— Щось не те, шо, га? Дуже тихо сидять, Марія худоби не порає, захорувала, шо, га… Тре буде завтра зайти, шо… — і продовжила розв’язувати кострубатими пальцями незліченні полотняні мішечки…

Наступного дня, в обідню пору, баба Шо-Га завітала до сусідів.

— Маріє, шо тебе не чути і не видно, га? Заслабла, шо, га?

— Та щось вітром весняним навіяло, голова болить…

— О-о, на тобі, піди до Гальки, най тобі яйця виллє, шо, га?

— Та не піду, бо роботи досить маю: моя Краса товчеться в хліві й товчеться, аж підлогу під собою проломала, ще й ногу пошкодила, тепер на пасовище не маю як гнати — шкутильгає.

— А Степан шо казав, га?

— Та шо казав — ніц… Почухав потилицю й пішов нові дошки гимблювати[11], а я мушу старі повикидати…

— Ну, то ти є моцна баба, шо, га…

— Та ще, бабо Ганко, Богу дякувати… — кректала Марія, виламуючи старі дошки.

— Видиш, не хтілась за мого Юрка йти, а було би, може, й тобі ліпше, і йому, шо? Га?..

Пісню за свого Юрка баба Шо-Га заводила з частотою набридливої спасівської мухи, бо вже й друга жінка ледве витримувала навіженого у своїй злобі хлопа, та й для Марії було великою удачею не стати невісткою прискіпливої тітки.

— Та так, так: найбільша риба — та, що залишилася плавати в річці, а найкращий кавалер — той, за якого не вийшла заміж… От ви, дав би вам Бог, вийшли-сьте би знов за свого дядька Ігоря?

— Ну шо ти, Маріє, така гостра на язик, га? Не можна про покійників так — шо, га? — Бабі Шо-Га її покійний чоловік на кладовищі більше подобався, ніж за життя…

— Ну то йдіть, провідайте його, там уже такий ладний тюльпан розцвів…

— Шо ти кажеш, розцвів, га?.. — і радісна баба Ганка поспішила на споглядання-любування нової квіточки.

А Марія, яка зазвичай утішалася «з-пустого-в-порожнє» з єдиною сусідкою, тепер була їй геть не рада: тривала підготовка сховку, і не треба було його нікому бачити, зовсім нікому… А тим більше бабі Шо-Га: син Юрко служив у поліції. Після візиту сусідки робота пішла швидше: з-під стійла корови Марія раз за разом вигрібала та виносила кошики й лантухи землі, яма поступово збільшувалась. Тільки змученій жінці кортіло перепочити, як перед очима ставав образ дівчинки в лахмітті, так схожої на її покійну доньку… «Хоча ні-ні, це і є моя донька… Як же їй важко там… До роботи, давай, Маріє, давай…» Степан укріплював і утеплював таємне підземелля дошками й тирсою; через два тижні під коровою була невеличка підземна кімната, перекрита в два ряди дошками з прошарком глини, дві дошки могли підніматися — вхід, верхні дошки на вигляд були старі та знищені, щоб не викликати підозр.

Марія почала посміхатися й жартувати — повернувся інтерес до життя: скоро, скоро її дитинка буде вдома, і ніхто, ніхто й ніщо не забере її знов… Степан ладен був врятувати не лише трьох людей, а й весь табір, аби лишень його Марія стала колишньою… З дубової скрині Марія витягнула святі для себе речі — плаття й светрики Мар’яночки — і довго з любов’ю та скорботою тримала в руках: скоро, скоро ваша господиня повернеться; а ще почала перешивати свої і Степанові речі для жінки й хлопчика.

Стояла середина травня — розпочався сінокос. Степана Врублевського всі жінки села ставили в приклад своїм спізнілим чоловікам-косарям: той уже викосив добрий шмат свого наділу. А Степан… А Степан майже втратив сон і вставав на світанку. На роботі, після сінокосу, він готував усе до втечі: старанно підбирав залишені водієм майора Шнітке шматинки, вимащені в бензин і солідол, і думав, думав…

Естер майже занепала духом: Степан ходив, наче не помічаючи її, і перестав носити їстівні подаруночки. «Щось, видно, я зробила чи сказала не так… Його сім’ю через нас можуть розстріляти, ніхто не схотів би ризикувати… Тож спасибі за те, що був до нас просто ласкавий… Хто зна, може, це остання добра людина в нашому житті… Видно, помилилася Гіта — не порятуємось ми…»

Степан навмисно не помічав Естер — це теж була частина його плану, і він не мав права на найменшу хибу — все має бути продуманим до найменших дрібниць. Одного дня, проходячи повз жінку, Степан, не зупиняючись, стиха промовив:

— Просіться всі троє на завтра на кухню… Краще мости дорогу, краще! — голосно закінчив для оточуючих.

«На кухню… Значить, допоможе, допоможе! Невже всім трьом?..» Мозок Естер напружено працював.

— Гіто, дай мені свою квітчасту хустину.

Циганка, нічого не питаючи, скинула її, обняла Естер:

— Бережіться, і все буде добре, і спасибі вам.

— За що, Гіто?

— За моє визволення.

Естер нічого не зрозуміла, але була вдячна циганці за підтримку.

— Завтра підеш у лазарет, попросиш звільнення на півдня — скажеш, що голова болить, в очах чорніє, і залишишся в бараку, — увечері мати дала тихий наказ Давиду.

У таборі давали полоненим дві можливості послабувати, а коли в’язні втретє не могли вийти на роботи, табірна машина відвозила їх у Белжець — у газову камеру… Для Давида це було вже друге таке послаблення, третє могло закінчити його юне життя — права на помилку не було…

Після полудня жінки з кухні, як і зазвичай, мали йти в ліс збирати дрова. Естер зайшла в барак за Давидом:

— Знімай, знімай свою одежу, — швидкими вправними рухами спорядила його в жіноче вбрання, голову замотала в циганську хустину. — Ходімо, — видихнула тривожно.

Розімлілі від травневого сонця, вартові не вдивлялися в обличчя жінок — чого на них дивитися, та й жінками їх важко назвати, так, скелети ходячі… Жінки вийшли в ліс, вартові присіли біля підводи, запряженої Орликом; Степан поклав на неї перший хмиз. Полонянки потроху розходилися по лісу, Степан теж потихеньку віддалявся за ними.

— Сюди, сюди, за мною, — метнувся за кущі, за якими починалося болото. — Заходьте туди, швидко!

Естер із дітьми слухняно зайшла по коліна в трясовиння.

— Тепер сюди, — підбіг Степан до болота з іншого боку.

Утікачі слухняно витягували ноги з грузької багнюки, що зі смачним чваканням неохоче віддавала своїх візитерів.

— Тепер стійте, а ти — за мною.

Давид обережно поставив ноги на онучі з машинним маслом; Степан зірвав з нього квітчасту хустину і щосили жбурнув її в глибоку частину болота, пообтирав його однією зі шматинок, просочених солідолом, — для знищення запаху, підхопив хлопчину на руки й швидко побіг просікою. Неподалік стояла ще одна підвода, доверху накладена сіном, яке так тяжко косив Степан, він позичив її в далекого родича: «Орлик щось захворів, а сіно конче треба забрати…» Степан спритно засунув Давида в приготований отвір усередині сіна й побіг за Мірою.

— Скидай, скидай це лахміття, — вийняв з-за пазухи невелику кофтину, а табірне кинув трохи далі хустини. Болото не засмоктувало одежі, і вона помітними плямами виділялася на корчаках. Естер від хвилювання вся трусилася, аж зуби цокотіли; скоро Степан обтер і переніс на воза і її, кинувши шмат одежі трохи далі в болото.

— Вйо, Зірка, вісьта, — підганяв батіжком кобилу до окраїни лісу. Тут на підводу всілася Марія, узяла віжки й спокійно повезла вантаж додому…

Степан перехрестився: «Дякую, Боже, що поміг у добрій справі!» Зняв із чобіт полотняні насадки із запахом бензину — стали в пригоді шматинки водія Шнітке — і чимдуж гайнув назад, до Орлика. Дорогою схопив оберемок хмизу — теж заздалегідь подбав аж про цілу його купу — і неквапно підійшов до підводи.

— Ну, що там, уже все?

— Ще трохи, і підемо назад, — обізвалась одна з жінок.

З боку болота почувся здивований крик сойки, що нагадував жіночий переляканий зойк.

— Ви чули? — з тривогою спитав Степан.

Вартові неохоче підвелися й пішли в бік болота, далі щось схвильовано зашварготіли.

Марія благополучно доїхала додому. Віз із горою пахучого сіна стояв перед хлівом. Утікачі, оповиті травним ароматом, ніяк не вірили: «Невже, невже вийшло?», і лише поколювання сіна зусібіч свідчило про те, що це не сон…

Марія відкрила сховок: