Увечері на радощах Степан навіть поцілував бабу Шо-Га, і душа старої від того розтопилася, як масло на сонці. Малого спадкоємця так уже виношував по периметру хати й примовляв із такою батьківською ласкою, яка багато років чекала свого виходу назовні, що Марія аж відчула кольки егоїстичних ревнощів, та Степан запевнив, що його любові вистачить і на них двох, та й ще на кількох діточок, яких вона йому подарує… Щастя оселилося в маленькій хатині… Але, як і будь-що під час війни, це було щастя на пороховій діжці — обоє це усвідомлювали, але страху не мали — закінчився весь із появою малого живого ангела.

Через кілька днів Марія вже бігала по хаті: енергійно прала пелюшки, палила в печі, готувала їсти та щораз бігла до плетеної люльки, підвішеної до бруса стелі: чи на місці Богданчик… Богданчик, звісно, був на місці, але душа жінки, яка втратила першу дитину, підсвідомо отримала найвищий рівень тривожності. Марію тепер наче зв’язували невидимі нитки-дзвіночки з ним: тільки малий розплющував очі, як Марія вже то відчувала й бігла примовляючи та не давала йому жодного шансу подати звуки незадоволення чи засльозити волошкові оченята.

На хвилю, обмотавши груди теплою великою хусткою, побігла у хлів:

— Як ви тут, мої рідні?

— Добре, — радісно відповіли голоси з-під підлоги.

— Я вам чаю гарячого липового принесла й картоплин; уже мені вибачайте, мало вам уваги приділяю… Самі все розумієте. Естер, зірочко ти моя, дякую і тобі, що ти є в моєму житті. Пильнуй наші дітки, — поспіхом говорила Марія. — Ну все, треба бігти. А-а, ще ні, ще ні. — Вийнявши шматочок скоринки, рушила до Козетти: — І тобі дякую, що допомогла Естер покликати… За все, за все й усім треба дякувати, то й світ буде добрішим… — Пильно глянула на Красу: — А ти, царице, ще два місяці будеш зі своїм дитятком, так що лежи, наїдайся…

Баба Шо-Га щодня тепер приходила до Марії: вона відчула себе потрібною, й ілюзія власного родинного тепла накрила її з головою. Стару через її жадібність особливо ніхто з родини не потребував: ні син, ні онуки, ні рідна сестра, яка важко бідувала вдовою з чотирма дітьми. Та от сьогодні, коли баба Ганка вже рушила до виходу, у двері зайшов Юрко:

— Слава Богу, мати!

— А-а-а, навіки слава! Нарешті зайшов… Шо, а як би я померла, га? Чого стільки часу не заходиш, шо, га?

— Лихе не гине, — образливо відповів син.

Куленепробивний панцир душі баби Ганки вже став тоншим за час розлуки, і вона навіть образилася.

— Як маєш так говорити, то кажи, шо хочеш, і йди собі, я спішу…

— Овва, диви, як заговорила… І куди ж ти то спішиш?

— До Марії, з малим їй тре допомогти… А то бідна, сама вродила, нікого коло неї не було, то хоч чимось їй допоможу — може, колись сметани й сира дасть, як її Краса втелиться…

— От кур-р-рва… У святу бавиться… — від несподіванки Юрко аж присів на лаву.

— Шо-шо, га? — нічого не зрозуміла мати.

Чорні виразні очі Юрка метали блискавки, а рот його аж викривило підковою від злості: «Будь-яка нормальна баба не пустила б мою матір після того на поріг… А вони що — нічого навіть старій не сказали?! Не те щось тут, не те…»

— Сину, що з тобою?

— Та ніц, ніц, іди вже до холєри, йди собі, — вивернуло роздратованого Юрка з хати, бо не міг він ні матері, ні Богу признатися в тій підлості, яку вчинив Марії та Степану; а зараз відчував себе, як котеня, яке ткнули мордою у власне гімно, і від того шаленів ще більше.

На перше весняне тепло найшвидше відреагували кури: вони почали нестися й так наввипередки хвалилися своїми яйцями, що в хліві зранку стояв справжній курячий хор імені великого півня Вогника, а сам він постаментом перед хлівом оберігав спокій свого курячого гарему і підходи до хати. Коко, фаворитка Вогника, по- снобістськи поєднувала вихід свого яйця з поповненням калорій від своєї визнаної господині — Мірочки, для якої годування зозулястої курки було найважливішою щоденною подією підземного ув’язнення. Безстрашна Коко сідала перед вологою мордою Красої та свердлила її очима; корова від того ніяковіла й відвертала голову, чим робила таїнство виходу яйця комфортним для Коко, після чого курка недовго повідомляла світові про нього, доїдала свої гостинці і, обтрусивши пишні попелясті одежі, неквапливо йшла на аудієнцію до Вогника. Марія тішилася великій кількості яєць, бо кожної весни наставав важкий час передновку, коли їм і вдвох зі Степаном доводилося сутужно, а тут — аж п’ятеро їдоків.

— Степане, треба малого похрестити…

— Ну то кажи коли, піду домовлюся з отцем… Може, багато за ту справу не схоче…

Домовилися на найближчу неділю, одразу після служби.

— І я прийду, подивлюся, — утішалася новій події й можливості чергового показу нової шалінової хустки баба Шо-Га. — Марія зі Степаном у неділю малого хреститимуть, — з радістю повідомила Юркові.

А Юрко вже почав відчувати незрозумілі ревнощі й лють: він завжди знав, що його мати — тільки його й нічия більше, і, почувши майже родинну теплу нотку в її словах, наче оскаженів:

— Шо, ше й, може, бавити до них підеш, жити?

Стару ще більше вивернуло в шиї:

— А шо, може, й піду, га? Шо я від тебе виділа, га? Трохи шось ліпше, ніж від твого батька, і то поки-сь малий був…

Розлючений Юрко хряпнув кулаком по столу:

— Ой, мати, дивись. І договоришся, і добавишся…

Лють гнала його додому, і тут він відвів душу по повній програмі; заспокоївся аж тоді, коли втекли й плакали в стодолі побиті діти, а жінка мовчки прикладала велику металеву колодку до фіолетового синця на запухле око…

Після недільної служби Врублевські понесли малого хрестити. Юрко Бик, сидячи з другом Петром, теж поліцаєм, на цвинтарі, спостеріг той момент:

— Ходімо, Петре! Хочуть, курва, святими й чистими з болота вийти… ні, не вийде… Виставили мене придурком перед німакою… Я докажу, що там є нечисто…

Давид і Мірочка грали в сховку в шахи, Давид якраз зосереджено думав, бо Мірочка, незважаючи на юний вік, добре логічно мислила й прораховувала кілька ходів наперед; Естер плела капці для маленького Богданчика й напружено вдивлялася у світло від люфту, як раптом завмерла: наближалися чужі чоловічі голоси:

— Давай, Петре, навколо хліва добре роздивимся, щось та й здибем…

Естер блискавично схопила жмут соломи з долівки і запхала ним отвір люфту, переляканим дітям показала: «Мовчати!..» Бранці заклякли…

Петро зупинився біля люфту:

— Видиш, соломою запханий… Були би люди — був би відкритий…

— Ніц-ніц, усе одно пішли-но перевіримо, — наполягав Юрко.

Хлопи обійшли хлів і попали під атаку Вогника: зі страшенним півнячим репетом він наскакував на чужаків, а Юрка потрафив навіть дзьобнути в щоку. Знавіснілий Юрко щосили копнув півня, аж той перевернувся, але тільки сп’явся на лапи, почав рвати свої голосові зв’язки на повну потужність, і знервовані чоловіки зрозуміли: часу в них небагато. Юрко поспіхом оглядав невеликий хлів: біля стіни горою стояла перелякана Краса, поруч мекала Козетта, за нею, біля другої стіни, — Орлик, над ними — сідала для курей… і все… Погляд Юрка впав на невеликий простір перед коровою:

— Дивись, Петре, он там може бути сховок, — і рушив боком туди.

Естер із сином, заплющивши очі, до болю в пальцях тримали дошки…

Куд-кудак… — спочатку невпевнено, а потім, обурена порушенням святого процесу несення яйця, на весь світ почала кричати Коко й підвелася, залишивши на дошках сховку вже друге за сьогодні яйце.

— Кури якісь скажені в них, курва… і несуться, де попало, — прошипів Юрко й пішов до виходу.

Степан, вийшовши з церкви, почув лемент Вогника — поспішив додому й зіткнувся біля хліва з Юрком і Петром. Петро зніяковіло відвів очі, а Юрко із закривавленою щокою процідив:

— Розвів-сь тут цирк. На цвинтар не можна перейти… Дорогу зрізати хтіли-сьмо… Ще раз нападе — заб’ю курву…

Степан мовчав, просто дивлячись у вічі брехунам, і Юрко, який знову відчув себе проштрафленим котом, додав із ненавистю: