— То як потрібно в цьому світі жити?

— Так, Давиде, щоб у тебе був спокій у душі й радість від того, що ти робиш. Люди отримали правила співжиття — закони Божі — ще тоді, коли не було державних. Хто його зна, чи жили б досі на планеті люди, якби не ці заповіді: кожен би виходив із власної вигоди і свого викривленого власного его, розуміння світу й у страшних сутичках повбивали б одне одного. Треба чинити за ними, навіть якщо вся несправедливість світу б’є по тобі страшним болем, і лишати після себе тільки добрі справи. Людина краще почувається й стає багатшою, коли більше дає, аніж бере.

— Я теж хотів би щось добре після себе лишити: якийсь винахід чи книги… а може, урятувати чиєсь життя.

— Мій любий, це великий і хороший задум… Навіть у простих щоденних дрібницях є велика сила лікування добром: поділитися їжею, одягом, підтримати теплим словом, допомогти слабшому — дитині, немічному, старенькій людині, просто посміхнутися, вітаючись. А від малого до великого відстань зазвичай невелика. Прості вчинки і кажуть про нас багато, і готують до більшого. Пам’ятаю, у Львові неподалік нас жив один молодий чоловік, хоч я з ним і не знайома була, та ми віталися — так, як сусіди. Не було в мене бажання розмовляти: часто бачила його напідпитку. Так ніколи і не заговорила, але поважати його дуже стала. Одного разу побачила: йде він вулицею, раптом підняв щось, поклав на підвіконня та й пішов собі далі. Підхожу, а то малесенька хлібна скоринка. Я зрозуміла, що то є свідчення його великої душі. У таких повага є не тільки до святого хліба, а й до всіх навколо, і вітався він завжди першим. Потім, уже в гетто, розказували, що і їжею ділився з нашими сусідами-євреями, допомагав.

— А я, — долучилася Мірочка, — хочу допомагати не тільки людям, а й тваринам — вони мені так подобаються! Щоб вони ніколи не хворіли й не вмирали, як наша перша Краса.

— Так, моя хороша, і тварини, якщо до них ставитися по-доброму, починають допомагати нам. Та й не так важливо, на кого чи на що ви спрямуєте добро й тепло своєї душі, — вони відізвуться всередині вас душевною рівновагою й спокоєм; не роздиратимуть ваші серденька ненависть, жадоба, бажання помсти. Наша душа нагадує ніжне тіло молюска: ми відкриваємо її у відповідь на добро, а на приниження — ховаємо в товсту шкаралупу кольок і образ, і на ній, як на каштані, виростають нові шипи, якими ми легко, не замислюючись, ранимо інших. Добрі справи не дадуть скам’яніти вашим душам, не перетворять її на шорсткий каштан, де нема місця ні співчуттю, ні любові до ближнього, ні вміння давати… а є лише черства начинка — байдужість…

Тепла літня ніч була короткою; уже розпочинав кликати сонце Вогник; сім’я поспішила в підпілля. Довгі задушливі дні в страшенній тисняві сховку плавно перетікали в короткі ночі свободи в товаристві мертвих, і жодна на світі жвава дитяча душа навряд чи витримала б такі обмеження життєвого простору й спричинені ними душевні муки, і лише сталевий стержень тендітної на вигляд Естер не дозволяв зламатися ні їй, ні її дітям.

— Мамо, я вже не витримую того. Скільки можна, уже ми цілий рік тут… мишками…

— Так, Давиде, рік, навіть більше. Але погладь себе по ногах. Ну, давай. Є, є ноги?

— Ну так, звісно.

— А руки?

— Є, мамо, є.

— Отож-бо, мій любий, ти — живий… А от усі, хто будував дорогу, уже — ні…

— Мамо, ну а який сенс у такому житті?

— Великий, сину, великий: ти вирощуєш своє велике терпіння. Не все у світі дається отак: р-раз, і є… А що таке терпіння? Це і є твоє випробування часом — на міцність, здатність дійти до мети. Селянин чекає свого врожаю майже рік; гончар мусить почекати, поки виріб висохне добрий місяць на сонці, а потім ще цілу добу випалює його в печі. Вони мають нагородою за своє терпіння плоди своєї праці. А в нас із вами на меті найбільша нагорода, яку дає лише Бог, і то лише один раз, — наше життя, бо ж насправді нічого у світі нам більше не належить: пожежа чи війна можуть забрати дім, злодій — украсти майно, час — красу й молодість. Та коли будете мати життя й витримку, і дім собі повернете, і наживете багатство…

— Мамусю, ну все так, але… чим, чим би нам тут зайнятись ще, крім шахів і лущення кукурудзи з квасолею та годування Коко? — тихо стогнала Мірочка.

— А давайте будемо… мріяти, так, так, мріяти. От ти, Давиде, які винаходи хотів би зробити?

— Та вони в мене всі якісь казкові й фантастичні. От дивіться. Я би придумав, насамперед, такий прилад, який зміг би заглянути в людину й визначити, які думки в неї — добрі чи погані, і, може, якось підлікувати ту частину мозку, щоб вона думала краще… А ще би придумав спосіб спілкування людей на відстані: захотів комусь щось тихенько повідомити — і сказав, неважливо, скільки кілометрів відділяє. От сказав би дядько Степан за двісті метрів від нас: «Готуйтеся, тихо сидіть, бо Юрко на горизонті», — і ми мовчимо-о… А ще би створив таку тканину, яка би пропускала чисте повітря, а запахи — ні, і ніякі німецькі вівчарки нас би нізащо не винюхали. Та й сиділи ми б з вами тут, як у зеленому гаю. А ще придумав би таке світло, яке би світило, мов лісові світлячки, тільки сильніше, без гасу й без електрики, удень на сонці постояло, а ввечері нам би тут світило. А взагалі-то було би добре зробити такий собі плащ-невидимку, о-о-о, тоді би ми розкошували…

— Сину, а злодії не розкошували би теж?

— М-м-м, я над цим не подумав… Куди не крути-верти, усе знову зав’язано на людських якостях… бо ті винаходи можна дійсно використати з лихою метою. Я бачив колись у книжці про Індію колесо долі. Так усе приходить у ту саму точку кола нашого буття — до виховання людини. Значить, потрібно щось таке придумати, щоб усі-усі жили за Божими законами. І як то зробити? — Давид надовго замовк, бо розбурханий уявою мозок шукав знання для оживлення таких цікавих проектів…

— А ти, донечко, про що мрієш ти?

— А я, мамусю, мрію про чистий і великий дім. У ньому буде багато-багато світла. Штори вішати не будемо, добре? І стояти він буде на березі моря або річки. І ми кожен-кожен день будемо ходити туди купатися. А неподалік буде ферма, і на ній буде багато-багато тварин: корів, кіз, курей… ні, для курей буде окрема ферма, і наша Коко там матиме багато курчаток, таких гарних, як і вона. А я їх лікуватиму… Мамо, а тепер твоя черга, про що мрієш ти?

— Щоб закінчилася війна. Ми повернулися додому, живі й здорові. На нашій плиті зваримо смачний суп. А далі — хай справдяться ваші красиві мрії, і я буду найщасливішою у світі мамою одного вченого-винахідника й хорошої дівчинки-ветеринара.

Через кілька днів Естер поговорила зі Степаном, і чоловік поприносив усі книги, які були в хаті, і при слабкому світлі з люфту Давид почав жадібно читати; його гострий розум зголоднів за книжковою поживою, та й він тепер дістав мету життя: як зреалізувати задумані мрії. Марії доводилось улітку дуже багато працювати, і вона розривалася між Богданчиком і городами.

— Знаєш, Степане, що я подумала: а може, мені би Міра могла трохи допомагати з малим? Дивися, вона ж до нас добре-таки подібна. А щось до чогось — скажемо, що то наша далека родичка з якогось села…

Степан погодився. Радості Міри не було меж: хоча їй не можна було виходити з хати, але то ж не хата… То справжнісінький палац! А Богдан — жива лялька, і так мило посміхається. Навколо світло, зелень, щебетання птахів. Яке ж то велике щастя бачити й чути все!

— Тітко Маріє, ви собі не уявляєте, яка то для мене краса — бачити оті квіточки та метеликів, і сонце… Воно таке-е гарне!

— Так, Мар’янко, люди зазвичай починають щось цінувати, лише його втративши; узимку згубиш простого ґудзика, про якого ніколи й не думав, і вже холодно-холодно, і тільки про нього в голові думка б’ється надокучливою мухою, а що казати про щось більше. За все-все, що маємо, потрібно дякувати Богу й цінувати все навколо… Але що вдієш — людина як та прив’язана коза: завжди пнеться до нібито кращої паші, аж ледве мотузку на собі не зашморгне. А прив’яжеш її туди, куди п’ялася з останніх сил, — далі рветься, знов не те, знов не догодили…