Дорога впритул наблизилася до східної окраїни села, і виходити вночі стало небезпечно; лише на короткий час вони могли розім’яти ноги — походити по хліву. У вересні вперше після Зелених свят до баби Шо-Га навідався син; стара від радості не знала, як йому догодити.
— Шо, картопельки з олією дам і квашеного огірочка, га?
— Давай, давай… Чуєш, шо то по селу брешуть, шо ти золотого ланцюжка маєш?
— Шо, заздрять, га? Заздрять… — з переможним задоволенням у голосі накривала на стіл мати.
— І де то ти його взяла, скажи-но?
— Та… трохи Марійчина коза мені грядки потоптала, так… майже ніц… А я маю терпіти, шо? Га? Пішла сваритися, то Степко ввечері й приніс його… Гарний, шо? Га? — задоволено показала синові блискучу прикрасу.
— Знаєш, мати, він тобі пасує, як корові сідло, — безцеремонно обламав материне милування Юрко.
Стара ображено підтиснула губу.
— Та ж тобі він залишиться, тобі…
— Усрався він мені, — зневажливо відмахнувся син, — а де ж то Степан його взяв? — і замовк, зосереджено хрупаючи квашеним огірком. — Чуєш, мати, а чорти часом по цвинтарю більше не бігають? — несподівано видав Юрко, втупивши погляд у вікно.
— Та ніби нє-є…
Цілий місяць Юрко розмірковував над фактами і складав їх воєдино: втеча євреїв, яких не знайшли, нібито втопилися в болоті… А може, ні? Чорти на кладовищі… А хата чия близенько?.. А ким і де у нас Степан працює?.. От тобі й золотий ланцюжок… А молока стала Марія менше давати матері чого? Кілька ночей сидів Бик у засідці в материній хаті, усе вичікував і до болю в очах вдивлявся в обриси кладовища, і якось таки побачив непримітну фігурку, яка вигулькнула і наче розчинилася між гробовцями.
— От, курво, будеш знати, як хлопа, що тебе хтів і любив, під ноги брати… — при відході з переможною люттю цвиркнув у сусідський бік…
Жовтневої холодної ночі сон Врублевських розбудив нестримний грюкіт у двері: під порогом у місячному світлі стояв сам Шнітке з трьома автоматниками й вівчарками, поодаль тупцяв Юрко.
— Щось трапилося, пане майоре?
— Так. Одягайся, підеш із нами, — холодно процідив Шнітке.
Марія в нічній сорочці з добре помітним животом сполотніла й посунулася по одвірку. Байдужий погляд Юрка ковзнув по ній: «Вагітна… Шкода… Ну нічого, переживе якось. Степана приберуть, сам підкочусь… Може, і ліпше, що в тяжі — не буде така бриклива й перебірлива…
Степан на мить зупинився:
— Маріє, йди в хату, я скоро повернусь…
— Стояти! — раптом передумав Шнітке й рушив усередину — почався обшук у хаті. Німець плюндрував своїм зверхнім поглядом розкидане ліжко, святі образи в кутку, брудними чоботами по-господарськи ходив по чистеньких тканих ліжниках; тарілок після вечері — лише дві, горняток — теж, — зафіксував погляд Шнітке. Автоматники залізли в кожний куток хати й горища — ні слідочка… Далі перевірка вирушила до хліва: промінь ліхтарика вихопив сонних коня, корову, козу, курей; підлога — в соломі та гної… Перевірочна процесія вирушила на цвинтар. Степанові трохи полегшало: «Відвів, відвів від Марії… від хліва… Може, пронесе…»
— Заходь усередину, — махнув майор нагайкою на перший гробовець.
Степан перехрестився — гріх-бо який, спокій мертвих порушувати, і пхнув двері всередину: чотири запилених домовини й розп’яття зустріли допитливих живих. Наступні гробовці були замкнуті на великі висячі колодки; Юрко збігав по напильник і сокиру й із наростаючою люттю збивав, відпилював колодки: «Мусять же суки десь тут ховатися, мусять… що ж я, хіба зле бачив? Ото я обсерусь перед німцем, як ніц не здибем…» До світанку над кладовищем стояв скрегіт металу і гавкіт псів… Усі гробовці мали знищені замки; Шнітке годен був убити Юрка за брехливі відомості… А що вже скаже про його владу місцеве населення?.. Припис командування наказував лояльно ставитись до місцевих на західних землях, як таких, що постраждали від радянської влади. Ото підставив… Закляклий чи то від холоду, чи то від напруги Степан не мав ніяких емоцій на обличчі, тільки сині очі чистим поглядом спинилися на односельці.
Юрко не витримав:
— Чого витріщаєшся, курва… Краще сам признайся, де жидів тримаєш…
Степан тільки вище підняв голову й продовжував дивитися. Шнітке уважно спостеріг ситуацію і зрозумів: «Щось тут особисте… жінка… у Степана красива жінка… Нема тут жидів… Використав мене… так, використав…» — і, обійшовши по колу Юрка, з розмаху вперіщив його по обличчю шкіряною нагайкою і рвучко пішов.
Естер цілу ніч не зімкнула очей, лиш тихо молилась. Сліз уже не було — скільки можна?.. Шкода, що надія на порятунок виявилась такою примарною: це як ти бачиш зовсім близько омріяний острів після довгого плавання на уламках корабля, і тут тебе знову відносить у безмежну водну пустелю… Де, де межа океану їхніх бід?.. Діти спали, навіть нічого не помітивши, ну і добре… Марія… Як вона там, чи все витримала… Хоч би їх зі Степаном не били… Краще вже нам вийти, зізнатися, щоб їх… Тьху, що ж я несу… Розстріляють їх… і дитинку їхню ненароджену.
Зранку до хліва прийшов посивілий за одну ніч Степан:
— Ну, як ви там, витримали?
— Слава Всевишньому, що з вами все добре! — сльози радості нарешті потекли з вимученої Естер.
— А Марія, як там Марія?
— Лежить, щось, каже, живіт болить… Худобу треба подоїти…
— Давай, Степане, я то вмію, подою, ти попильнуй на дверях на всяк випадок, а я швидко…
Вправні руки Естер замолоду вміли добре доїти, і хоч Краса помітила підміну, та не брикала; трохи гірше було з норовливою Козеттою. Степан насипав проса курам і курчатам — вони вже помалу вбиралися в тепле пір’ячко, а Міроччине улюблене курчатко поступово перетворювалося на симпатичну попелясту курочку й частенько ночувало біля дівчинки в підпіллі. Степана не полишала думка, що саме бачив чи знає Юрко. Шнітке йому не повірив, але це сьогодні… Не можна, щоб воно колись ще повторилося, особливо тепер — дитинка на підході… Вона мусить жити…
Степан повернувся в хлів.
— Не можна вам більше ходити на цвинтар — хтось щось побачив…
— Може, ми підемо від вас у ліси?
— Уже ні, Естер, ні. Подумай, як тебе спіймають — чи витримаєш ти і твої діти тортури, коли видирають нігті, ріжуть по живому — так тепер працює наш мучитель Шнітке… Витримаєш, не назвеш наших імен?
Естер пригнічено мовчала…
— Правильно мовчиш — ніхто не витримає… — з болем продовжив Степан. — Не знайшли — то вже й не знайдуть, тільки стишитися треба, навіть… навіть не як миші, а ще, ще тихіше. Ми вже з вами зв’язані, як… — Степан добирав слова, — … як Марія зі своєю дитинкою — однією пуповиною… Тільки от наші з вами пологи настануть, аж коли війна закінчиться, а не коли захочу я, чи Марія, чи ви… От, моліться туди, — показав рукою в бік неба, — чи туди, — у бік церкви, — Бог один, почує… А ні, то всі потрапимо туди, — промовисто показав у бік цвинтаря… Життя і наше, і ваше тепер таке, як у гімнаста в цирку на дроті — між волею Бога й смерті…
— Степане, пробач мені, що я спитаю… Ви шкодуєте, що допомогли нам?..
Степан підняв брови, хвилю подумав:
— Ти знаєш, Естер, ні… Не буду кривити душею: важко нам із Марією, дуже важко, бо то і їжі багато треба, і тривога вночі сильна: і за вас, і за нас… Але ми з нею одне одного більше поважати стали… І я віру в серці більшу дістав, бо вчинили-сьмо так, як мають робити люди, а не звірі чи фарисеї… Так, як Бог велить… А жити з миром у душі, у ладу з самим собою, навіть як ти в бідності, — це найвища його милість. Так що, в якомусь розумінні, і ви нам допомогли… Ну, давайте до сховку, давайте, і мишками там, мишками… Щоб не сумно було, нате вам мішок кукурудзи — натеребіть курам, і добре вважайте на всі звуки й стуки…
Тепер лише ввечері сім’я могла на трішки вийти подихати біля стіни стайні, яка зовсім не проглядалася з хатини баби Шо-Га.
Марія випрошувала в Степана невеличкого песика-дзвіночка, який би сигналив про чужих, але Степан був проти:
— От подумай, люди часто ходять на кладовище, він буде дзявулити, а вам тут душа в п’яти по кілька разів на день утікатиме. Будете в мене такі перестрашені, що чорти за кожним кущем увижатимуться — скільки ж то яєць доведеться в Гальки вилити…