— Підстригти?

— Авжеж. І не дивіться на мене так. Не витрачайте надаремне слів. Беріть і робіть.

— Але я не вмію!

— Просто беріть ножиці — і ріжте. — Бона зітхнула. — Мені байдуже, як ви це зробите. Мене не цікавить, який я матиму вигляд. Кажу вам — беріть і стрижіть.

— Але я…

— Будь ласка.

З великою неохотою стала я позаду міс Вінтер. Два дні в ліжку перетворили її волосся на жмут жорстких заплутаних ниток. Ці нитки були такі сухі на дотик, наче ось-ось мали зламатися, та ще й перемежовані маленькими твердими вузликами.

— Краще спочатку я вас розчешу.

Вузликів було чимало. І хоча міс Вінтер не дорікнула мені ані словом, я все одно відчувала, як здригається вона при кожному порухові гребінця. І я відклала його, вирішивши просто повирізати вузлики, щоб не завдавати їй болю.

Обережно і невпевнено чикнула я ножицями перший раз, для проби. Відітнула кілька дюймів. Гострі ножиці легко вгризлися в тонке волосся, і відрізані пасма впали на простирадло.

— Я хочу коротше, — ненав'язливо зауважила міс Вінтер.

— Ось так?

— Ще коротше.

Я взяла в руку одне пасмо і, стримуючи легке роздратування, чикнула його ножицями. Мідно-червона змія сповзла мені під ноги, і в цей момент міс Вінтер знову почала говорити.

Пам'ятаю, як через кілька днів після похорону я опинилась у кімнаті, де колись жила Естер. Зайшла просто так, знічев'я. Стояла собі біля вікна і дивилася перед собою. Раптом мої пальці намацали на шторі маленький рубчик. Це була дірка, що її заштопала Естер. Вона була дуже вправною майстринею. Але скраю чомусь залишився розтріпаний кінчик нитки. Мимоволі, майже механічно, я взяла й почала її смикати. Насправді я не збиралася її витягувати, все вийшло якось саме собою… Р-раз! — і ось нитка вже в моїх руках, у повну довжину, із зигзагами в тих місцях, де були стібки. А у шторі знову утворилася зяюча діра. З часом вона ще побільшає.

Джон завжди був проти присутності Естер у нашому домі. Він зрадів, коли вона поїхала. Але факт залишався фактом: якби Естер і досі була тут, Джонові б не довелося лізти на дах. Якби Естер і досі була тут, ніхто б не пошкодив запобіжної клямки. Якби Естер і досі була тут, отой фатальний день розпочався б і завершився, як будь-який інший. Джон, як завжди, пішов би займатися своїми справами у парку. І коли вечірня тінь від рогу будинку упала б на гравій, то не було б драбини, не було б східців, не лежав би Джон, розкинувши руки, на землі, не вбирав би у своє мертве тіло її холод. А надвечір наш садівник ліг би у своє ліжко та міцно заснув, і навіть у страшному сні не побачив би отого свого прощального польоту в обійми смерті.

Якби ж то Естер і досі була тут!..

Дивитися на дірку в шторі було просто нестерпно.

Поки міс Вінтер говорила, я не переставала чикрижити її волосся і зупинилася тільки тоді, коли дійшла до мочок.

Вона піднесла руку до голови і помацала волосся.

— Ще коротше.

Я взяла ножиці і знову заходилася стригти.

Амброс усе одно приходив щодня. Він копав, висмикував бур'яни й удобрював землю. Я гадала, що він приходить через гроші, які я йому заборгувала. Але коли правозаступник дав мені трохи готівки — «перебитися, поки не повернеться дядько», — я розплатилася з Амбросом, але він усе одно приходив. Я спостерігала за ним з горішніх вікон. Кілька разів він зводив очі догори, й мені доводилося швидко відсахуватися, але якось він устиг мене побачити і помахав рукою. Я не відповіла.

Щоранку хлопець приносив до кухонних дверей овочі, інколи — оббілованого кролика чи обпатрану курку, а щодня під вечір забирав лушпиння на компост. Він часто затримувався у проході і стояв, поглядаючи на мене. Після того як я йому заплатила, у нього в роті нерідко стирчала цигарка.

Джонові цигарки я вже докурила, і тому мене дратувало, що Амброс міг дозволити собі закурити, а я — ні. Я про це ніколи і слова не зронила, але одного дня хлопець, підпираючи плечем одвірок, помітив, що я очей не спускаю з пачки цигарок у його нагрудній кишені.

— Міняю цигарку на чашку чаю, — запропонував він мені.

Хлопець увійшов на кухню — вперше після смерті Джона; сів у його крісло й поклав лікті на стіл. Я ж сіла у крісло в кутку, де раніш часто сиділа Хазяйка. Ми пили чай та диміли цигарками, і дим ліниво здіймався вгору кучерявими хмаринками.

Зробивши останню затяжку і загасивши на тарілочці цигарку, Амброс мовчки підвівся, вийшов з кухні і знову взявся до роботи.

Але наступного дня, принісши овочі, хлопець зайшов просто до кімнати, всівся у Джонове крісло і кинув мені через стіл цигарку, перш ніж я встигла поставити чайник.

Ми майже не розмовляли. Але швидко звикли до цих щоденних посиденьок.

Еммеліна, яка спала ледь не до полудня, любила після обіду дивитися, як хлопець працює. Я дорікала їй за це.

— Ти хазяйка цього будинку, а він усього-на-всього садівник. Заради Бога, Еммеліно!

Але мої слова не мали на неї жодного впливу. Бона посміхалася дурнуватою посмішкою до кожного, хто привертав її увагу.

Я пильно за нею спостерігала, не забуваючи, як Хазяйка колись говорила про Ізабель: «Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати». Але Амброс не виявляв схильності помацати Еммеліну, хоча розмовляв з нею люб'язно і завжди старався її розсмішити. Утім, це аж ніяк не відкидало моїх підозр.

Дедалі частіше я з горішніх вікон спостерігала за ними. І от одного дня побачила, як Еммеліна ніжилася на траві, підклавши руку під голову. Її стегно спокусливо вигиналося. Вона щось сказала, хлопець повернув голову, щоб відповісти, а поки він говорив, моя сестра перекотилася на спину, піднесла руку до обличчя й відкинула з лоба пасмо волосся, що висмикнулося із зачіски. Це був млосний і чуттєвий порух, який наштовхнув мене на думку, що Еммеліна не від того, щоб хлопець до неї доторкнувся.

Але він, скінчивши свою фразу, відвернувся, наче нічого не побачив, і знову заходився працювати.

Наступного ранку, коли ми з Амбросом сиділи в кухні й курили, я порушила нашу звичну тишу і сказала:

— Не здумай чіпати Еммеліну.

На його обличчі відбилося здивування.

— А я її й не чіпав..

— От і добре. І не чіпай.

Мені здалося, що тему вичерпано. Ми зробили ще по одній затяжці, і я була приготувалася знову впасти в мовчанку, як раптом Амброс сказав, видихнувши дим:

— Я й не збираюся чіпати Еммеліну.

Я почула його. Почула, що він сказав.

Я ще раз затягнулася, намагаючись не дивитися на нього, і повільно видихнула дим.

— А вона добріша за тебе, — докинув хлопець.

Не докуривши й половини цигарки, я загасила її. Потім швидко підійшла до дверей і розчинила їх.

У проході він затримався саме напроти мене. Я стояла з холодним виразом обличчя, втупившись поглядом у ґудзики його сорочки.

Амброс знервовано ковтнув, і його кадик сіпнувся: вгору-вниз.

— Будь і ти добрішою до мене, Аделіно, — замріяно промимрив він.

Розлючена, я звела на нього очі, збираючись пронизати його злим дотепом, немов кинджалом. Але ніжний вираз його обличчя вразив мене і… зупинив. На якусь мить я розгубилася.

Хлопець скористався моєю розгубленістю. Підвів руку і хотів був погладити мене по щоці.

Але я випередила його. Узяла і ляснула кулаком по руці, відбивши її.

Йому не було боляче. Я несильно його вдарила. Але спантеличила. Розчарувала.

І він пішов.

Без нього в кухні стало дуже самотньо. Хазяйка пішла. Назавжди. Джон пішов. А тепер навіть Амброс пішов.

«Я допоможу вам», — сказав колись він.

Але це було неможливо. Як він міг допомогти мені? Він же був іще хлопчина… Та й чи міг взагалі хто-небудь допомогти мені?..

Простирадло встеляло жовтогаряче волосся. Я по ньому ходила, і воно прилипало до моїх черевиків. Усі фарбовані пасма я обстригла; ті ріденькі жмути, що тулилися тепер до голови міс Вінтер, були зовсім сиві, майже білі.