Для Естер і Давида було великим щастям почути ці прості теревені: сила загостреної в темряві уяви переносила їх то в поле, то в ліс і дозволяла яскраво уявити всі прості образи недоступного для них наземного царства звичного життя.

— Ну, їжачки мої, їжте на здоров’я, — підняла Марія дошки.

— Спасибі тобі, наша рятівнице, — мовила Естер.

— Тітко Маріє, а ми зможемо сьогодні хоч на трохи вийти?

— Що, Давидку, ніженьки вже би побігли-побігли? — посміхнулася Марія. — А дівчинка що там наша — мовчить?

— Усе буде добре, молимось про її видужання…

— І я молюся… Бог нас почує, і буде наша Мар’янка щебетати, як та пташечка…

— Спасибі, Маріє…

— Ну, вже як добре стемніє, то обережно хтось вийдіть, добре роззирніться — тут усі хати далеченько, ми до цвинтаря найближче, а його ввечері всі минають… — зараз для нас то добре… Там і посидіти вночі можете, і походити… не бійтеся, ніц із вами не станеться… Живих треба боятися, а не мертвих… Тільки через дорогу баба Ганка живе, але вона з півнями лягає…

Уночі Давид обережно підняв дошки: Краса спокійно подивилася на нього великими вологими очима і навіть не піднялася; лише стривожено мекнула Козетта і в чомусь засумнівалися сонні кури. Хлопець обережно вийшов на вулицю — уже не світилося в жодній сільській хатині, і Давид повернувся за своїми. Нічне небо розрізали яскраві блискавки, але грому ще не було — наближалася гроза. Естер із дітьми тінями шмигнули до цвинтаря — він був метрів за двадцять від обійстя Врублевських. Нічне повітря було напоєне весняними пахощами різнотравного буйноцвіття — після цілісінького дня перебування в тісноті хлівної схованки кожен ковток свіжості ніс людей рікою неземного блаженства. Химерні польські надгробки й кремезні хрести в спалахах світла лишали в голові Давида фантастичні чорно-білі фотографії. Естер із Мірою присіли на лавочку перед якоюсь могилкою; м’який килим барвінку мереживним гаптуванням з’являвся під час спалахів.

— Боже, як добре, як гарно… Спасибі вам, мертві, що рятуєте нас, живих… Вибачте, що прийшли до вас уночі…

Давид відчував себе майже щасливим: йому хотілося підняти руки до неба й кричати: «Спасибі тобі, Боже, за цих два дні спокою, щастя й волі — дні нашого щастя». Естер, яка завжди боялася трьох речей: блискавки, кладовищ і щурів, — раптом зрозуміла, що цього страху більше нема, і щаслива посмішка не сходила з уст, і кожна клітинка тіла прагнула цієї життєдайної грози. Громовиця наближалася, і перші важкі краплини поспішили додолу — люди з задоволенням підставляли лиця весняному дощу. Блискавки навхрест краяли небо, наче небесні боги затіяли над селом гігантську космічну битву; звук і світло збіглися в часі — місцина опинилися в епіцентрі стихії.

— Міква… міква… — радісно шепотіла Естер, розтираючи небесну вологу по лицю.

— Міква, міква! — радісно підхопив Давид, скидаючи з себе сорочку. Щось напружено згадувала Мірочка, і струмки зливи намагалися вимити з дитячої голівки весь бруд перенесених бід і принижень.

— Міква, міква… — безперестанку кричав Давид, наче протягуючи тонку, давно забуту ниточку спогадів у вушко крихітної надії на краще…

І один день життя — це все ж таки життя, а це була ще й найщасливіша мить за останній час… Естер стояла, піднявши руки до неба, її вуста шепотіли молитви про спасіння, а Давид, радісний і збуджений, наче танцював між могилками. Живі, стоячи на мертвих, з усією силою відчуттів насолоджувалися кожною хвилиною свого життя, а присутність смерті додавала ще більше бажання жити.

— Жити, я хочу жити-и-и! — кричав небу Давид, і мовчазні цвинтарні символи смерті своїми антенами відсилали це прохання вище.

Танець життя на сільському кладовищі час від часу освітлювали феєричні спалахи, а грім наче відповідав: «Т-т-та-а-ак! Т-т-та-а-ак!» У баби Шо-Га на дощ боліли кості, і вона довго не могла заснути. Визирнувши у вікно, стара аж вклякла від страху: на цвинтарі, у спалахах блискавки, вона побачила щось та-а-аке… Якісь дві темні фігурки з піднятими руками дивно рухалися між хрестами: то з’являлись, то пропадали… Стара марно намагалися витерти шибку, а зовні по ній лило і лило…

— Здалося, шо… Чи ні? Видно, чорти з тією грозою з-під землі вилізли… Прости Господи, а може, то неупокоєні душі, га?.. Нє-є, здалося, здалося…

Стара, хрестячись і шепочучи щось, поплентала до ліжка.

Із червнем прийшли Зелені свята, або Трійця. Марія любила це свято: заквітчувала кленом одвірки хати й стайні, по галявинах лісів визбирувала пахуче зілля лепехи, або шувару[12], розкидала його по долівці й гостро відчувала, як її «Я» розчиняється в усьому живому навколо, а світ людської пихи, заздрісності й повсякденних проблем якось тьмяніє: чи то настав пік травостою і найбільших покосів і було не до смакування образ, чи то всі згадували, що треба ретельніше виконувати християнські обов’язки, — та село стихало і кожен поринав у наведення ладу в хаті і в помислах… Степан тепер спішив додому: повна фізична й духовна гармонія з Марією виводила їх обох на вершини найвищої насолоди одне одним. Марії подобалося в чоловікові геть усе, а особливо запах, вона вирізнила б Степана із зав’язаними очима серед сотні… ні, серед тисячі чоловіків. Це був її і лише її запах улюбленого чоловіка. Часто перед пранням Марія нюхала його сорочку, і цей запах збуджував її, як молоде вино. Степан купався в пристрасній любові дружини й розумів, що саме врятовані люди якось пробудили жінку до нового життя… «Хай там як, але ми вчинили по-християнськи, і, напевно, це є Божа нагорода… Невідомо, скільки вона триватиме: місяць, рік, два… те блаженство душі і тіла того вартує», — думав Степан. Марія почала дуже гостро відчувати всі запахи, звичні раніше підсилювалися в кілька разів. Трави, квіти, худоба створювали неймовірну симфонію запахів, у якій жінка безпомилково впізнавала кожен.

— А у нас сьогодні — Зелена субота, Зелені свята починаються, киньте трішки і собі на долівку шувару, — Марія подала з вечерею зелень у сховок.

— А що це за свята? — поцікавився Давид, приймаючи лепеху.

— По-іншому п’ятдесятниця, це поява святого Духа, який увійшов в апостолів з неба, ми ж хрестимося: «В ім’я Отця, Сина і святого Духа. Амінь». Так от, на п’ятдесятий день після Великодня святий Дух зійшов із неба у вигляді таких вели-и-иких огненних язиків, які зайшли в апостолів і дозволили їм нести слово Боже…

— А у нас теж є п’ятдесятниця, — відгукнувся Давид.

— Та? — здивувалася Марія.

— Так, ми святкуємо її як день, коли люди отримали від Бога Десять заповідей… Щоправда, ми називаємо це свято трохи по-іншому — Шавуот…

— Але теж даємо зелені, — долучилася Естер.

— Гм… дивись, як багато схожого між нами, — здивувалася Марія.

У неділю зранку дзвони старої сільської церкви навпроти хатини Врублевських звично закликали людей до святкової служби. Усі-усі: від малого до старого — поспішили на закличний дзвін, бо найбільшим сільським гріхом було невідвідування церкви. Поляки, євреї, місцеві німці й українці ревно трималися купи, кожен своєї, через костели, синагоги, кірху, церкву — важко було вижити поза межами клану. Святково одягнуті Марія та Степан перейшли через дорогу, шанобливо вітаючись з односельцями. Після смерті донечки для жінки було справжнісінькою мукою відвідування недільних відправ: численні діточки, розсіяні між вірянами, нагадували про непоправну втрату, і Марії хотілося впасти на долівку обличчям, щоб їх не бачити, і молитися, молитися… А ще жінка відволікалася на сторонні запахи, звуки, перешіптування. «І навіщо ж ви сюди йшли, як не збиралися віддати цей час молитві… Як нема Бога в серці, то в церкві ви його теж не знайдете…» А люд сумирно ходив до церкви — молитися, сповідатися, причащатися, щоб, механічно відтарабанивши призначені на спокуту молитви, далі грішити без особливої задуми.

Перед Марією показно била поклони чолом товстозада Оксана з губами-варениками, які через малу вирізьбленість нагадували зовсім іншу частину жіночого тіла; дуже вже любила гріховні утіхи й чоловіку наростила та-а-акі роги, що дивно, як проходив у браму… Поруч Галька — перша «праведниця села», так могла у своїй заздрості перемити кісточки, що й архангели би на божому суді так не потрафили. «У своєму оці сучечок, а в чужому — колода» — це було саме про неї… Але так майстерно вони обидві ставили у велику заслугу ту показну боголюбність, що були перші авторитети сільського жіноцтва… Як гуска, крутила головою з презирливо підтиснутою губою й м’ясистим шнобелем Славка: хто там у що одягнутий?.. Найбільшою насолодою для неї було палити зілля на городі, причому вологе, щоб побільше й подовше диміло, і обов’язково — на ту сусідську хату, де щойно вивісили сушити випрану білизну, а як дим не потрапляв, то вправно переносила багаття на потрібне місце — знала, що всі мовчатимуть, бо паління хмизу було звичною сільською справою… Красиво хреститься… Вчинки, вчинки людей були красномовнішими за їх святенницький образ. Навіть ті, хто не виконував одну чи дві заповіді Божі, не вважали себе грішниками — цього мало, а решта виконуються, нащо заморочуватися якимось там самоаналізом… Бо для праведних і вірних християн села головне — вчасно висповідатись і сумлінно ходити до церкви… Та й священник теперішній міг учудити, то не колишній, якого Совіти десь прибрали, а дали такого, що міг служити і Богу, і чорту; не бачив він нічого грішного в тім, щоб вичитувати посеред служби список, скільки, хто і з якої хати винен йому яєць, сметани, борошна… Марія більше любила свої домашні розмови з Богом — на них не було цього нальоту фальші. Та й у Біблії, яку вона ретельно перечитала вже кілька разів, не було припису про те, що треба обов’язково ходити до церкви; молитись, вірити, дотримуватись… — то так…