Про що ще вам би хотілося дізнатися? Хто доглядає кота на ймення Привид? Відповідаю. Кіт на ймення Привид перебрався до мене й живе тепер у книжковій крамниці. Сидить собі на полицях там, де є вільне місце, а коли на нього натрапляють відвідувачі, то він сприймає їхні здивовані погляди спокійно і незворушно. Час від часу він сидить на підвіконні, але недовго: його бентежать автомобілі, перехожі, власне вулиця й будівля напроти. Я показала йому короткий шлях через алею до річки, але він його зневажливо ігнорує.
— А ти як думала? — каже батько. — Річка йоркширському коту ні до чого. Йому б торф'яниками погуляти.
Гадаю, батько має рацію. Сповнений приємних сподівань, кіт вистрибує на підвіконня, приглядається, а потім обертається і довго не зводить з мене розчарованого погляду.
Мені неприємно усвідомлювати, що він тужить за домом.
Якось до нашої крамниці завітав лікар Кліфтон. Він сказав, що опинився проїздом у нашому місті, згадав про крамницю мого батька і визнав за потрібне зайти, хоча не надто сподівався знайти в нас те, що його цікавило: рідкісну книжку, присвячену медицині вісімнадцятого століття. Сталося так, що саме ця книжка у нас була, і вони з батьком довго і приязно її обговорювали, хоча книгарня вже давно зачинилася.
Щоб якось віддячити, лікар Кліфтон запросив нас повечеряти у ресторан. Це було так приємно! Він мав їхати за день, тож батько запросив його наступного вечора повечеряти з нашою родиною.
У кухні мати сказала мені:
— Цей лікар — приємний мужчина, Марґарет. Дуже приємний.
Наступного дня ми з лікарем Кліфтоном пішли прогулятися біля річки, але цього разу ми були тільки удвох: батько був надто зайнятий складанням листів. Я розповіла лікареві історію енджелфілдської примари. Він уважно слухав, а коли я закінчила, довгий час не ронив ані слова.
— Пам'ятається, я бачив оту скриньку зі скарбами, — нарешті мовив лікар. — Як же їй вдалося уникнути пожежі?
Я спантеличено зупинилася й замислилася.
— Знаєте, я ніколи про це і не думала.
— Мабуть, це назавжди залишиться таємницею.
Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.
Але повернімося до попередньої теми — до кота Привида і його туги за батьківщиною. Коли лікар Кліфтон увійшов до батькової крамниці і побачив, що кіт сумує, він запропонував забрати його й відвезти на батьківщину, до Йоркширу. Але ця пропозиція, якою б слушною вона не була, вкинула мене у стан болісної розгубленості. Бо я не певна, чи зможу так легко розлучитися з Привидом. Кіт, безперечно, поставиться до моєї відсутності так само стримано, як і до зникнення міс Вінтер, — на те він і кіт; але ж я — людина, я вже встигла звикнути до нього і тому хотіла б залишити його при собі.
У листі до лікаря Кліфтона я виклала ці свої почуття, а у відповідь лікар запросив погостювати нас обох — Привида й мене. Запросив нас на місяць, коли надійде весна. А за місяць багато чого можна встигнути!
Лікар Кліфтон висловив сподівання, що наприкінці мого візиту ми, певно, знайдемо взаємоприйнятний вихід. Я теж сподіваюся, що життя кота на ймення Привид матиме щасливе продовження.
А ось тепер — точно все.
Постскриптум
Або майже все.
Тільки-но здається, що вже кінець, як раптом виявляється, що зовсім ні.
До мене завітала гостя.
Першим її помітив Привид. Я щось мугикала собі під ніс, збираючись у подорож на запрошення лікаря Кліфтона. Розкрита валіза лежала на ліжку. Кіт тупцював сюди-туди: то входив у валізу, то виходив з неї, розмірковуючи, чи треба йому вмощуватися серед моїх шкарпеток та светрів.
Аж раптом він закляк на місці, нашорошив вуха і спрямував погляд повз мене на двері.
Вона з'явилася не як золотокрилий ангел і не як вкритий саваном привид смерті. Моя гостя була такою ж самою, як і я: темноволоса, досить висока і худорлява. Зустрівши цю жінку на вулиці, ви б не звернули на неї уваги.
Мені хотілося поставити їй сотні, тисячі запитань, але я була така приголомшена, що не в змозі була навіть вимовити її імені.
Вона зробила крок назустріч, обняла мене за плече і притисла до себе — збоку.
— Мойро, — спромоглася я нарешті прошепотіти, — я вже почала була думати, що ти нереальна.
Але вона була цілком реальна. Ось вона — притислася до мене щокою, обійнявши мене за плече, а моя рука лежить на її талії. Ми доторкнулися одна до одної своїми шрамами, і всі мої запитання поблякли, змарніли й відлетіли геть, коли я відчула потік її крові у моєму тілі, відчула, як б'ються в унісон наші серця.
Це була мить Чуда — великого і водночас буденного. У мені завжди жила пам'ять про це відчуття. Ця пам'ять була десь далеко, ув'язнена в підсвідомості, а тепер сестра прийшла і вивільнила її. О, це блаженне злиття! Ця єдність, що колись була для нас звичайною, а сьогодні чудесним чином знову до нас повернулася!
Вона прийшла — і ми разом.
Я зрозуміла, що сестра прийшла попрощатися. Що наступного разу, коли ми зустрінемося, до неї прийду я. Що ця наступна зустріч відбудеться не скоро.
А нам і не було куди поспішати. Вона могла чекати, і я теж.
Я змахнула рукою сльози з її щоки, відчула дотик її пальців на своїй — і наші пальці в пориві радості переплелися. Її подих на моїй щоці, її лице зарилося в моє волосся; я сховала носа у вигин її шиї і жадібно вдихала її солодкий запах.
Яке щастя!
То нічого, що вона не може залишитися. Найголовніше те, що вона прийшла. Вона — прийшла.
... Не знаю точно, як і коли пішла сестра. Просто я відчула, що її немає поруч. Потім сіла на ліжко — абсолютно спокійна, абсолютно щаслива. У мене було дивовижне відчуття, наче кров знову прокладає собі інший маршрут, а серце переналагоджує удари — для мене одної. Доторкнувшись до мого шраму, сестра оживила його; тепер же він потроху остигав, аж поки не став таким, як і решта мого тіла.
Вона прийшла й пішла. На цьому світі я більше ніколи її не побачу. Моє життя належало тепер тільки мені.
А у валізі спав кіт. Я доторкнулася до нього рукою й погладила. Він розплющив незворушно спокійне зелене око, запитально подивився на мене — і знову його заплющив.