І тільки злізши нарешті додолу, клацнувши клямкою і склавши висувну драбину, відчула я, як сильно болять руки після тривалої роботи з важкими садовими ножицями. Але мені було байдуже.

Я відійшла на чималу відстань, щоб оцінити зроблене. Потім тричі обійшла дерево. Серце моє аж тіпнулося від радості. Добре вийшло!

Джон кивнув.

— Непогано, — похвалив він мене. — З тебе вийде гарний садівник.

Якось я пішла у сарай по драбину, щоб підстригти велике дерево у формі капелюха-циліндра, але драбини не знайшла. Той несимпатичний мені хлопець саме порався з граблями у парку. Я підійшла до нього і сердито спитала:

— А де драбина?

Отак я вперше з ним заговорила.

Не звертаючи уваги на моє невдоволення, він відповів чемно і доброзичливо:

— Її взяв містер Дігенс. Він там, з боку фасаду — покрівлю ремонтує.

Я взяла цигарку, з тих, що їх Джон тримав у сараї, і закурила, сердито позираючи на хлопця, який із заздрістю спостерігав за мною. Потім нагострила секатори. Мені взагалі подобалося гострити, тож я нагострила ще й ножа — ретельно, не поспішаючи. Й увесь час ритм точила по залізі йшов в унісон із ритмом грабель по землі. А потім я поглянула на сонце і вирішила, що вже запізно розпочинати підстригання дерева-капелюха. І пішла шукати Джона.

Драбина валялася на землі. Дві її секції, лежачи під кутом одна до одної, були схожі на химерний циркуль. Металевий паз, що мав тримати їх разом вертикально, відірвався від дерев'яної частини, а у бічній секції зяяв глибокий розлам.

Біля драбини лежав Джон. Коли я торкнулася його плеча, він не ворухнувся, хоч був іще теплий — то сонце нагріло його розкинуті руки та закривавлену голову. Він невідривно дивився просто перед собою у високе блакитне небо, але блакить його власних очей уже замутилася.

Розважлива дівчина покинула мене, і я знову стала дурною дитиною, маленькою і безпорадною, як мурашка.

— Що ж мені робити? Що ж мені робити? — шепотіла я, лякаючись власного голосу.

Я лежала, розпростершись на землі, тримала Джонову руку, відчуваючи, як гострий гравій тисне мені у скроню, і спостерігала, як плине час. Тінь від того виступу будинку, де розташовувалася бібліотека, простяглася по землі й торкнулася найдальшої сходинки драбини. А потім стала підкрадатися до нас — сходинка за сходинкою. Ось вона дійшла до запобіжної клямки.

Запобіжна клямка. Чому ж Джон не перевірив запобіжної клямки?! Не може бути, щоб не перевірив! Звісно ж, перевірив. Але якщо перевірив, то як же… чому…

Ця думка була нестерпно болісною.

Сходинка за сходинкою, сходинка за сходинкою — дедалі ближче підповзала тінь. Ось вона торкнулася Джонових штанів із грубої вовни, потім зеленої сорочки, нарешті, сивого волосся… Воно так порідшало останнім часом! І чому я не приділяла Джонові більше уваги? Чому як слід не дбала про нього?..

Приглядаючись до Джонового рідкого волосся, я помітила дві глибокі дірки, продавлені у землі драбиною, коли вона пішла в нього з-під ніг. І жодних інших слідів. Гравій — не пісок, не сніг, навіть не свіжоскопана земля. На ньому не лишається відбитків підошов. Хтось може прийти, потинятися біля драбини, зробити свою чорну справу і спокійно піти геть. На гравії слідів не залишиться — наче це зробив привид.

Стало холодно. Стало холодним усе: гравій, Джонова рука, моє серце.

Я підвелася і, не озираючись на Джона, пішла геть. Обігнувши будинок, попрямувала до городу. Хлопець і досі був там: саме зібрався сховати у сарай граблі та мітлу. Побачивши, що я наближаюсь, він зупинився і поглянув на мене. А коли я зупинилася, щосили намагаючись не знепритомніти, хутко підскочив до мене, щоб не дати впасти.

Але я не знепритомніла. Так, тільки трохи. А коли очуняла, з мого здавленого горла вирвалися хрипкі, наче й не мої слова:

— Допоможіть! Хто-небудь!

Хлопець ухопив мене під руки; я обм'якла і притулилася до нього. Обережно поклавши мене на траву, він сказав:

— Я допоможу вам. Допоможу.

І досі перебуваючи під враженням від розповіді про смерть Джона, згадуючи нещасне обличчя міс Вінтер, я не відразу помітила лист, що чекав на мене у кімнаті.

Я розкрила конверт лише тоді, коли закінчила занотовувати розповідь, а розкривши, пересвідчилася, що нічого цікавого він не містив.

Я поклала листа у шухляду, потім вдягла пальто і рукавички.

— То що, ходімо? — гукнула котові.

Він побіг за мною спочатку сходами вниз, а потім надвір, і ми пішли стежиною вздовж будинку. То тут, то там чагарники, що підходили майже впритул до стіни, змушували стежку відхилятися вбік; мало-помалу, майже непомітно, вона взагалі вела геть від будинку, до схожих на лабіринт приманок парку. Але я не піддалася цій легкій спокусі і все одно пішла навпростець. Ліворуч була стіна будинку, попереду — дедалі густіші кущі, через які мені доводилося продряпуватися, докладаючи неабияких зусиль. Їхні вузлуваті пагони норовили вхопити мене за литки; мені довелося замотати шарфом обличчя, щоб не поколотися. Спочатку кіт супроводжував мене, але потім зупинився, настрашений гущавиною заростей.

А я вперто йшла далі. І таки знайшла те, що шукала: вікно, майже повністю заплетене плющем. Між цим вікном і парком була така гущавина вічнозеленого листя, що світла, яке з нього йшло вночі, ніхто б і ніколи не помітив.

Усередині за столом біля вікна сиділа Еммеліна, сестра міс Вінтер. Напроти неї я побачила Джудіт. Вона просовувала ложку із супом крізь скалічені губи нещасної. Несподівано Джудіт зупинилася і, не донісши ложки до рота Еммеліни, поглянула, як мені здалося, просто на мене. Та вона не могла мене помітити: надто вже густими були зарості. Але дотик мого погляду вона, напевне, відчула. Після паузи, що тривала усього кілька секунд, Джудіт повернулася до своєї справи і продовжила годування. Але за цю мить я встигла помітити одну дивну особливість тієї ложечки. Срібну ложку прикрашала видовжена літера А у формі стилізованого ангела.

Мені вже доводилося бачити схожу ложку. А. Ангел. Ангелове поле — Енджелфілд. Таку ложку мала не лише Еммеліна, а й Аврелій.

Тулячись до стіни й висмикуючи гілки з волосся, я пробралася назад крізь чагарники. Кіт дивився, як я струшувала з рукавів та плечей уламки гілочок і сухе листя.

— Ходімо додому? — запропонувала я йому.

І кіт із задоволенням приєднався до мене.

Містер Дрейк не зміг знайти мені Естер. Зате я сама знайшла Еммеліну.

У своїй кімнаті я записувала почуте від міс Вінтер; у парку я блукала; у спальні гладила кота і тримала подалі свої кошмари, намагаючись якомога довше не спати. Місячна ніч, коли я побачила в саду Еммеліну, сприймалася тепер як сон, бо небо знов облягли хмари, і ми вкотре занурилися в нескінченні сутінки.

Після розповіді про смерть Хазяйки та Джона-копача від історії міс Вінтер повіяло ще більшою загадковістю. Невже Еммеліна — ця бентежна постать із парку — виштовхнула драбину з-під Джона-копача?.. Лишалося тільки чекати подальшого розвитку подій.