А тим часом грудень набрав сили, і примара, що витала під моїм вікном, щоразу ставала дедалі виразнішою. Її близькість породжувала відразу, а віддаленість краяла серце; кожна її поява збурювала в моїй душі вже знайоме поєднання страху і туги.

Якось я прийшла до бібліотеки раніше за міс Вінтер (вранці чи увечері — не знаю, бо ранок і вечір тепер стали схожими, немов близнюки) і стояла біля вікна. Моя бліда сестра притисла свої пальці до моїх, полонила мене благальним поглядом і затуманила скло своїм холодним диханням. Щоби з нею поєднатися, мені залишалося тільки розбити шибку.

— Що ви там побачили? — пролунав позаду голос міс Вінтер.

Я повільно обернулася до неї.

— Сядьте, — гаркнула вона на мене, а потім кинула, звертаючись до служниці: — Джудіт, підкиньте, будь ласка, дров у камін і принесіть цій дівчині щось поїсти.

Я сіла.

Невдовзі Джудіт принесла мені какао і грінки.

Міс Вінтер вела далі свою розповідь, а я тим часом підхарчовувалася.

— Я допоможу вам, — сказав Амброс.

Але чим він міг зарадити? Він же був ще хлопчина. Тож я відштовхнула його й послала по доктора Модслі, а поки хлопець ходив, зробила собі великий кухоль гарячого солодкого чаю. Я думала про неприємне і думала швидко. Перш ніж у кухлі лишилися тільки розварені листки чаю, сльози мої висохли. Настав час діяти.

Коли з'явилися лікар і хлопець, я вже встигла приготуватися до їхнього приходу. Щойно зачувши кроки біля будинку, я вийшла з-за рогу їм назустріч.

— Бідолашна Еммеліно! — вигукнув лікар, наблизившись до мене зі співчутливо простягнутою рукою, немов збирався обійняти мене.

Я ж зробила крок назад, і він здивовано зупинився.

— Еммеліна? — в його очах промайнула непевність. — Аделіна? Це неможливо! Просто неймовірно! — Ім'я завмерло в нього на вустах. — Перепрошую, — затнувся лікар, так і не здогадавшись, хто перед ним.

Я не стала допомагати йому подолати конфуз. А натомість заплакала.

Але не своїми справжніми слізьми. Мої справжні сльози — а я мала багато справжніх сліз, повірте, — я заощаджувала на майбутнє. Сьогодні увечері, завтра або колись найближчим часом я залишуся на самоті і плакатиму годинами. За Джоном. За собою. Я плакатиму вголос і гучно, я несамовито верещатиму, як у дитинстві, коли тільки Джон і міг мене заспокоїти, погладжуючи своєю пропахлою тютюном і парковими рослинами рукою. Це будуть гіркі сльози на перекривленому стражданням обличчі, а під кінець — якщо він настане — замість очей я матиму червоні розпухлі щілини.

Але то були мої особисті сльози, не для цього чоловіка. Сльози ж, якими я винагородила його за доброту і співчуття, були фальшивими. Вони призначалися для того, щоб відтінити мої зелені очі, як діаманти відтінюють смарагди. І цей хитрий прийом спрацював. Якщо ошелешити чоловіка зеленими очима, то він впаде у такий гіпноз, що й не помітить, як ці прекрасні зелені очі шпигують за ним.

— Боюся, що вже нічим не зможу допомогти містерові Дігенсу, — сказав лікар Модслі, підводячись після огляду Джонового тіла.

Так дивно було чути справжнє прізвище нашого садівника!

— Як же це сталося? — він поглянув на балюстраду, де працював Джон, а потім схилився над драбиною. — Невже запобіжна клямка зламалася?

Я вже призвичаїлася дивитися на труп без страху і жалю. Майже призвичаїлася.

— А може, він послизнувся? — вголос поцікавилася я. — Може, схопився за драбину, коли падав, і потягнув її за собою?

— І ніхто не бачив, як він упав?

— Наші кімнати на протилежному боці будинку, а Амброс у той час працював на городі.

Амброс тим часом стояв трохи поодаль і намагався не дивитися на тіло Джона.

— Гм. Наскільки я пам'ятаю, загиблий не мав сім'ї.

— Він завжди жив сам-один.

— Зрозуміло. А де ваш дядько? Чому він мене не зустрічає?

Я й найменшого уявлення не мала, що Джон розповідав помічникові про наше становище і чи розповідав узагалі. Тому довелося імпровізувати.

Стримуючи ридання, я повідомила лікаря, що дядько наш кудись поїхав.

— Поїхав? — спохмурнів лікар Модслі.

Хлопець ніяк не відреагував на мої слова. Отже, це для нього не новина. Він стояв, втупившись у свої черевики, аби тільки не бачити мерця, і я встигла виснувати, що він тюхтій.

— Нашого дядька немає лише кілька днів…

— Скільки днів, ви кажете?

— Ой, а коли ж це він поїхав? Достеменно не пам'ятаю… — я насупилася і вдала, ніби рахую дні.

Тут мій погляд «випадково» впав на мерця, і в мене підігнулися коліна.

Лікар і Амброс одночасно кинулися до мене, і кожен підхопив мене під лікоть.

— Гаразд, моя люба, згодом розкажеш, згодом, — пробурмотів Модслі.

Я дозволила їм провести мене навколо будинку до кухонних дверей.

— Не знаю, що й робити! — мовила, коли ми звернули за ріг будинку.

— Це ти про що?

— Про похорон.

— Вам нічого не треба робити. Я пришлю трунарів, а про решту подбає священик.

— А як же бути з грішми?

— Ними займеться ваш дядько, коли повернеться. А куди це він поїхав, до речі?

— А що, як він затримається?

— Ви гадаєте, що він може затриматися?

— Він… він такий непередбачуваний!

— Та й то правда.

Хлопець відчинив двері до кухні, а лікар провів мене усередину й підсунув крісло. Я знесилено в те крісло впала.

— У разі потреби правозаступник вирішить будь-які питання. Між іншим, а де твоя сестра? Вона знає, що трапилося?

— Вона спить, — збрехала я й оком не зморгнула.

— Та воно, мабуть, і на краще. Нехай спить, еге ж?

Я ствердно кивнула.

— А хто ж за вами наглядатиме тепер, коли ви залишилися тут зовсім самі?

— Наглядатиме?

— Мабуть, вам не слід залишатися самим… Особливо після того, що сталося. З боку вашого дядька було дуже необачно їхати від вас майже відразу після смерті економки, не знайшовши їй заміни. Когось неодмінно треба прислати.

— А чи справді це потрібно?

Я вся перетворилася на сльози і зелені очі. Не тільки Еммеліна знала, як поводитися жіночно.

— Звісно, потрібно, бо…

— А ви пригадайте, що сталося, коли дехто приїхав за нами наглядати. Ви ж пам'ятаєте нашу гувернантку? — і я блиснула на лікаря таким швидким злим поглядом, що той так до кінця й не повірив, що дійсно побачив його.

Лікар Модслі мав достатньо сором'язливості, щоб почервоніти і відвернутися. Коли ж він знову поглянув на мене, то побачив смарагди і діаманти — і більше нічого.

Нарешті озвався хлопець. Прокашлявшись, він мовив:

— Моя бабуся зможе сюди приходити, пане. Не жити, а просто щодня приходити — ненадовго.

Лікар Модслі розгубився. Він намагався знайти прийнятний вихід із цієї ситуації, і саме такий вихід йому пропонували.

— Добре, Амбросе, мабуть, це буде ідеальний варіант, принаймні наразі. А потім, якщо ваш дядько швидко повернеться і не буде потреби, як ви кажете… е-е-е, ну…

— А й справді. — Я поволі встала з крісла. — Ви подбайте про трунарів, а я переговорю зі священиком. — Я граціозно простягла йому руку. — Дякую, що так швидко прийшли.

Лікар Модслі остаточно втратив над собою контроль. Він ошелешено підвівся, і я відчула на своїй руці дотик його пальців. Вони були мокрими від поту.

Знову пильно придивився він до мого обличчя, намагаючись вгадати моє ім'я. Аделіна чи Еммеліна?

І лікар скористався єдино можливим шляхом відступу:

— Так жаль, що містер Діґенс загинув. Я дуже вам співчуваю, міс Марш, дуже співчуваю.

— Дякую, пане лікарю, — відповіла я, приховавши посмішку за вуаллю сліз.

Виходячи з кухні, лікар Модслі кивнув на прощання хлопцеві й зачинив за собою двері.

Тепер лишилося тільки Амброса випровадити.

Діждавшись, поки стихнуть кроки лікаря, я розчинила двері й кивнула.

— Між іншим, твоїй бабусі тут нічого робити.

Цю фразу я мовила тоном нової господині будинку.

Амброс якось дивно на мене поглянув. І, схоже, побачив ту дівчину, що сховалася за поглядом смарагдових очей.