Упіймавши його погляд, я злегка кивнула їм обом. Це був граціозний жест подяки за те, що вони прийшли на похорон чоловіка, якого майже не знали. Прийшли, щоб стати, за потреби, мені у пригоді. Саме так правник і розцінив мій жест. Не знаю, може, лікар розцінив його зовсім по-іншому.

Минули години. Багато годин.

Похорон скінчився, і нарешті я мала можливість поплакати.

Але не змогла. Стримувані так довго, мої сльози скам'яніли.

І довелося їм залишитися в мені назавжди.

Скам'янілі сльози

— Вибачте… — почала була Джудіт, але замовкла, міцно стиснувши губи. І раптом із непритаманною їй похапливістю безладно замахала руками: — Лікаря вже викликали до іншого пацієнта — він зможе приїхати сюди щонайшвидше за годину… Будь ласка, допоможіть!

Підперезавши халат, я пішла за нею; Джудіт дріботіла за кілька кроків попереду. Ми то спускалися, то піднімалися сходами, блукали коридорами та проходами і нарешті знов опинилися на першому поверсі, але в тій частині будинку, де мені ще не доводилося бувати.

Нарешті ми вийшли до кімнат, що, як я зрозуміла, були приватними апартаментами міс Вінтер. Перед зачиненими дверима ми зупинилися, і Джудіт кинула на мене стурбований погляд. Я прекрасно розуміла її стурбованість: із-за дверей чулися якісь низькі, нелюдські звуки, зболені стогони, що переривалися судомними нападами ядухи. Нарешті Джудіт розчинила двері, і ми увійшли.

Я була вражена. У цій кімнаті кожен звук матиме зловісне відлуння! На відміну від решти кімнат, щедро напханих шторами, подушками, килимами та м'якими меблями, ця кімната була невеликою і майже пустою. На стінах — нічого, крім тиньку, на підлозі — звичайні дошки. У кутку стояла проста книжкова шафа, забита стосами пожовклого паперу. В іншому кутку — вузьке ліжко, заслане простим білим покривалом. З обох боків вікна безсило звисали ситцеві фіранки, пропускаючи до кімнати нічний морок.

Важко спершись на школярський столик, спиною до мене сиділа міс Вінтер. Куди й поділися її яскраві кольори! Вона була вдягнена у біле плаття-сорочку з довгими рукавами; і вона плакала. І як плакала!.. Дратівні завивання змінювалися моторошними тваринними стогонами. Плечі то здіймалися, то безсило опускалися, усе тіло тремтіло; конвульсивні здригання йшли через тонку шию до голови, через плечі — в руки, а пальці рук лежали на поверхні столу і судомно стискалися. Джудіт поспішила замінити маленьку подушку під скронею міс Вінтер. Сама ж міс Вінтер і не помітила нашого приходу: жорстокий напад хвороби засліпив її.

— Ще ніколи її такою не бачила, — сказала Джудіт, розпачливо притискаючи руку до обличчя. І далі, з ноткою паніки у голосі: — Я не знаю, що робити!

Рот міс Вінтер то широко роззявлявся, то кривився в гримасі — гримасі болю, який несила було терпіти, який уже не вміщався всередині і рвався назовні.

— Заспокойтеся, — сказала я Джудіт. — Мені вже доводилося бачити цю болісну агонію.

Підсунувши крісло, я сіла біля міс Вінтер.

— Тихо, тихо… годі… — Обійнявши її однією рукою за плечі, другою я взяла її долоні. Наче огорнувши Віду Вінтер власним тілом, я схилилася над її головою і повторювала: — Усе гаразд, біль минеться. Тихенько, дитинко, тихенько. Ти не сама.

Я заколисувала й заспокоювала її, не перестаючи шепотіти чарівні слова. Це не я їх придумала. Це були слова, що їх казав мій батько. Слова, які — я була певна — допоможуть Віді Вінтер, бо вони завжди допомагали мені.

— Тихенько, — ледь чутно видихала я, — це минеться, я точно знаю.

Конвульсії не припинилися, але крики мало-помалу вгамовувалися. Міс Вінтер судомно ковтала повітря.

— Ти не сама, — повторювала я. — Я з тобою.

Нарешті вона стихла і втулилася головою в мою щоку.

Пасма її волосся торкалися моїх губ. Я відчувала нерівномірне тріпотіння її подиху. Долоні міс Вінтер, які я тримала у своїй руці, були дуже холодними.

— Ось так, ось так. Усе гаразд.

Кільканадцять хвилин ми просиділи мовчки. Я вкутала плечі міс Вінтер у шаль і заходилася розтирати її закляклі руки. Обличчя Віди Вінтер здавалося жахливим, спустошеним: крізь розпухлі повіки вона ледь могла бачити, а сухі губи порепалися. Синець на голові позначив місце, яким вона вдарилася об стіл.

— Він був доброю людиною. Дуже доброю. І любив вас.

Письменниця повільно кивнула головою. Її рот затремтів. Може, вона щось намагається сказати?

І знову її губи заворушилися…

Що? Запобіжна клямка?

— Це ваша сестра витягла запобіжну клямку?

Це запитання могло б здатися жорстоким, але тієї ночі, після того як потік сліз змив геть усі шаблонні умовності, така прямота була цілком доречною.

Мої слова змусили Віду Вінтер скривитися від болю, але коли вона заговорила, в її голосі не було й тіні сумніву.

— Ні, це була не Еммеліна. Це була не вона, ні, не вона.

— Хто ж тоді?

Міс Вінтер міцно-міцно заплющила очі і почала гойдатися то в один, то в інший бік, заперечливо хитаючи головою. Такі рухи я часто спостерігала в тварин у зоопарку, коли вони скаженіли в неволі. Побоюючись нового нападу, я знову пригадала, як мене втішав мій батько, коли я була малою. І я стала тихо і лагідно гладити волосся міс Вінтер, доки вона, заспокоївшись, не поклала голову мені на плече.

Ось тепер Джудіт могла вкласти її спати. Сонним, схожим на дитячий, голосом Віда Вінтер попрохала мене побути з нею; тож я залишилася стояти навколішках біля її ліжка, дивлячись, як вона засинає. Час від часу нещасна здригалася уві сні, і на її обличчі з'являвся вираз страху; коли це траплялося, я тихенько гладила її волосся, поки повіки не переставали злякано тремтіти і вона знову не поринала у спокійний сон.

З глибин моєї пам'яті виринув один випадок. Мені було тоді десь дванадцять років. Це сталося в неділю. Ми з батьком саме їли біля річки бутерброди, коли неподалік з'явилися двійнята: дівчатка-блондинки, які гуляли зі своїми світловолосими батьками. Усі звертали на них увагу, але їм, напевне, було вже не звикати до поглядів чужих людей. Я узріла їх — і серце моє тьохнуло. Це було все одно що поглянути у дзеркало і побачити себе не половинчасту, а цілу! З яким же захватом я на них дивилася! З якою жагою!

Збентежившись, біляві двійнята відвернулися від мене — від дівчинки, що буквально жерла їх своїм поглядом, — і поспішили вхопитися за руки батьків. Я побачила їхній острах, і тут якась невидима груба рука стисла мої легені так, що день для мене згас. Згодом, уже у крамниці, я сиділа на підвіконні, перебуваючи у стані нав'язливого кошмару; батько ж, скоцюрбившись на підлозі, гладив моє волосся і мимрив свою магічну формулу:

— Тихенько, тихенько. Усе минеться. Усе гаразд, ти не сама.

Трохи пізніше з'явився лікар Кліфтон. Коли я зустрілася з ним у дверях, у мене виникло відчуття, ніби він уже певний час тут був. Виходячи, я прослизнула повз нього, встигнувши помітити на його обличчі вираз, якого так і не змогла розшифрувати.

Підводна криптографія

Коли я поверталася до своїх кімнат, ноги мої рухалися так само повільно, як і думки. Усе втратило сенс.

Чому загинув Джон-копач? Бо хтось добрався до запобіжної клямки на драбині.

Це не міг бути Амброс. Історія міс Вінтер забезпечувала йому повне алібі: коли Джон зі своєю драбиною падав з балюстради на землю, проносячись у повітрі, цей хлопець очей не зводив з цигарки, не насмілюючись вициганити хоч одну-однісіньку затяжку.

Отже, Еммеліна. Але ніщо у цій історії не свідчило про те, що Еммеліна на таке здатна. Вона була сумирною дівчинкою, нездатною заподіяти комусь зло; про це навіть Естер говорила. Та й сама міс Вінтер не могла висловитися ясніше та недвозначніше: ні, то була не Еммеліна. То була не вона.

Тоді хто ж? Ізабель померла. Чарлі пропав.

Я прийшла до своїх апартаментів, увійшла до кабінету і стала біля вікна. У пітьмі нічого не було видно, крім мого віддзеркалення, блідої тіні, крізь яку проглядала ніч.