Коли зранку дорожній майстер із місцевих Степан Врублевський побачив мертвого бузька, то аж зблід, по тому перехрестився, обережно зняв птаха з дроту і поніс хоронити в ліс. Шнітке байдуже спостерігав за відголоском учорашньої події. Звідки йому було знати, що не раз молоді жінки, що хотіли дитини, щиро тягнули руки до птаха з проханням: «Буську-буську, принеси Маруську!»; що благословенне було те витківське обійстя, де клекотали оранжевими дзьобиками молоді лелеченята; і те, що Степан уже два роки марно спокушає лелек великими дерев’яними колесами на височенних стовпах на своєму подвір’ї…

«Це людина. Добра людина», — зафіксувала у свідомості Естер, виходячи в шерензі на роботи. Дрібний холодний дощ швидко намочив пошарпаний одяг в’язнів, посинілі й закляклі руки раз за разом випускали камені й ручки візків, охорона лаялась; вівчарки, відчуваючи настрій господарів, нервово поривалися вкусити людей. Пориви пронизливого західного вітру забирали останнє тепло, і охоронці, хоча й у широких накидках, намагалися стати до вітру спиною. Давид помітив, як один із бранців у такий момент упав на землю і, злившись із сіро-брудною поверхнею, швидко поповз у бік лісу. Давид удавав, що піднімає каміння, а сам напружено стежив за втікачем: «Вийде чи ні… Вдасться — не вдасться… Був би я сам — теж би чкурнув. Але ми вийдемо… усі троє вийдемо…» Вдалось…

Роботи продовжувались, втечі бранця не помітили. Перед вечерею почалася перекличка — виявили згубу. Шнітке оскаженів, розлючено шмагав нагайкою перші шеренги, щось волаючи про підлість євреїв і циган; потім угомонився, на перекошеному лиці застиг кам’яний спазм люті вкупі з образою невідомо за що, і почав свою смертельну рахубу:

— Aйн, цвай, драй, фіір… нойн, — і на цеєн (десять) охорона почала витягувати жертви. Шнітке методично рахував… Із кожним його словом душа Естер опускалася до самих п’ят і тріпотіла в здрібнілому тілі, прагнучи стати невидимою для свого вбивці…

— Зібен, ахт (сім і вісім)… — нагайка попала на Естер і Міру…

Шнітке знову і знову повторював свою лічбу смерті, невпинно наближаючись до Давида…

— Нойн, цеєн, — витягнули молодого цигана за Давидом.

Гіта, що стояла за Естер, тяжко охнула й зі стиснутими зубами почала тихо підвивати. Витягнуті з шеренги сірі змучені постаті з переляканим поглядом виснажених очей дочікувалися кінця процедури.

— Я попереджав вас, що кожен десятий буде розстріляний, якщо хтось утече, — Шнітке змахнув нагайкою — автоматники безжально виконали наказ; тіла в судомах упали в сіру багнюку…

Живі не мали сліз, не мали переляку, вони й достеменно не знали, чи живі вони, чи вже мертві, а це вже частина пекла за їхні якісь ще не усвідомлені гріхи — стан від голоду й стресів трансформував дійсність у жорстоку фантасмогорію, де нічого не піддавалося ні логіці, ні звичній моральності, не в’язалося з одвічними й прийнятими в кого — цілком, у кого — вибірково релігійними заповідями… «Убий… Укради… Не возлюби ближнього свого…» — нова фашистська релігія була зрозуміла тільки їм, власникам і підданим нового бога — Зброї. А людське металевому й жорстокому було не до снаги…

Уночі в Міри піднялася температура, вона крутилася на холодних дошках, і страшна примара близької сьогодні на плацу смерті й далі стояла над її вимученим тільцем. Сльози розпачу текли в Естер, а губи безперестанку шепотіли молитви.

— Дай, дай мені… — до Міри підсунулася розкуйовджена голова Гіти: вона довго водила руками, наче щось відганяючи, промовляла свої відьомські замовляння чи заклинання, попльовувала на всі боки, і — о, диво! — жар потроху почав спадати. — Житиме, — вимучено прошепотіла Гіта. — А мій… сьогодні пішов… на небеса… Хай йому там буде краще, ніж тут, — і знесилено впала на лежанку. — Знала я, знала, що помре молодим… Але не знала, що сама це побачу… Страшно… і боляче, дуже боляче… Який коваль добрий з нього був, троянду міг викувати… А співав — за душу всіх брало. Женитися хотів. Не встиг… А я онуків не побачу… Із Закарпаття ми сюди від війни втікали. А вона й тут нас убила. — Гіта надовго замовкла, і було чути лише вимучене зітхання.

На ранок Мірочка розплющила свої волошкові очі: температура спала, але дівчинка була надто слабкою, щоб іти до праці; Гіта щось переговорила з жінками, і ті делегували Естер із Мірою на кухню від їхнього барака. До вечора було потрібно на великих жорнах змолоти мішок кукурудзи і ячменю — з того мала бути вечірня каша. У барак, де всі по черзі крутили важезні жорна, зазирнув майстер Степан, неквапливо вийняв із мішка невеликий бідончик з молоком і, намагаючись нікому не дивитися в очі — йому було соромно, що він вільний, а вони, такі ж люди, як і він, — подав молоко найближчій до нього Мірі. А Міра, яка думками була далеко, стояла нерухомо. Степан з нерозумінням підняв очі, і його раптом як струмом уразило — руки затряслися, а погляд застиг на личку Міри. Високий лоб, прикритий хвилястим каштановим волоссям, великі проникливі сині-сині очі дивилися кудись у далину.

— Боже, це ти, це ти… — прошепотів майстер; раптом отямився і рвучко пішов геть.

Жінки, які спостерегли цю сцену, не обговорювали її — така емоція, як подив, уже давно була викреслена з їхніх життів. Нас дивує нове, незвідане, контрастне на палітрі життя, а тут контрасту не було — сіро-чорні відтінки і буття, і емоцій нагадували зображення пекла на картині Босха «Сім смертних гріхів», звідки виходу нема… Проте материнський інстинкт Естер шепнув їй: «Це твій останній шанс…» — і мозок жінки почав вибудовувати фантастичні, як для її становища, плани спасіння… Мірі налили горнятко молока, і дитина змогла трохи відновити сили; Естер уперто тягнула жорна за двох…

За три дні перебування на кухні сили і Естер, і Міри трохи відновились; Степан Врублевський на четвертий день пхнув у руку Мірі пиріжок.

— Їж, моє янголятко…

Інтуїтивні й слабкі поки що надії Естер на спасіння міцніли.

Удень чергові по кухні жінки вийшли під наглядом автоматників у ліс збирати хмиз; зазвичай його збирали майже до вечора, щоб вистачило на кілька днів. Естер на повні груди вдихала настояне весняними пахощами повітря; хоча воно було й ніби таке ж, як у таборі неподалік, але усвідомлення того, що твій простір не обмежений колючим дротом, додавало йому особливого ілюзорного присмаку свободи. Ліс щебетав пташиним багатоголоссям, прославляючи пору кохання й наїдків: веселі синички пережили зиму й голосно полювали на ще сонну комашню; горихвістки, трясучи оранжевими черевцями, дивувалися на весь ліс весняним змінам; сороки в чорно-білих фартушках із цікавістю коментували рух жінок під деревами… Жінка нарвала букетик високих медунок, і Мірочка, відскубуючи по різнокольоровій квіточці, висмоктувала їх солодкий нектар. Уже розпустилися молоді яскраво-зелені листочки граба, берези, погойдувалися на вітрі довгі сережки ліщини. Хоча й Естер ніколи не цікавилася, як міська пані, рослинами, тепер вона відчувала, що кожна з них може допомогти вижити, і, збираючи хмиз, пробувала все зелене на смак; до її кишень потрапили і кисленька заяча капуста, і смачне листя ведмежої цибульки, або черемші, з приємним і давно забутим часниковим ароматом. Проте далеко в ліс не можна було зайти: глибокі трясовинні болота сусідили з лісом, і лише досвідчені місцеві жителі знали, як їх обійти; під ногами навколо постійно чвакали оманливі купини, прикриваючи істинну суть болота. Лісова гадина, пригріта весняним сонцем, вийшла із зимових сховків і безбоязко, на правах істинних власників лісового болота, вигрівалася на темних лежанках пеньків і повалених стовбурів. Естер обережно їх обходила, не вирізняючи, де є безпечний вуж із жовтими вушками, а де — отруйна змія з вигадливим коричнево-червоним зигзагом на спині, — для неї всі вони були однаково небезпечні…

Після кількох годин збирання жінки почали складати хмиз на підводу — приїхав майстер Степан із сумирним коником Орликом. Естер бачила, з якою незрозумілою тугою дивиться Степан на Мірочку, і нарешті вона відважилася з ним заговорити: