Поки дитинча не з'явилося, я ніколи про нього особливо й не замислювалася. Звісно, я обмірковувала суто практичні проблеми, пов'язані з необхідністю десь переховувати малюка, і вже мала план щодо його майбутнього. Якщо нам вдасться на якийсь час втримати його появу в таємниці, то я збиралася оголосити про його існування тільки згодом. Попри можливі чутки, його можна буде назвати сиротою, дитиною далекого родича, а якщо людям таки схочеться почухати язики — що ж, вони вільні це робити, але ніщо не змусить нас розкрити імена батьків маляти. Обмірковуючи ці плани, я уявляла собі дитину не інакше, як просто чергову проблему, яку слід буде розв'язати. Не врахувала того факту, що ця дитина — моя плоть і кров. Не врахувала тієї можливості, що я її полюблю.

Це був малюк Еммеліни, і цього вже було достатньо. Це був також і Амбросів малюк, але про це я намагалася не згадувати. А ще він був мій. Я захоплювалася його ніжно-перламутровою шкірою, рожевими випуклими губками, першими непевними рухами його рученят. Мене сповнило несамовите бажання захищати малюка: захищати його заради Еммеліни, захищати Еммеліну заради нього, захищати їх обох заради себе самої. Спостерігаючи за ними обома, я очей не могла від них відвести. Мати й дитя були прекрасні. Моїм єдиним бажанням було уберегти їх від лиха.

Аделіна почала ревнувати до дитини. Ревнувати дужче, ніж до Естер, дужче, ніж до мене. Цього слід було чекати: Еммеліна любила Естер, вона любила мене, але жодне з цих почуттів не могло зрівнятися з її любов'ю до Аделіни. Але дитина… ото ж бо й воно, що дитина є дитина. З її появою все змінилося. Вона узурпувала всю любов Еммеліни.

Ненависті Аделіни до малюка слід було чекати. Я знала, якими гидкими бували прояви Аделіниної злоби, знала про її безтямну жорстокість. Але, виявляється, я й гадки не мала, як далеко ця жорстокість може зайти.

Проходячи повз спальню Еммеліни, я потихеньку прочинила двері, щоб подивитися, чи не прокинулася вже вона. І раптом побачила в кімнаті Аделіну. Вона стояла, схилившись над дитячим ліжечком, і щось у її позі збентежило мене. Зачувши мої кроки, Аделіна здригнулася, різко обернулася і, побачивши мене, прожогом вискочила зі спальні. У руці вона стискала маленьку подушку.

Я перелякано кинулася до ліжечка. Немовля міцно спало, стиснувши кулачок біля вушка, і дихало — легенько так, ніжно, як і належало малесенькій дитині.

Живий, слава Богу!

До наступного разу.

Я почала шпигувати за Аделіною. І тут мені стали у пригоді ті давні часи, коли мені доводилося непомітно, мов привид, пересуватися будинком і довкола нього. Я спостерігала за нею з-за штор і тисових насаджень, у її вчинках мене вражала відсутність видимого сенсу: чи то надворі, чи то в будинку, мало зважаючи на пору дня й погоду, вона виконувала безглузді, часто повторювані дії, спричинені мотивами, непідвладними моєму розумінню. Але поволі один з видів її «діяльності» таки привернув мою увагу. Двічі, а то й тричі на день Аделіна ходила до каретного сараю і виходила звідти, щоразу несучи бляшанку з гасом. Ці бляшанки вона відносила то до бібліотеки, то до вітальні, то до парку. А потім наче забувала про них, втрачаючи інтерес. Вона усвідомлювала, що робить, але віддалено, неясно, рухаючись, наче в напівзабутті. Коли Аделіни поруч не було, я ці бляшанки забирала. Цікаво, що ж вона собі думала про щезлі бляшанки? Мабуть, гадала, що вони живуть потаємним життям і можуть за власним бажанням кудись переміщуватися. Чи, може, спогади про перенесення бляшанок починали здаватися їй снами або планами, які вона ще має реалізувати. Але попри неслухняність бляшанок із гасом, вона вперто приносила їх з каретного сараю і ховала в будинку в потаємних місцях.

Я, мабуть, витрачала добру половину дня, повертаючи бляшанки до сараю. Але одного разу, не бажаючи залишати Еммеліну та її малюка без захисту, я занесла одну з бляшанок до бібліотеки і заховала її за книжками на верхній полиці. А потім подумала, що це — гарна схованка. Бо щодня повертаючи бляшанки до сараю, я тільки й робила, що підтримувала нескінченність цього процесу. Наче карусель крутила. Треба вилучити бляшанки із замкненого кола і покінчити з цією тяганиною.

Стеження за Аделіною виснажило мене, але тільки не її! Короткого сну їй цілком вистачало. Вона могла прокинутися й бути на ногах о будь-якій годині. Мені ж дуже хотілося виспатися.

Одного вечора Еммеліна рано лягла спати. Хлопчик спав у ліжечку в її кімнаті. Йому болів животик, і малюк цілий день проскиглив, але потім йому стало краще, і він міцно заснув.

Я запнула штори. Слід було йти стежити за Аделіною. А я так стомилася завжди бути насторожі! Я пильнувала Еммеліну та її дитя, поки вони спали, а поки вони не спали, я пильнувала Аделіну. І майже не спала сама. У кімнаті було так затишно, так спокійно! Я відчувала розмірене дихання Еммеліни; воно заспокоювало мене, воно розслабляло. А ще поруч — легенькі, майже нечутні порухи повітря: то дихало маля. Пригадується, коли я прислухалася до їхнього такого гармонійного, такого ідилічного дихання, то намагалася віднайти доречні слова, щоб його схарактеризувати. Була в мене така розвага: завжди перетворювати на слова все, що я бачу і чую. От і тієї миті мені хотілося змалювати словами свої відчуття: як подих Еммеліни і малюка проникає у мене, як ми стаємо одним цілим — вона, дитинча і я, як починаємо всі троє дихати в унісон, немовби єдиним подихом… Ця ідея захопила мене, і я — разом з Еммеліною та її малюком — полинула до царства сну.

Раптом щось розбудило мене. Я спала чутко, як кішка, і відразу ж насторожилася, ще навіть до того як розплющила очі. Не поворухнувшись, не змінивши швидкості дихання, я трохи розплющила очі — і крізь вії побачила Аделіну.

Вона схилилася над ліжечком, витягла немовля і рушила через кімнату.

Я могла крикнути, щоб вона зупинилася. Але я не зробила цього. Якби я гукнула, то Аделіна б відклала втілення свого плану, а дозволивши їй здійснювати його, я дістала змогу з'ясувати її задум і покласти йому край раз і назавжди.

Хлопчик заворушився в її руках. Ось-ось він мав прокинутися. Йому не подобалося, коли його брала на руки не Еммеліна, а хтось інший: тут малюка не могла обманути навіть сестра-близнючка його матері.

Я пішла слідком за Аделіною до бібліотеки і стала крадькома стежити за нею крізь злегка прочинені двері. Малюк лежав на столі, обіч стосу книжок, яким ніяк не вдавалося знову потрапити на полицю, бо я регулярно читала й перечитувала їх. Поряд з акуратним прямокутником книжок я помітила рух у складках ковдри, в яку був загорнутий малюк, і почула приглушене мугикання. Дитинча прокинулося.

А біля каміна стояла навколішках Аделіна. Вона витягала зі скрині вуглини, брала полінця, що лежали поруч, і похапливо засовувала їх у камін. Розпалювати вогонь вона не вміла. А я знала, як це робиться, бо колись Хазяйка навчила мене правильно закладати папір, тріски, вуглини і дрова. Аделіна ж завжди складала все це похапцем і як попало, тому їй ніколи не вдавалося розвести в каміні вогонь.

Мало-помалу до мене дійшло, що вона зібралася робити.

Не може бути, щоб у неї щось вийшло! Недогорілі дрова ледь жевріли, і їхнього жару було явно недостатньо, щоб розпалити дрова і вугілля, а сірники я завжди ховала якнайдалі. Вогонь безумства спопеляв Аделіну — але вогонь у каміні розвести вона була безсила. І тим не менш не можна було втрачати пильності: нестримне, шалене бажання Аделіни добути вогонь уже саме по собі було запалювальною сумішшю.

Здавалося, варто їй на щось тільки глянути, як воно враз займеться яскравим полум'ям. Злі чари цього створіння спроможні були навіть воду спопелити.

Із жахом побачила я, як Аделіна кладе на вуглини малюка, загорнутого у ковдру.

Вона озирнулася довкола. Що ж вона шукала? Що ще замислила?

Коли Аделіна рушила до дверей і відчинила їх, я відскочила й заховалася в тінь. Але вона не помітила, що я за нею шпигую. Її думки були зайняті чимось іншим. Звернувши до коридору під сходами, вона щезла з очей.