Але трохи згодом щось мені таки пригадалося. Авжеж. Енджелфілд завжди створював враження будинку, фасад якого дивиться кудись убік. Наче скоса. Нова ж споруда мала бути правильною. І дивитися просто на вас.
Я зійшла з гравійної алеї і попрямувала через засніжену галявину до оленячого заповідника та лісу. Під тягарем снігу темні віти схилилися додолу і час від часу роняли на мене білі, немов ватні, грудки. Нарешті я вийшла до схилу, на точку найкращого огляду. Звідти було видно все. Церкву і цвинтар із вінками квітів, що яскравіють на снігу. Головну браму, білу як крейда на тлі блакитного неба. Каретний сарай, без прихистку з кущів та будяків. От тільки будинок зник, зник повністю. Люди у жовтих касках зрівняли минуле із землею, перетворивши його на чистий аркуш паперу. Точку незворотності пройдено. Уже не можна говорити «об'єкт знесення». Тепер слід казати «об'єкт будівництва». Минуле зруйновано. Час будувати майбутнє.
Я витягла конверт із торби. Він терпляче чекав. Належного часу. Належного місця.
Спочатку почерк видався мені химерним — із надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими літерами та всілякими завитками, — та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа — дитина. Слова ніби нашкрябано невмілою рукою: через нерівномірний натиск вони то ледь виднілися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папір. Літери не створювали відчуття цілісності, бо кожну з них було виведено окремо. Це був почерк дитини або дуже старої людини. Лист було адресовано Марґарет Лі.
Я розкрила конверт, витягла вміст і сіла на впале дерево, щоб його прочитати, бо я ніколи не читаю стоячи.
Люба Марґарет!
Це той уривок, про який я вам говорила.
Я намагалася закінчити його, але бачу, що не зможу. Тож нехай ця історія, через яку в усьому світі зчинили скільки галасу, залишається такою, як є. Вона банальна і непереконлива; так собі — щось незрозуміле й недоладне. Чиніть із нею на ваш власний розсуд.
Стосовно ж назви, то перше, що спадає на думку, — «Попелюшчине дитя», але я надто добре знаю читачів і тому розумію, що хоч як би я цю казку не назвала, вона все одно фігуруватиме під іншою назвою, а не тією, яку дала їй я.
Дати нема. Підпису теж нема.
Зате є історія Попелюшки.
Таку її історію — лаконічну, безжалісну і злу — мені ще ніколи не доводилося читати. Речення були схожі на осколки розбитого скла: блискучі і смертельно гострі.
Уявіть собі таке. Хлопець і дівчина. Хтось із них багатий, а хтось — бідний. Найчастіше бідною буває саме дівчина, і в цьому історія, яку я вам розповідаю, не є винятком. Обійшлося без балу. Для цих двох прогулянки у лісі було достатньо, щоб спіткнутися і впасти одне одному в обійми.
Були собі колись добрі феї, та перевелися. Їх не стало. І розповідь моя про ті часи, коли добрих фей давно вже й слід прохолов. Гарбуз нашої героїні не перетворився на розкішну карету. Він так і залишився гарбузом. Дівчина повзе додому пізно вночі — зґвалтована, у закривавленій спідниці. Біля дверей її не зустрічатиме лакей, тримаючи в руках капці з опушкою з кротячого хутра. Про це вона вже знає. Вона ж бо не дурепа. Утім, вона вагітна.
Далі у казці йдеться про те, як Попелюшка народила дитину, як вона ростила її у злиднях та поневіряннях і через кілька років покинула неподалік будинку свого ґвалтівника.
Кінець цієї казки несподіваний і жорстокий.
Опинившись посеред незнайомого парку, дитина, голодна й холодна, раптом усвідомлює, що її покинули. За нею — паркова брама, що веде до лісу. Вона незамкнена і прочинена. Може, за брамою й досі її мати? Може, вона ще не встигла далеко відійти? А попереду — сарай, який у дитячий уяві перетворився на маленький будиночок. У ньому можна знайти притулок. Хтозна — може, там і харчі є?
Куди ж податися?
До брами — чи до будиночку?
До брами? До будиночку?
Дитина вагається.
Вона вагається, бо…
І на цьому історія закінчується.
Що це? Дитячі спогади міс Вінтер? Чи просто вигадана історія, яку дитина з багатою уявою створила, аби заповнити порожнечу у своїй свідомості?
Ось вона яка, «Тринадцята легенда». Остання, знаменита незакінчена історія.
Я прочитала її, і мені стало сумно.
Поволі мої думки переключилися з міс Вінтер на власне життя. У мене принаймні була мати, попри всі її вади. Невже ж запізно спробувати змінити наші стосунки на краще?..
Але це — уже інша історія.
Я поклала конверт у сумку, підвелася, струсила з брюк шматочки кори і вирушила назад, до дороги.
Мене найняли написати історію життя міс Вінтер, і я з цією роботою впоралася. Я виконала всі умови контракту, усі до єдиної. Один примірник рукопису я маю віддати на зберігання містерові Ломаксу, який помістить його в сейф у підвальному приміщенні банку, а потім дасть розпорядження виплатити мені велику суму грошей. Вочевидь, він навіть не збирається перевіряти: а що, як я віддам йому чисті аркуші?
— Вона ж довіряла вам, — сказав він мені.
Міс Вінтер і справді мені довіряла. Її наміри у контракті, якого мені так і не довелося ані як слід прочитати, ані підписати, були чіткими й недвозначними: вона мала перед смертю розповісти мені свою історію, а я мала її записати. Що я зроблю з цією історією опісля — то вже моя особиста справа. Я розповіла правозаступникові про свої плани стосовно Тома й Емми, і ми призначили зустріч для того, щоб зафіксувати мої наміри офіційно — про всяк випадок. І на цьому все мало скінчитися.
Однак я відчуваю певну незавершеність. Не знаю, чи багатьом людям таки судилося прочитати те, що я написала, не знаю, що це будуть за люди, але навіть якщо їх буде обмаль, навіть якщо це станеться багато років опісля — тим не менш я не можу позбутися відчуття, наче я перед ними в боргу. І хоча я розповіла їм усе, що знала про Аделіну, Еммеліну й дівчинку-примару, я чудово розумію, що для декотрих цього недостатньо. Я сама добре знаю, що це таке — прочитати книжку, а потім ходити кілька днів та сушити голову: чи покарали вбивцю, кому дісталися діаманти і чи помирилася, врешті-решт, удова зі своєю племінницею. Тож уявляю, як хвилюватимуться читачі: а що ж сталося з Джудіт і Морісом? хто зараз живе у будинку міс Вінтер? чи досі її знаменитий парк перебуває у належному стані?
Що ж, якщо ви дійсно переймаєтеся цими питаннями, я можу задовольнити вашу цікавість. Будинок міс Вінтер не продали; Джудіт і Моріс залишилися в ньому жити: згідно із заповітом, що його залишила письменниця, її маєток і парк мають стати чимось на зразок літературного музею. Ясно, що основну цінність являє собою парк («схожий на несподівано знайдену перлину», як ішлося в перших офіційних коментарях фахівців-садоводів), але міс Вінтер чудово розуміла, що численних відвідувачів приваблюватиме не стільки схожий на витвір мистецтва парк, скільки її репутація талановитої оповідачки. Тож, окрім оглядів кімнат, у будинку слід організувати кафе і книжкову крамницю. Туристичні гіди, що залучають відвідувачів до музею Шарлотти Бронте, зможуть опісля привозити публіку до «Таємничого саду Віди Вінтер». Джудіт так і залишиться економкою, а Моріс — садівником. Але основна робота, яку вони мають виконати, перш ніж будинок стане музеєм, — це прибрати у колишніх апартаментах Еммеліни. Відвідувачів там не буде, бо дивитися в тих кімнатах нема на що.
А ще — Естер. Ото вже ви здивуєтеся! Те, що я розповім, стане для вас цілковитою несподіванкою. Принаймні для мене стало. Я отримала листа від Еммануїла Дрейка. Чесно кажучи, я вже й забула про того пана, а він тим часом продовжував свої пошуки — поволі, методично — і, як це не дивно, врешті-решт знайшов слід Естер Барроу. Отже, містер Дрейк писав:
…Мене збив з пантелику отой італійський слід. Адже насправді гувернантка поїхала зовсім в інший бік — до Америки! Упродовж року Естер працювала діловодом університетського невролога, а рік по тому до неї приєднався — здогадайтеся хто? Лікар Модслі! Його дружина померла (нічого підозрілого, звичайний грип, я ретельно перевірив), і за кілька днів після похорону він уже плив на кораблі. Це було кохання. Вони обоє вже померли, але встигли прожити довге й щасливе життя. У них народилося четверо синів. Один з них написав мені, а я вислав йому оригінал щоденника його матері. Не впевнений, що нащадок зможе розібрати в ньому більше від одного слова з десяти, а якщо він звернеться до мене по пояснення, то я розповім йому, що його мати знала його батька ще в Англії, коли той ще мав перший шлюб. Якщо ж він не цікавитиметься, то я нічого йому і не пояснюватиму.
До свого листа син Естер додав перелік спільних наукових публікацій своїх батьків. Вони займалися науково-дослідницькою діяльністю й опублікували десятки праць, які високо оцінила наукова спільнота (до речі, жодна з цих праць не стосувалася теми двійнят; гадаю, що Естер і лікар Модслі знали, коли слід поставити крапку). Ці праці виходили під спільним підписом: доктор Е. Модслі, місіс Е. Дж. Модслі.
Ви спитаєте, чому Е. Дж.? Виявляється, друге ім'я Естер було Джозефіна…