А ще сьогодні Марії було важко стояти серед людей, бо запахи просто-таки перли на неї з незрозумілою силою, відволікали й душили щільною пеленою. Жінка протиснулась до виходу, скинула хустку, віддихалась:

— Щось не можу, щось не те… Степане, проведи мене…

Сільський люд після церкви плавно перетік через дорогу на цвинтар — пошанувати молитвою померлих. Для Естер із дітьми це теж була подія: вони чули вже забутий людський гомін, сміх, розрізняли голоси…

— Який час цікавий настав, — задумливо мовив Давид, — ми, люди, повинні ховатися від людей, хоча й нічого їм не зробили…

— Не звинувачуй усіх, сину; настане час — і ми вийдемо звідси, і я не хочу, щоб ти зневірився в людях. Люди як люди, є різні, і повір, більшість із них — добрі люди з великою душею. Може, вищі сили дали нам це випробування, щоб і ми стали кращі, більше їх розуміли, довіряли? Ваші тіла — це амфори, а чим вони будуть наповнені: чистою життєдайною водою чи кислим оцтом — залежить від вас…

Під час обіднього доїння Марія жалілася в пустий простір стайні:

— Та що ж воно таке — запахи йдуть, аж голова паморочиться від них… Навіть не знала, що й метал запах має… А тебе, Краса, кожен раз купати доведеться тепер, чи що?

Цівки молока утворювали густу пінку в маленькому бідончику. Жінка виглянула з хліва: ні, не йде баба Ганка, — і передала пиріжки, сир і молоко Естер із дітьми.

— Маріє, то ти, напевно, вагітна… Я теж, як ходила з Мірочкою, усі запахи чула. Вітаю тебе.

Ошелешена Марія застигла, потім, кинувши відро з молоком посеред стайні, погнала до хати.

— Спасибі, Боже милостивий, і ти, матінко Божа, і ви, усі ангели світу, за той найбільший дарунок, який ви мені дали, — стоячи на колінах перед образами, палко промовляла Марія. — Степане, Степаночку мій, у нас буде дитинка, — обернулася до чоловіка. Обнялися і довго так стояли, не витираючи сліз радості. «Дитинка, дитинка… Наша… Наш ангелочок… Нарешті…» — новина співала в головах радісною пташкою, робила їх найщасливішими на землі.

Баба Ганка Шо-Га приймала на свята сина. Той нечасто заходив, бо жив на іншому кінці села. Наскільки був красивий, показний і роботящий, настільки й мав чорну й підлу душу. Юрко мав уже другу дружину — купувалися бідолашні на гарне личко й облесливі слова, — але, як і перша, вона плакала та стогнала від його незрозумілого деспотизму.

— Чого горнятко не стоїть на своєму місці? Вставай, курво, до роботи, до роботи! — і в морду, і в морду… — Буде, як я сказав.

І не мала ні бідолашна, ані її батьки ніякого права голосу. «Бик удома?» або «Що наш бик робить?» — тихенько перепитували один одного, шиючись по закутках.

Лихословив так, що боялися його всі — від односельців до псів. Деякі стають добрішими, як приймуть на груди чарчину-другу, але тільки не Юрко-бик: у нього зразу просиналось тваринне бажання дати у фізію комусь із хатніх. Юрко вдався в покійного батька, тож найкраще з ним обходилась його мати, яка за довгі роки побоїв і принижень навчилась безпомилково визначати настрій — колись чоловіка, а тепер і сина.

— Юрчику, попробуй ще сира з зеленою цибулькою, ти ж любиш, шо… Маленьким був, то щепір’я[13] так ївсь, так ївсь, га…

— Як там Марія поживає? — поцікавився син, дивлячись у вікно навпроти.

— Та як, як… потихеньку… во, і сира мені дала. Щоправда, якась скупа останнім часом зробилася: і молока менше дає, і хлібом уже не ділиться…

— Ще не в тяжі?

— Та ні, ні, щось там, тево, не виходить у них зі Степаном… — стара раптом сповільнилася й поставила миску. — Ні, Юрчику, ні… Не треба вона тобі, шо…

— Не твоє то діло, зрозуміла?

— Та так, так, зрозуміла… Бери, бери, їж. А знаєш шо, я таке шось виділа, — вправно перевела мову мати. — Два тижні тому в грозу на цвинтарі чорти повилазили, і як блискавка вшкварить — р-р-раз! — один чорт на хресті скаче, — два! — і вже двоє їх бігає!

— Дурна ти мати є…

— Дурна, дурна, — запопадливо зі сміхом погодилася баба Шо-Га.

Юрко аж навіснів від спогадів про Марію: колишнє шалене обожнювання за довгі роки переросло в ідею-фікс помсти…

Так, це вона, вона винна, що він не може ні з ким зжитися… Усе було б інакше. От курва…

— Чорти, кажеш?.. Ну-ну…

Червень сипав грозами й рясними дощами. У підпіллі було парко, і навіть люфт не рятував від задухи. Естер із дітьми не могли дочекатися сутінків, щоб подихати свіжим повітрям на кладовищі. Як випадали місячні ночі, то можна було розгледіти надписи на могильних табличках. Давид зі своїм допитливим розумом поступово вивчив усіх покійників села й навіть устиг побачити цікаві речі, над якими потім філософствував у денні години. Він зауважив, що чоловіки переважно не доживають кілька днів до свого дня народження, а жінки відходять кілька днів по ньому: то, напевно, жінки більші мрійниці й люблять подарунки чи плекають більше надій… Отже, мрії й сподівання на краще подовжують життя?.. З десяток жінок були упокоєні разом із дитинкою — померли під час пологів, важка, видно, то справа для жінки… Дізнався, що багато люду вимерло десь неповних тридцять років тому — був якийсь мор у селі…

В одну з таких ночей він підкликав матір до маленької могилки, і Естер зрозуміла, який великий біль довелося пережити сім’ї їх рятівників. «Але якби не ця втрата, то чи допомагали б вони нам… Який парадокс… Лише власний біль відкриває очі на страждання й біди інших, робить співчутливими до чужого горя. Ситий голодного не розуміє, як і здоровий — хворого…» — думала жінка.

— Давайте дочекаємося зірочки, що падає, і загадаємо бажання — нехай усе щасливо складеться в Марії з новою дитинкою, — пригорнула мати до себе дітей.

Їхній світ поступово став чорно-білим… Пахли чудові чорно-білі квіти серед темних хрестів і гробовців, освітлених майже білим місяцем на чорному нічному небі… Невдовзі заспівали перші півні, і сім’я поспішила до свого сховку, який для них став світлим острівцем спасіння в чорному океані зла… Темною й теплою горою мирно спала їхня наземна чорно-біла хоронителька Краса, і довгий час замотувався на велику бобіну чорно-білого кіно…

Передобідню тишу наступного дня розірвав несамовитий крик зі сторони хати баби Ганки Шо-Га:

— Чортиця, чорти-и-и-ця рога-а-а-та! Щоб ти вже здохла, ше й копитами накрилася! Шоб твою господиню качка копла, шоб вона всралася! Ма-а-рі-і-іє, шляк би тебе трафив, чи ти там видиш, чи ні-і-і… Як твоя курва над моїми грядками познуща-а-ала-ся-а…

Зі сторони церкви в свою сторону цвинтаря, скоївши страшний гріх грядкожерства, неслася, мекаючи, напуджена Козетта; з морди звисали обскубані свідчення злочину; ззаду з несподіваною для свого поважного віку спритністю гналася, завиваючи прокльони, баба Шо-Га з дрючком:

— Шо я тепер робити буду, бідна й нещасна, га? І капусточка, і огірочки, і салата… О-о, моя салата… Шоб ти вже гімном своїм вдавилася, чортице!

З хати вибігла Марія, швидко все зрозуміла:

— Пробачте мені, тітко Ганко, повіддаю я вам то всьо — як не капустою, то молоком…

— На холєру мені твоє молоко, шо я тепер ціле літо робити буду, га? Шо, із твого молока мені огірок чи салата виросте, га? Пильнувати свою курву тре було, шо, га?! Бі-і-ідна я, бідна, помру від голоду-у-у…

Марії, яка годна була все віддати за збиток, набридло те підвивання:

— Ну то продасте одну шалінову хустину, то й голоду не буде…

Баба Ганка на мить завмерла — тема шалінових хусток була її священним табу: кривошию бабу Шо-Га ще більше викрутило від злості, і навіжене сіре око вп’ялося поглядом у Марію:

— Ти… Ти моїх шалінових хусток не руш… У сраці булась, гімно виділась…

Останні мости дружби між церковною і цвинтарною стороною були остаточно спалені.

— Поцілуй мене в сраку, шо, га! — плюнула розлючена баба Ганка, і Марія добре розуміла, що то є дуже-дуже надовго… — Мої хустки їй в око впали… Та хто ти така, шо, га? — бурчала стара, вертаючи додому.