Життя плавно по колу перетікало — з напівтемряви в темряву і навпаки, — і в повітрі з люфту вже й запахло весною. Дорога відійшла далеченько від села, десь кілометрів за десять, і Степан тепер витрачав більше часу на свою роботу, через що дуже і дуже переживав: вагітна Марія вже нагадувала гору — час ікс наближався. Щовечора вже підстаркуватому Орлику доводилося згадувати молодість і пришвидшуватись під нетерплячими віжками господаря.

— Не хвилюйся, Степане, то не так скоро, як ти думаєш, — заспокоювала чоловіка Марія, — минулого разу я два дні мучилась… Усе буде добре, — і не знати, кому вона ту щоденну мантру більше намагалася всадити: собі чи Степану, бо обоє сильно непокоїлись і за дитинку, і за пологи, і, як виявилось, недаремно…

Того дня, укотре запевнивши Степана в тому, що свята пологів сьогодні не передбачається, Марія випровадила чоловіка на роботу. Той, напевно, не встиг і від села від’їхати, як жінка відчула розпираючий біль у попереку, а слід за тим миттєво на підлозі утворилася калюжа. Марія розгублено дивилася на воду й розуміла: «Сама не впораюся… Боже, Естер… Треба покликати…» Ледве пересуваючи ноги від раптового різкого болю, Марія визирнула за поріг — стежка була мов скло від ожеледиці.

— Ні, ні… Не дійду… — прошепотіла. — Естер, Естер, — щосили гукала жінка, та даремно… — Козетто, Козетто, обізвися…

Естер у підземеллі зрозуміла: щось не те — коза безперестанку мекала й рвалася з прив’язі; обережно вийшовши з-під дощок, жінка виглянула з хліва й чимдуж побігла до Марії.

— Ходімо до ліжка, Маріє.

Потихеньку пішли жінки в глиб хати.

— Що ж то так пре, вже-вже, ось, — перегнулася на півшляху Марія.

За декілька хвилин Естер прийняла у свої руки маленьке червоне дитятко, обережно витерла личко, слабенький ляскіт по сідничках і:

— Маріє, вітаю, у тебе — хлопчик.

Малюк привітався зі світом слабким криком.

— Там… далі… у куфрі… є пелюшки, — знесилено направляла Марія, — вода тепла… на печі…

— Усе добре, Маріє, зараз, — вправно виконувала функції повитухи Естер. — Горілку для ножа маєш?

— Самогон… над… піччю, — видихнула Марія.

Пуповина була успішно перерізана; малюк — вимитий і сповитий. Естер легенько натиснула на живіт Марії — відділила дитяче місце.

— Лежи, Маріє, ти ще дуже слабка.

Узявши на руки немовля, Естер із лагідною усмішкою вивчала маленького:

— Який красень у тебе, матусю. А очі сині-сині, як сьогоднішнє небо. Як у тата й мами… Будеш ти хороша людина, бо батьки в тебе — найкращі у світі і так тебе довго чекали, — поклала немовля біля Марії, а розчулена жінка тремтячим пальцем гладила крихітне личко.

— Бог дав мені тебе, він почув мої молитви… більше не забере… будеш Богданом — Богом даний. Естер, дай… дай мені образ із кутка, — Марія відчула гостру потребу поговорити з Богом: — Отче наш, бережи мою дитину від усього злого у цьому світі, і хай, як він зіпнеться на ніжки, уже не буде війни. Дякую тобі за те, що муки були невеликі. Дякую тобі, що ти послав мені Естер і її дітей, які своїми стражданнями дали і мені сили жити. Дякую за її допомогу. Амінь… Тату, де ж ти там є… у Сибіру москальському… Як би ти втішився своєму першому та єдиному онукові, ти ж так хотів хлопчика. Шкода, що не можу тебе про те сповістити. Та радість моя така велика, що ти її і так відчуєш… — по розслабленому обличчі потекли сльози.

— Поспи, Маріє. Я дров у піч підкладу.

— Так…Так.

Естер згадала свої пологи і ті потрясіння й цікавість, які відчуває, очевидно, кожна жінка, розглядаючи ще зовсім недавно частинку себе, а за мить — інше життя, і ти, саме ти стаєш його янголом-охоронцем до скону… Розбуджені ніжні спогади так навалилися на жінку, що вона й не почула диких криків баби Ганки Шо-Га під натиском Вогника; аж коли:

— Маріє, Маріє! Забери свого вар’ята, бо доведе мене до скону, — прохрипіла Шо-Га коло дверей.

Естер вчасно метнулася за відчинені двері.

— Де ж ти є, сусідко?.. — розглядалася по хаті підсліпувата бабка. — А-а-а, відпочиваєш, важко вже, важко тобі ходити, — і посунула в глиб хати.

Естер тихенько вийшла й бігом до сховку…

— І як то ти сама ради дала? — не могла надивуватися Шо-Га.

— А от так і дала, ніц складного нема в тому… Шо я, від корови телят не приймала… — з останніх сил пускала бабі туман в очі Марія. — Тільки вже зараз усі сили вийшли…

— Ну то я побуду з тобою, доки Степан приїде, хоч п’єц[14] попильную…

— Ой дякую, тітко, і шо би я без вас робила…

— Шо, правду кажеш, га? — розчулилася баба Ганка, яка не чула таких слів ні від чоловіка, ні від сина, а тим більше невісток — хто зна, якби чула, то, може, і була би добрішою?..

— Правду, правду… — і тихіше додала: — Залізо і у вогні, і у воді загартовується…

— Шо ти там кажеш, га?

— Що спати хочу…

— Ну спи, спи…

— І який він, той хлопчик? — допитувалася Мірочка в матері.

— Чудовий… Малесенький, безпорадний, з синіми оченятами — такий, як і всі діти…

— А волосся, волосся в нього якого кольору?

— Він не має ще ні волоссячка, ні зубів…

— То який же він чудовий, мамусю? Він схожий на старенького-старенького дідуся — лисого і без зубів…

Давид тихо втішався з тієї мови.

— І що… я, я… теж такою була? — жахнулася Мірочка.

— Не хочу тебе розчаровувати, але так… І волосся, і зуби — усе виростає в людини потім, і людина росте, росте…

— І що, так — усе життя? То ти, мамусю, ще теж ростеш?

— Ні, донечко, з якогось моменту людина перестає рости, а росте лише її душа: розуміння світу, інших людей, їх вчинків…

— Хм… То, певно, ті думки старять людину… Мамо, а чого Давид із мене сміється?.. — образилася Мірочка на тихий сміх брата. — Скажи, що тут не так?

— Сестричко, а скажи, якою б ти хотіла бути: завше молодою й без обтяжливої для чола сили думок і досвіду життя чи старою з доброю й наповненою чистими помислами та досвідом душею?

Мірочка задумалася.

— А можна би так: і молодою, і з життєвим досвідом і доброю душею? — схитрувала дівчинка.

— Це важко, дуже важко, мої дорогі… Життя дає нам великий багаж подій і досвіду, інколи й гіркого, і виносити його можна, лише пройшовши тренування часом на життєвій дорозі… А коли завчасно — це як плоди на молоденькому дереві, що обтяжують його й можуть зламати за сильного вітру. Події людського життя — це і є той сильний вітер, але й дерева стають сильнішими за сильного вітру… Тому біля молоденьких саджанців ставлять підпори, а цвіт обривають, щоб захистити їх від завчасних випробувань… Ось так, мої саджанці дорогі…

— А ти, мамусю, і дядько з тіткою — наші садівники?

— І підпори, — додав Давид.

— Але то таки було би добре, щоб усі були і молоді, і з життєвою мудрістю, — закінчила тему Мірочка. — Але… що виходить: що без поганих подій і зла ми не станемо мудріші?

— Може й так, — продовжив Давид, — бо люди, які все мають, перестають розуміти й співчувати іншим; пам’ятаєш притчу про шибку й дзеркало, яку розповідав нам дідусь?

— Пам’ятаю…

— Так, мої хороші, люди вчаться одне від одного, допомагають своєю життєвою мудрістю, і від того ніде, ніде не дінешся… Дивіться: яка б не була зневірена людина в інших людях, а все одно не втікає від них у пустелю, дикі ліси, гори, а оселяється в містах, селах… бо сам ти — як та краплинка дощу — хоч і життєдайна, але надто мала, щоб розбудити ріки, напоїти поля, утворити печери… Люди багато досягли в науці, техніці, літературі, лише живучи разом… Жити з іншими людьми — це як вправно танцювати вальс: ти то наступаєш, то відступаєш, бо так домовилися танцювати, і в житті ти чи сам чимсь поступаєшся, чи хтось тобі, і тоді є добре…

— А з ким нам треба домовитися, щоб усі-усі на планеті жили добре і без війни й до нас не чіплялися? — дитячі запитання Мірочки добре били в десятку проблеми.

— От я виросту й придумаю, як усім-усім розказати історію цієї поганої війни й нашу історію… щоб ніхто-ніхто більше не переживав такого, як ми, — задумано закінчив Давид.