— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!

Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.

То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з'явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.

Такі нестерпні спогади виринули з моєї пам'яті під крижаним дощем, і я відчула, що страшенно змерзла.

Чому моя мати так і не змогла полюбити мене? Чому моє життя важило для неї менше, ніж смерть моєї сестри? Напевне, вона винуватила мене в її смерті. Що ж, можливо, вона мала рацію. Адже я живу тільки завдяки тому, що моя сестра померла. І щодня самим своїм виглядом нагадую матері про її втрату.

Невже їй було б легше, якби ми обидві померли?..

Приголомшена цими роздумами, я йшла собі і йшла, немов загіпнотизована. Мені було байдуже, куди я йду.

Я нікуди не дивилася, нічого не бачила. Просто йшла, спотикаючись, і сама не знала, куди йду.

І раптом на щось наштовхнулася.

— Марґарет! Марґарет!

Я так змерзла, що й не злякалася. Обличчя задубіло так, що я не змогла належним чином відреагувати на несподівану появу височенної та широченної постаті, закутаної у схожу на тент водонепроникну накидку.

Фігура ворухнулася, поклала обидві руки мені на плечі і злегка мене струснула.

— Марґарет!

Це був Аврелій.

— Ви тільки погляньте на себе! Ви ж синя від холоду! Мерщій ходімте зі мною!

Він узяв мене за руку і швидко повів за собою. Я мовчки спотикалася трохи позаду, аж поки ми не вийшли на дорогу, на якій стояла машина. Аврелій швиденько запхав мене всередину. Я почула, як зачиняються дверцята, як загуркотів двигун; відчула, як мої коліна й литки огорнув потік тепла.

Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.

— Пийте!

Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.

— їжте!

Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.

Сидячи у теплому авто, п'ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.

— Господи! — тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. — Який жах!

Нарешті їжа трохи привела мене до тями.

— Що ви тут робите, Аврелію?

— Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, — відказав він і, простягти руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.

Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.

Усередині був торт.

Домашній торт.

А на ньому літерами з глазурі було написано:

З днем народження, Марґарет!

Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість — либонь, від поєднання торту з холодом, — зі мною стався напад балакучості. Незв'язні слова вискакували з мене, мовби крижані скалки, що відколюються від айсберга, який тане у теплу погоду. Нічний немелодійний спів, парк із завидющими очима, сестри-двійнята, дитинча-знайда, срібна ложечка…

— І вона навіть знає, де цей будинок, — белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, — ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?

Аврелій похитав головою.

— Але ж вона сказала мені…

— Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.

— Господи, твоя воля! — вигукнув велетень. — А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!

Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:

— То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?

— Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна — ваша мати.

Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.

— Моя мама, — прошепотів він. — Там моя мама.

Я кивнула.

Знову запала тиша.

Нарешті Аврелій повернувся до мене і сказав:

— Відведіть мене до неї, Марґарет.

І тут я отямилася.

— Річ у тім, Аврелію, що з нею… не все гаразд.

— Вона хвора? Тоді ви просто мусите відвести мене до неї. І негайно!

— Не те щоб хвора. Як би це вам краще пояснити… Ваша матір постраждала під час пожежі, Аврелію. Шкоди було завдано не лише її обличчю, але й її розуму.

Аврелій увібрав у себе цю інформацію і додав її до свого тягаря втрат і страждань. Коли ж він знову заговорив, то в його голосі чулася рішучість.

— Усе одно. Відведіть мене до неї.

Що ж визначило мою реакцію? Застуда? День мого народження? Чи те, що я теж фактично виросла без матері?.. Ні. Найважливішим для мене тоді був вираз обличчя Аврелія. Вираз обличчя, з яким чекав він на мою відповідь. Можна було сказати «ні» і знайти для цього сто одну причину, але всі вони зблякли, коли я зустріла його суворий погляд.

І сказала «так».

Возз'єднання

Гарячій ванні певною мірою вдалося зігріти моє тіло, але біль, що обпікав мені очі й чоло, не слабшав. Я полишила думки про роботу, яку збиралася виконати в другій половині дня, заповзла у ліжко і накрилася ще однією ковдрою аж по вуха. Я й досі час від часу здригалася від якогось внутрішнього холоду. У неглибокому сні до мене прийшли дивні видіння. Естер з моїм батьком, двійнята з моєю матір'ю; це були видіння, де кожен мав чуже обличчя, де кожен мав на собі чужий одяг, і навіть моє власне обличчя непокоїло мене, бо воно увесь час змінювалося, переходило з одного стану в інший: то воно було моїм обличчям, то обличчям якоїсь іншої людини… Згодом мені наснилася яскраво-руда голова Аврелія: це був він, завжди і незмінно він, і тільки він. Велетень посміхнувся — і всі фантоми зникли. Потім темрява поглинула мене, як вода, і я поринула у глибини сну.

Прокинулася я з головним болем, болем у суглобах, кінцівках і спині. Утома, яка не мала жодного стосунку до роботи й недосипання, тиснула на мене важким тягарем і вповільнювала думки. Темрява за вікном згустилася. Невже я проспала призначену з Аврелієм зустріч?.. Ця думка крутилася в моїй голові, але десь далеко, і спливло чимало довгих хвилин, перш ніж я остаточно оговталась і поглянула на годинник.

Коли я спала, у моїй свідомості виникло якесь непевне відчуття. Що то було? Тремтіння? Ностальгія? Нервове збудження? Не знаю, але воно породило надію. Надію на те, що минуле повертається. Минуле повертається! Моя сестра поруч, вона десь недалеко. Це було ясно, як день. Я не бачила її, не могла її відчути, але моє внутрішнє вухо, завжди націлене на неї, вловило її вібрацію і сповнило мене якоюсь смутною заколисливою радістю.

Відкладати зустріч з Аврелієм потреби не було. Моя сестра знайде мене, де б я не була. Хіба ж ми з нею не двійнята?

У мене залишалося ще півгодини до зустрічі, призначеної біля хвіртки парку. Насилу я вилізла з ліжка. Мені було холодно, я відчувала слабкість в усьому тілі, тому не стала скидати піжаму, а вдягла теплу спідницю та светр поверх неї. Закутавшись, наче дитинча, яке вирядили подивитися на нічний феєрверк, я пішла вниз, до кухні. Джудіт залишила мені холодну страву, але я не мала апетиту і не доторкнулася до їжі. Цілих десять хвилин сиділа я за столом у кухні, борючись із бажанням заплющити очі, але так і не насмілилася впасти у сон, бо тоді б неминуче мусила боляче забитися головою об тверду поверхню столу.