годують, як собаку поганий господар, двічі на день. Ходімо… — Циганка обмотала онучами розбиті ноги, поправила квітчасту хустку на чорному, посрібленому місцями волоссі, вийняла майже з’їджену дерев’яну ложку.
На більш-менш сухій від весняної багнюки місцині стояв великий чан.
Давид підійшов до своїх.
— Як ти, синку? — з болем спитала Естер.
— Та нічого, нормально. Люди кажуть, що робота дуже тяжка…
— Витримаємо, сину…
Величезна понура черга аж ніяк не була схожа на звичну чергу в кафе чи пиріжковій, а за настроєм радше нагадувала чергу для прощання з покійником. Та ще й із чана зовсім не було запаху їжі.
Давиду пригадалися такі вже далекі мирні дні, коли вдвох зі Збишеком вони йшли по Львову і за запахами з відчинених вікон угадували, яка тут сьогодні страва. Найкраще впізнавалася смажена картопля з переможним запахом золотавої цибулі. А як божественно пахла випічка з трояндовим джемом — сплутати ніжний солодкий запах не можна було ні з яким іншим; медову пелену на всю вулицю навішували медівники з корицею. Квасолевий суп, присмачений цибулею й салом, давав фору всім іншим. А найдовше Збишек стояв під тим вікном, звідки виходив запах його улюбленого бігосу — тушкованої квашеної капусти зі свинячими реберцями. А Давид — там, де апетитно пахла смажена риба… Невже це колись було насправді?
У простягнуті руки Давида хляпнулася бляшанка з теплою коричневою рідиною — на її поверхні не блищало жодного кружальця жиру, лише слабкий солодкаво-землистий запах видавав щось їстівне. Люди, незважаючи на голод, повільно заливали в ослаблені тіла цю бурду. Вона була тепла — давала хоч трошки додаткового тепла, а на дні лежало кілька дрібненьких нечищених, та й, напевно, немитих картоплин — солодкий смак зрадливо виказував те, що вони промерзли…
Ніч була дуже холодна, через погано збиті тонкі дошки просвічувало небо. «Як там наш Давид?» — цвяхом у голові Естер сиділи переживання за сина. Накрившись із Мірою всіма своїми одежинами, вона даремно намагалася задрімати — колючий холод наче роздягав її. Почало сіріти, і вже знайомий металевий стукіт підняв на ноги. Люди знову вишикувалися за їжею — на сніданок була напівсира ячмінна каша, вістюки й цілі зерна боляче різали рот, але це калорії, це — життя… У колонах невільники вирушили на будівництво дороги. Давид, як і інші чоловіки, накидав на візки каміння й пісок, а жінки, зціпивши зуби, з останніх своїх сил штовхали їх уперед, висипаючи на початок нової дороги — тієї, що приведе їх до смерті… Естер доводилося дуже важко: Міра зовсім не розуміла, що потрібно робити, і мати волочила візок за двох, слідкуючи, щоб вона трималася за ручку візка: інакше Міру могли розстріляти — за саботаж.
Замість обіду давали півгодинну перерву; Естер присіла на велику колоду. Весняне сонце вийшло з-за хмар і пригрівало темні постаті, розливаючи приємне тепло тілом. Циганка Гіта почала підколупувати землю з нагрітого боку колоди, щось звідти витягнула й піднесла до Естер товстого рожевого хробака:
— Їж, не бридься… Тобі потрібні сили — як врятуєш дітей?
Естер дивилася на звивисте рожеве тільце: «Як… Як таке їсти… Але Гіта знає, що каже…» Зробила зусилля — і хробак став обідом. «Добре, що він не має очей…» За хвилю відчула, що організм прийняв його, і теж стала підкопувати колоду — наступний хробачок став поживою Міри. До вечора Естер таки допрацювала, хоча зранку їй здавалось, що саме вона стане першою жертвою пана Шнітке. Убога вечеря, перекличка, і спати, спати…
У закляклому холодному забутті Естер побачила свого Аарона. «Як ти, зіронько моя? — ніжно промовляв і простягав до неї на диво білі руки. — Ходи, ходи до мене, будемо разом…» Естер зробила крок назустріч: «Так… але чекай, Аароне, а як наші діти?» — і розплющила очі. «Я померла… я померла…» — зовсім без страху подумала Естер. Лише сонний стогін Мірочки повернув її до дійсності. «Я не можу… Не маю права помирати. Це право слабких, які не мають дітей. Давид і Міра — мої сонце й місяць, вони мають вижити…»
Сірий ранок знову розпочався звуком бляшанки:
— Казала баба: марець — і висунула палець, а мороз за палець — хап! — пробурчала Гіта, мерзлякувато кутаючись у свою квітчасту хустину. Естер, на диво, не відчувала себе вщент розбитою, сьогодні возик уже пересувався вправніше у її слабких руках, та й Міра ніби щось почала розуміти й уже докладала невеличких зусиль. Під час перерви Естер розкопала хробачків для себе й дітей, з вдячністю глянула на Гіту — циганка незворушно жувала якийсь корінець. З кожним днем сонце нестримно піднімалося, збільшуючи стражденну трудову повинність. Невипрана одежа від пилу й поту потихеньку протерлася і рвалася на клапті, нової ніхто не давав. У бараках стояв важкий сморід немитих місяцями людських тіл. Колонії дрібненьких коричневих вошей розкошували на тисячах і так обезкровлених тіл… Ближче до квітня почали повертатися додому дикі гуси, лелеки, несучи нові звуки в примарне існування підневільних людей; і ці звуки, потепління й весняні запахи будили якісь генетично сховані надії на краще. Давид проводжав довгим поглядом птахів: «Якби мені ваші крила… Які ж ви щасливі й не знаєте цього. Свобода і воля — ваші. А поживи — скільки її треба… Чого люди не вчаться у вас?»
Увечері в’язні побачили пару буслів — ті шукали домівку й довго кружляли над їхнім табором, у неквапливому польоті велично писали коло за колом, демонструючи елегантне біло-чорне вбрання. Сотні глибоко запалих очей із гіпнотичним зачаруванням стежили за плавним танком на блакитному тлі — наче кожен був там, з ними… а хтось саме так тисячі разів уявляв свій відліт зі злиденного табірного буття на розмову до Бога…
Майор Шнітке вийшов на поріг своєї хатини, підняв голову, потім перевів погляд на обличчя: щось нове вгадувалося на лицях. Не було страху, байдужості, з’явилася замріяність в очах… Що?! Перестали боятися, сміють бути людьми? Жиди, цигани — не люди, ні; повільно розстебнув кобуру… прицілився… Лелека раптом різко змахнув крильми і, видавши пронизливий гортанний крик, каменем полетів додолу; зачепився за колючий дріт огорожі — і повис розп’ятими крильми… З оранжевого дзьоба потекла червона цівка, з’єднуючи прекрасну пташину душу з брудом пекельного табірного життя. Люди, які пережили смерті рідних, знущання, голод і мали повну атрофію всіх емоцій, відчули страшенне потрясіння: майор Шнітке розстріляв не просто лелеку… Він розстріляв їхню останню надію, підрізав крила єдиному, що ще не міг забрати, — мрії про спасіння. І Шнітке це знав: поглядом переможця він окинув натовп і почав повільно запихати пістолет.
— А-а-а! — з криком кинувся на нього виснажений чолов’яга, але встиг добігти лише до сходів — голова шарпнулася від пострілу, і тіло розп’яттям упало перед Шнітке.
У закляклих людей текли сльози: ніхто, ні один народ не смів образити цих прекрасних і мирних птахів; образиш — або хати згорять, або хтось помре, або, не приведи Господи, діти перестануть народжуватися…
— Поганий се знак… Знак біди… — тужливо прошепотіла Гіта, витираючи скупу сльозу.
Давид довго не міг прийти до тями. «Ну, війна між людьми, а за що лелеку? Демони зла, про яких колись говорив рабин, збираються знищити весь світ…» Та як щось змінити, хлопчина не знав. Міра уві сні кілька разів схлипувала; лише сон знімав окови з її свідомості, та й то він був наповнений жахами. Назавтра йшов холодний дощ, небо наче плакало за своїм убитим білим янголом, який розпростертими крилами завис на колючій огорожі.