Кожного ранку тепер, розплющивши очі, Давид і Міра промовляли традиційну ранкову молитву «Моде ані…», тримаючи пальчик на писанці, і свято вірили, що коли-небудь ці смішні оленики оживуть і винесуть їх у безконечне море простору й сонячного світла, залишивши позаду і підземелля, і все те, що загнало їх туди: страх, біль, ненависть, голод, людську злобу, несприйняття іншого…
На провідну неділю Юрко надумався провідати матір.
— Христос Воскрес, мати!
— А-а, воістину воскрес, сину мій дорогий, — утішена мати обняла сина.
— На, приніс тобі сметани, сира й масла, — простягнув матері кошик. — Чув, що в сусідів твоїх корова здохла…
— Ой, біда то є, велика біда, але добре, шо тілько два дні — і нова худоба в хліві стала, а то без корови — хоч сам умирай, га? Та в мене є і молоко, і масло…
— Нова корова… От курва… — шпурнув кошиком об долівку. — У воді не тоне і у вогні ніяк не згорить, — шипів кублом змій Юрко.
— Ти… ти про шо, сину, га?.. — перестрашена баба Ганка раптом згадала і покійного чоловіка, і своє прокльонно-синцювате життя й інтуїтивно захотіла під стіл, сховок молодості, і зробила пару кроків назад…
— Я про шо?! Жидів, курва, десь ховає, то всьо вони, вони їй золото дають… — наступав на матір, не тямлячи себе, Юрко.
— Які, які жиди, сину? Я кожен день тамкай… по всіх закутках, шо, не виділа би, га? Та їм ту корову… дядько… ні, тітка зі Стоянова… ні, з Тартакова, чи ні… за кози чи то за свиню… позичили… А телят мають віддати… за сіно… чи за шо, га…
— О-о-о… — бугаєм застогнав Юрко. — Шо ти, курво, городиш, ти хоч себе чуєш? Я там два рази!.. перевіряв, і з німцями… кур-р-рва… А ти, ти — якої сраки щодня туди лазиш? — наблизив упритул до матері перекошене люттю обличчя.
— То ти… то ти шо… сину, такий гріх вчинивсь, га?.. Мені хоч умирати від встиду… — видихнула баба Шо-Га.
— То здихай, здихай уже нарешті, — гарячкував Юрко.
— Шо-о-о?..
— Шо чула-сь, стара курво! — і запечатав свій прокльон могутнім боксерським ударом.
Мати звалилась на підлогу, сильно вдарившись об кут столу; стареча голова не витримала двох ударів — дух відлетів від неї… Розкочегарений ненавистю Юрко спинився, плюнув і пішов геть із хати.
Через два дні Марія, попри зайнятість, відчула, що їй чогось не вистачає, і попервах навіть не могла втямити, що саме не так, аж коли, вигрівши з кислого молока сир, звично почала його ділити на три купки, на хвилю спинилася:
— А щось уже два дні тітки Ганки нема… Чи не сталося чогось?
Після обіду, заколисавши малого, щвидко побігла з гостинцями до баби Шо-Га. Під ноги Марії лізла, принижено ластилася й нявчала голодна кицька Кашка.
— Тітко Ганко! Де ви пропали, покажіться!
Хата відповіла байдужою мовчанкою.
— Ой, Боженьку ж ти мій милий…
Від побаченого жінка заклякла: біля столу наознак лежала мертва баба Шо-Га. Висохла цівка крові з рота й солодкувато-нудний запах мертвеччини говорили про досить давній відхід душі з тіла.
— Царство вам небесне, тітко. Упокой, Господи, її душу… — Марія, витираючи сльози, прочитала «Отче наш». — Дякую вам за те, що приходили до мене, допомагали словом і ділом… А лихе — воно забудеться. Усі ми грішні. І ви мені простіть, коли щось не так було. Я про вас пам’ятатиму добре. Це ж треба Юрка сповістити, горе яке для сина…
Марія дійшла до найближчої хати, і звістка побігла з босоногими сусідськими дітьми далі…
На похороні Юрко був сам не свій: то плакав, то хижим яструбом дивився на Степана, то відпихав від себе співчутливу тітку Маринку, рідну сестру баби Ганки. Село і співчувало, і мало водночас чергову атракцію для вечірнього обговорення на лавках із сумним зітханням у кінці:
— Видиш, як то зле одну дитину мати. І ховати нема дуже кому, і горе нема з ким розділити… Та й шо то за смерть тяжка вийшла, як дітей коло тебе нема…
На небагатих поминках Юрко прохрипів до Степана:
— Ще не знати, як то мати померла… Може, то ти руку приклав?…
— А чи не на злодієві шапка горить? — не стримався Степан і глянув Юркові у вічі.
— Ти-и-и, курво, — скривився в люті Юрко і, не маючи більш вагомих аргументів, заплакав із хриплим підвиванням.
Степан пішов геть, а ошелешені люди, прочитавши молитву, заквапилися додому, лише Маринка взялася наводити лад в оселі покійної сестри. Коли черга дійшла до старого куфра, то Маринка дістала новий потужний стрес: там лежали пожовтілі листи від брата з Канади, у кожному з яких він розпитував і про її, Маринки, здоров’я, і передавав вітання, яких вона ніколи не чула; як і не бачила тих шалінових хусток, якими він наказував Ганці поділитися з сестрою… Стара жінка сиділа, втупивши очі в стіну, і сльози образи від нездійснених мрій її і дітей тихо скрапували на продірявлені міллю хустки. Усе її злиденне життя стало перед очима: і згоріла від бомби хата, і мученицькі страждання без ліків паралізованого чоловіка, уже покійного… і те, як жебракувала по навколишніх селах, щоб четверо дітей не померли з голоду…
Наступного дня, після вечірнього доїння, Степан благословив вихід бранців підземелля на нічну прогулянку на цвинтар:
— Ну, то можете знов прогулюватись — навколо нас на добрий кілометр нікого нема, і з нашою бабою Ганкою Шо-Га зможете ближче познайомитись, царство їй небесне…
Пахощами літньої ночі зустріли їх квіти кладовища. То був дивний парадокс їхнього буття: саме тут, на нічному цвинтарі, змучені темрявою підземелля й постійним запахом тваринних нечистот люди відчували всю красу земного світу й знову хотіли жити. Тут у роздумах про плинність людського життя й надуману цінність матеріальних фетишів формувалося духовне бачення світу Давида і Мірочки.
— Давайте підемо до могилки баби Ганни, вона хоч нічого не знала про нас, але теж була частиною нашого життя.
Естер роззирнулася по нічному кладовищу, і всі рушили до нової могили, яка виділялася на тлі неба чудернацькою плямою замість хреста. Могилку баби Шо-Га таки вінчав хрест, а на ньому, як на буддистському дереві, тихий нічний вітерець погойдував десятки зав’язаних квітчастих хусток, які так і не принесли щастя ні їй, ні бідній удові Маринці, ні її дітям, ані онукам, та й, на жаль, уже не могли прислужитися нікому з живих — стали пам’ятником мертвих надій і сподівань живих та жадібності покійної Ганки…
— Дивіться, людина приходить у цей світ без нічого і без нічого з нього йде, залишаються лише її справи — добрі чи погані — у споминах інших людей, і жити вони можуть століттями… Будинки руйнуються, одяг тліє, скарби розтікаються по світу, а вчинки чи досягнення залишаються в пам’яті людській, — задумливо говорила дітям мати. — Один божевільний імператор Риму, Нерон, підпалив своє місто — йому милували око страждання інших у вогні — і довершував гармонію свого божевілля грою на арфі під час тієї пожежі, тим і прославився на віки… А у Франції одна шістнадцятирічна дівчина підняла свій народ на війну проти загарбників, і сильніші тілом, і старші за віком чоловіки пішли за нею, бо вона дуже-дуже вірила у свою справу й зуміла запалити цю віру в інших…
— А як вони померли? — поцікавилася Міра.
— Нерона вбило власне «я»: не може поміщатися в невеликому просторі душі любов до музики й віршів із любов’ю до людських страждань — розривають вони душу в запеклій борні. Він перерізав собі горло, сам… А Орлеанську діву вбили люди, які злякалися такої сили в тендітному тілі й заздрили, бо не мали такої в собі…
— То що, і погане, і добре може оцінюватися людьми однаково?
— Бачиш, сину, люди розуміють власну недосконалість. Їх дратують крайнощі: як дуже погані, так і добрі. Багато хто, розуміючи це, лише у своїй багатій уяві рятує інших, роздає милостиню, карає несправедливість. А насправді — нічого, нічого не робить, навіть коли з’являється шанс урятувати, подати, обігріти когось, комусь, щось, десь… Це називається байдужість. Вона і не гріх ніби, але інколи шкодить більше, ніж і не дуже добра справа. З її мовчазної згоди спочатку виникають людиноненависницькі ідеї, а згодом починають убивати. Те, що сьогодні німці роблять із цілим єврейським народом, народилося не вчора, не сто й навіть не дві тисячі років тому. Одні зводили наклепи, інші мовчали: «Не мене ж стосується». Багато хто за довгий час міг би знайти спосіб припинити цькування, але: «Навіщо? Це не до мене…» Багато людей могли нам допомогти — он скільки їх навколо, живих, тільки тут, у цьому селі… але вони теж вважають, що це не їхня біда.