— От і добре, — відповів він, недбало торкнувшись краю капелюха, — бо бабусі у мене все одно немає.

«Я допоможу вам», — сказав він, хоча був лише хлопчиною. Але вже добре знав, як ставити пастки.

Наступного дня він повіз нас до правозаступника у Бенбері. Я сиділа поруч із ним, а Еммеліна позаду. Чверть години чекали ми у приймальні під пильним оком секретарки, поки нас не запросили до контори містера Ломакса.

Містер Ломакс поглянув на Еммеліну, потім на мене і сказав:

— Можете не називати ваших імен. Я знаю, хто ви.

— Розумієте, ми потрапили у скрутне становище, — пояснила я. — Мого дядька наразі немає вдома, а наш садівник загинув. Це був нещасний випадок. Трагічний нещасний випадок. Оскільки сім'ї загиблий не мав і увесь час працював у нас, то я вважаю, що наша родина просто зобов'язана заплатити за похорон, та от тільки нам трохи бракує…

Правозаступник перевів погляд на Еммеліну, а потім — знову на мене.

— Будь ласка, — вела далі я, — не зважайте на мою сестру. Вона почувається не дуже добре.

Еммеліна і справді мала химерний вигляд. Я дозволила їй вирядитися у старомодну сукню, а очі її були такими прекрасними, що в них просто не лишалося місця для речі настільки прозаїчної, як здоровий глузд.

— Так, — співчутливо мовив містер Ломакс, стишивши голос. — Дещо про це я чув.

Віддаючи належне його розумінню і співчуттю, я перехилилася через стіл і конфіденційним тоном сказала:

— А тут іще з моїм дядьком не все гаразд… та вам же доводилося мати справи з Чарльзом Енджелфілдом, ви не можете не знати. З ним теж досить важко. — І я поглянула на містера Ломакса дуже чесними, щирими і широко розкритими очима. — Тому, відверто кажучи, мені дуже приємно, що я врешті-решт маю нагоду поспілкуватися з розумною людиною.

Правозаступник пригадав плітки про енджелфілдських сестер, які йому доводилося чути. Згідно з цими плітками, одна з двійнят була несповна розуму. Що ж, виснував він, зате з другою все гаразд.

— Мені теж дуже приємно, міс… е-е-е… Вибачте, нагадайте, будь ласка, як звали вашого батька.

— Марш — ось його прізвище. Але ми звикли, що нас величають по матері. Двійнята Енджелфілди — саме так нас звуть у нашому селі. Містера Марша ніхто не пам'ятає, тим паче ми. Адже нам так і не довелося його побачити. А стосунків з його родиною ми не підтримуємо. Я навіть часто думаю: а чи не варто нам змінити прізвище офіційно?

— Це можна. Чому ж ні? Насправді це робиться досить просто.

— Чудово. Зміну прізвища ми з вами обговоримо іншим разом. А сьогодні — про справи…

— Так, звичайно. До речі, хотів би вас заспокоїти стосовно похорону. Наскільки мені зрозуміло, ви не знаєте, коли повернеться ваш дядько?

— Мабуть, не скоро, — сказала я, і це більш-менш скидалося на істину.

— Вам не варто перейматися. Або ваш дядько приїде вчасно і сам відшкодує всі витрати, або від його імені це зроблю я, а всі справи з ним владнаю після його повернення.

Я зобразила на обличчі полегшення і, не дожидаючись, поки містер Ломакс встигне відійти від приємного усвідомлення того, що зняв величезний тягар з моєї душі, закидала його десятками запитань, які стосувалися одного: що трапиться, коли дівчина у моєму становищі, з недієздатною сестрою на руках, матиме нещастя назавжди втратити свого опікуна?

Кількома словами правник змалював мені ситуацію, і мені відразу ж стало зрозуміло, до яких заходів мені слід буде вдатися, у якій послідовності і як швидко.

— Але не думаю, що вам доведеться пройти через усе це, — підвів риску містер Ломакс, наче виправдовуючись, що перестарався, змалювавши все в похмурих тонах, і тепер намагаючись три чверті чорної фарби забрати назад. — Певен, що дядько ваш за кілька днів повернеться, ось побачите.

— Дай Боже! — поглянула я на нього, сяючи фальшивою надією.

Ми були уже у дверях, коли містер Ломакс пригадав найголовніше.

— До речі, він залишив адресу?

— Ви ж знаєте мого дядька!

— Я так і думав. Але ж ви хоч приблизно знаєте, де він зараз?

Мені дуже сподобався містер Ломакс, але я без вагань збрехала йому. Так було треба.

— Так, тобто… ні.

Він прискіпливо і серйозно поглянув на мене.

— Бо якщо ви не знаєте, де він…

І вже приготувався був знову перелічувати мені всі ті формальності, про які щойно розповів.

— Гаразд, я скажу вам, куди він поїхав — якщо, звичайно, можна вірити його словам…

Містер Ломакс здивовано звів брови.

— Мій дядько сказав, що поїде до Перу.

У правника очі мало на лоба не вилізли.

— Але ж ми з вами прекрасно розуміємо, що це абсурд, — сказала я на завершення. — Яке ще там Перу, прости Господи!

І зобразивши на своєму обличчі посмішку людини, яку заспокоїли й підбадьорили, я зачинила за собою двері й пішла, а містер Ломакс залишився, щоб від мого імені сушити голову над моїми ж проблемами.

Настав день похорон, а я так і не встигла як слід поплакати. Щодня доводилося чимось займатися. Треба було зустрітися зі священиком; потім почали обережно з'являтися мешканці села, щоб дізнатися про вінки та квіти; навіть місіс Модслі — і та прийшла; поводилася вона чемно, але прохолодно, наче на мене якимось чином упала тінь поганої репутації Естер.

— Місіс Проктор, бабуся Амброса, чудова людина, — сказала я місіс Модслі. — Неодмінно передайте вашому чоловікові подяку за те, що він її порекомендував.

Увесь цей час я мала таке відчуття, ніби Амброс без упину за мною стежить, хоча мені жодного разу не вдалося спіймати його за цим.

На похороні Джона мені, безумовно, не слід було ридма ридати. Ні, не слід. Бо я була міс Енджелфілд, дівчина дворянського роду, а хто був Джон? Звичайнісінький садівник. І тільки.

Наприкінці служби, коли парафіяльний священик лагідно — але марно — умовляв Еммеліну частіше відвідувати церкву (бо любов Господа нашого є благословенням для всіх його створінь), я прислухалася до розмови містера Ломакса з лікарем Модслі. Вони стояли за моєю спиною і були певні, що я їх не чую.

— Розумна і кмітлива дівчина, — сказав правник лікареві. — Гадаю, вона ще не зовсім усвідомила усю серйозність свого становища. Лишень уявіть собі: ніхто не знає, куди подівся її дядько! Утім, вона, безперечно, впорається із ситуацією. Я вже почав займатися фінансовою стороною цієї проб леми. Вона відвідала мене і, до речі, турбувалася не про що-небудь, а про те, як заплатити за похорон. Ця дівчина має добре серце у грудях і розумну голову на плечах.

— Так, — відповів лікар якимось непевним і слабким голосом.

— Мені раніше завжди здавалося — сам не знаю, чому, — що вони обидві… що в них не все гаразд із головою. Але після зустрічі мені стало цілком очевидно, що ураженою є тільки одна з них. І слава Богу. Звичайно ж, вам видніше, бо ви були їхнім лікарем.

Лікар Модслі промимрив щось нерозбірливе.

— Що ви сказали? — перепитав правозаступник. — Дівчинка в тумані?

Так і не діставши відповіді, містер Ломакс поставив інше запитання.

— А котра з них Аделіна, до речі? Коли вони приїздили до мене, я так і не зміг дізнатися. Як звуть ту, що розумна?

Я обернулася — рівно настільки, що мати змогу підглядати краєм ока. На обличчі лікаря Модслі застиг той спантеличений вираз, із яким він спостерігав за мною впродовж усієї служби. Куди ж поділася та нетямуща дівчинка, яку він ув'язнив на кілька місяців у своєму будинку? Дівчинка, яка не могла піднести ложки до рота, не могла вимовити жодного зрозумілого слова, тепер — о, диво! — організує похорони і ставить розумні запитання правозаступникові? Далебі, лікар Модслі мав привід для здивування.

Він стріляв очима то на Еммеліну, то на мене.

То на Еммеліну, то на мене.

— Здається, це Аделіна.

Прочитавши своє ім'я на вустах лікаря Модслі, я посміхнулася. Усі його медичні теорії та експерименти зазнали ганебного краху; їхні жалюгідні рештки плуталися тепер під моїми ногами.