Відколи Степан побачив її — живе втілення своєї Мар’яночки, — спокій утратив остаточно. Кожен день поспішав на роботу, аби тільки побачити дівчинку, та усвідомлення того, що він знову може її втратити, рвало на часточки душу… Марія нарешті помітила, що щось не так з її Степаном: він став довше молитися, а ще кожного вечора раніше стриманий у таких проявах Степан ішов на могилку доньки й сидів там довго-довго. В один із таких вечорів Марія пішла за ним, мовчки присіла на лаву й узяла тверду долоню Степана у свої руки. Вони довго мовчали — обоє знали, про що.

— Поговори зі мною, Степане… Бачу, щось тебе мучить…

— Та ні, Маріє…

— Говори, — наполягала дружина.

— Та от… просила одна жінка, що працює тут, на дорозі, важко, дуже важко працює, аби я її врятував… І її двох дітей…

Марія подумала:

— Ні, Степаночку, то неможливо: ще б одного якось, і то би трусилися з тобою, як ті зайці, а трьох… Ні, ні…

— Та я все розумію, Марійцю, але…

— Що але?

— Треба, щоб ти подивилася на них, — вирішив не торпедувати події Степан.

Уночі голову Марії обсіли сотні думок. Євреї… чим же вони кого розгнівили… вони до війни добру третину населення в селі становили… до сільської роботи не бралися особливо, але гешефт любили: аж двадцять вісім магазинчиків тримали на двісті хат… Маленькою Марія, тільки навчилась ходити, рачки перелізала через високий поріг крамнички до сусіда Бені за вранішньою цукеркою — а той, маючи своїх аж вісім спиногризів, ніколи не шкодував пригостити маленьку сусідку-пампушку великим смачним льодяником. Ніколи не сварилися з односельцями — трохи жартами, трохи схиленою головою, усі непередбачуваності співжиття якось стиралися… Німці прийшли — усіх зібрали й кудись вивезли; Марії краялося серце, коли сусіда Беню з родиною виводили: той ішов по селу й плакав — він був добрий до неї, а вона нічим, нічим не змогла йому ні віддячити, ні захистити. Казали, що всіх їх розстріляли в найближчому містечку Радехові, але то, напевно, неправда: за що? Він же ні воював, ні вкрав, ні проти влади нової не попер — як її батько… Двом чоловікам-євреям якось вдалося втекти в ліс, і вони вийшли на поля між селами, аж до морозів ховалися в купах гною — бр-р-р, як же вони там жили. А люди з навколишніх сіл несли їм на поля таку-сяку їжу — ставили й зразу навтьоки, бо за допомогу вбивають… Як добігли швидше від блудних псів — то наїлися. Хіба то життя? Та й здалися, бо розстріл уже видався милішим…

Зранку, попоравши худобу, Марія запалила свічку й стала ревно молитися. Чи то свічка не так стояла, чи то був якийсь знак — раптом ґніт яскравіше спалахнув, і віск почав швидко плавитися, скапуючи на підлогу. Марія загасила свічку, нахилилася, щоб здерти накип, і завмерла: з воску вилилося ангельське личко, яке Марія знала до найдрібнішої рисочки…

— Доню, доню моя… що, що ти хочеш мені сказати, рано моя величезна, — Марія вмилася гарячими слізьми.

Якби не крик худоби, яка вже пізнала нову весняну травичку й вимагала випасу, жінка би точно нікуди вже й не йшла… Думки в голові вискладувалися одна до одної, як нитки в полотно за її ткацьким верстатом: «Треба піти до Степана, на дорогу, подивитися», — підштовхнула Марія мозаїку думок, відчуттів і містики до якогось логічного продовження…

Роботи вже велися на західній околиці села: туди-сюди сновигали люди-примари, вибудовуючи шлях на свою Голгофу. «Не хотіла б я так тяжко працювати, навіть у тілі, а такою… І як вони, бідні, мають сили… Неподалік паслися корови, охорона нічого не казала: для них було розвагою побачити ще когось, окрім своїх невільників, а споглядання повільних корів налаштовувало їх на мирний пасторальний лад. Марія підійшла вже зовсім близько й могла добре розглянути обличчя людей.

— Маріє, що тут робиш? — підійшов заклопотаний Степан.

— Паша тут добра, та й ти казав… ну, когось покажеш…

— Добре, слухай уважно: зараз я підходитиму до людей. Уважно подивишся на третю, до кого я говоритиму…

Степан пішов, а Марія непомітно легенько цвьохнула батіжком корівку за ним. Один… Другий… І ось її Степан заговорив до худесенької дівчинки… Пішов далі… Марія наблизилися за коровою: з віддалі десяти метрів на неї якось дивно дивилася… так, так — її Мар’янка. «Боже, це ж моя дитина, моя!..» Першої миті Марії хотілося закричати на весь світ від радості, кинутися до неї й обцілувати, як колись, кожен пальчик на руці й нозі… Та одразу інша думка, що розсудливо і якимсь чужим голосом зазвучала в голові, остудила запал і зробила ноги ватяними: «Твоя померла… Це — чужа… Спинися…» А дівчинка, як ангел, якому забрали крила й загнали до пекла, піднімала й піднімала худенькими ручками каменюки… На Марію найшов незбагненний жаль, який пішов з очей потоком сліз.

— Но, но, пішли, пішли додому! — погнала корів геть від місця потрясіння.

Увечері Степана зустрічав незрозумілий рев недоєної худоби; над хатою не стояв звичний димок від вечері — Марія незворушно сиділа за столом із запухлим від сліз обличчям, а перед нею лежав маленький восковий лик. Чоловік без слів опустився на лавку навпроти. Марія дивилася довгим поглядом у якусь точку на стіні…

— Треба її звідти забрати… Мар’янка того хоче… Треба…

— Маріє, так є ще її мати й брат…

— Заберемо тільки її… Вони ж розуміють, що нас можуть убити…

— Таки-так, Марієчко, але… будуть їх мучити, і видадуть нас, бо не витримають тортур, і що — знову кінець: і їй, і нам…

— Ні, маємо жити: і вона, і ми…

— То що, рятуватимемо всіх трьох?

— Так. Так…

Єдиною, хоч і неблизькою, сусідкою Врублевських була баба Ганка, по-вуличному Шо-Га, що жила навпроти них, якраз неподалік церкви. Таке розташування в селі: церква і навпроти кладовище — дуже полегшувало проведення і без того стражденних похоронних процесій. Хоч було бабі Ганці вже близько сімдесяти, вона мала жвавий інтерес до всіх подій сільського життя, а оскільки церква була його серцевиною, то баба Ганка була пупом найсвіжіших сільських новин і знала геть усе: хто вмер, хто народився, кого хрестили, а хто женився. Така цікавість до новин робила її подібною до сороки й підсилювалася скривленою на бік шиєю, від чого баба, як і пташка, під час розмови якось одним сірим оком зиркала на співрозмовника, а для кращої комунікації все перепитувала хрипким від природи голосом. І якщо місцеві говорили так: «Як думаєш, не буде сьогодні дощу, шо?» або «Як кажеш, буде того року картопля, га?», то у виконанні баби Ганки з сивими колоритними вусами для більшого спонукання до відповіді в кінці кожного речення стояло — і шо, і га: «Ну то буде сьогодні дощ, шо, га?» Таке своєрідне запитання в квадраті завжди змушувало співрозмовника давати відповідь, навіть на внутрішньосімейні питання, які не варто було комусь знати…Тож Шо-Га знала все і про всіх…

А ще баба Шо-Га дуже любила дивитися у вікна, але краєвид навпроти мало змінювався: мешканці цвинтаря були сумирні й не годували допитливий розум ніякими новинами, та й єдині живі сусіди Врублевські не буянили, не сварилися — якісь малоцікаві для споглядання. Та коли з якихось причин бабі Шо-Га бракувало поживи й фактів для постійних філософських мізкувань — усі в селі живі, а для решти таїнств наставав час посту, то вона засідала біля вікна: могла годинами згадувати життя всіх знайомих — уже покійників, на чию могилку впав погляд; чи знаходила втіху в спостереженні життя сусідської худоби та переміщенні Марії по подвір’ю. Раз на день, за доброї погоди, баба Шо-Га навідувалася до найближчої сусідки через дорогу — зазвичай в обід, коли Марія доїла корів і Козетту, — розповідала найсвіжіші сільські новини, научала Марію премудростей господарювання, а Марія віддячувала старій смачними гостинцями й молоком, тож бабі Шо-Га не треба було тримати корову. Часто їй перепадали і речі: після смерті донечки Марія віддала багато чого для онучок баби… Сьогодні баба Ганка мусила провести повну ревізію всього насіння — скоро час сівби, і, хоч не зайшла до обійстя сусідів через зайнятість, не забула кілька разів пильно глянути на них у вікна.