Падлюки просто вбивали їх.

Піт сидів біля багаття, не звертаючи уваги на хвилі болю, що йшли з ушкодженого коліна, не помічаючи, що тепер він тримав палаючу гілку біля скроні. Крики в голові не змогли повністю заглушити звук стрілянини з кулеметів, що пролунав на заході, великих кулеметів, п’ятдесятого калібру. Тепер крики — «будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні, тут інфекції немає!» — почали зливатись і перетворюватись на одне суцільне панічне ревіння; вони були марними, вже ніщо не допоможе, все вирішено.

Уловивши краєм ока рух, Піт обернувся, і цієї самої миті істота, яка перебувала на даху, завдала удару. Він устиг помітити тонке, схоже на тхора тіло, яке переміщувалося за допомогою м’язистого хвоста, а не ніг, а потім зуби вп’ялися йому в кісточку здорової ноги. Він закричав і смикнув до себе ногу так різко, що мало не вдарив себе в підборіддя власним коліном. Істота трималася на його нозі, як п’явка. Ці тварюки просили про пощаду? Ну й хрін з ними, якщо так! На хрін!

Піт схопив тварюку правою рукою, забувши про поріз від пивної пляшки; здоровою лівою він тримав біля голови смолоскип. Він відчув під пальцями щось схоже на холодне, вкрите шерстю желе. Істота тієї ж миті відпустила кісточку, і Піт устиг побачити позбавлені виразу чорні очі — очі акули або орла, — перш ніж у праву руку вп’ялися гострі, як голки, зуби, розриваючи плоть уздовж старого порізу.

Біль був подібний до кінця світу. Голова істоти — якщо в неї була голова — зарилася в його кисть, розриваючи і рвучи, вгризаючись усе глибше й глибше. Коли Піт спробував струсити її з себе, кров ударила фонтаном, забризкавши сніг, засипаний тирсою шматок брезенту і куртку мертвої жінки. Червоні краплі летіли у вогонь і шипіли, як жир на розпеченій сковорідці. Істота почала видавати загрозливий звук-цвірінькання. Її хвіст, в обхваті приблизно як тіло мурени, обвився навколо руки Піта, яка рухалася, намагаючись її зупинити.

Піт не вирішував свідомо використати смолоскип, бо геть про нього забув; єдине, чого він хотів, — це відірвати жахливу істоту, що його кусала, від правої руки лівою. Спочатку, коли воно спалахнуло і загорілося яскравим полум’ям, він не зрозумів, що сталося. Потім закричав від нового болю й водночас радості. Скочив на ноги — ушкоджене коліно принаймні на якийсь час зовсім перестало боліти — і з розмаху вдарив обтяженою правою рукою об одну з підпор куреня. Пролунав хрускіт, цвірінькання змінилося приглушеним вереском. На одну нескінченну мить зуби-голки вгризлись у руку ще глибше, але потім їхня хватка послабшала, і палаюча тварюка впала на замерзлу землю. Піт наступив на неї ногою, відчув, як істота звивається, і сповнився чистого первісного торжества — але тут коліно, не стерпівши такого грубого поводження, підкосилося, нога вивернулася, розриваючи сухожилля.

Він важко впав на бік, лицем до лиця зі смертоносним створінням, не усвідомлюючи того, що курінь почав хилитися, бо стовп, який він ударив рукою, трохи зрушив з місця. Кілька секунд рудиментарне обличчя істоти було за якихось три дюйми від обличчя Піта. Її палаюче тіло хльоскало хвостом об його куртку, очі кипіли. Такого складного органа, як рот, у неї не було, але, коли стовщення нагорі її тіла розкрилось, оголивши ряди гострих зубів, Піт закричав: «Ні! Ні! Ні!» — і жбурнув гидоту у вогонь, де та почала звиватись і видавати божевільне мавпяче джерґотіння.

Ліва нога Піта, описавши коротку дугу, штовхнула істоту глибше в багаття, носок його черевика вдарив похилену жердину, якій заманулося потримати курінь стоячим іще якийсь час. Цього виявилося досить, щоб жердина надламалась, обрушивши половину бляшаного даху. Через дві-три секунди підкосилась і друга жердина. Решта даху звалилась у багаття, здійнявши хмару іскор.

Після цього спочатку нічого не відбувалось, потім лист бляхи, який упав, заворушився, почав підійматись і опускатись, ніби задихав. За мить з-під нього виповз Піт. Очі його застигли, немов оскляніли, обличчя було блідим від потрясіння, лівий рукав куртки горів. Якийсь час, поки ноги перебували під дахом, він дивився на рукав, потім підніс до обличчя руку, набрав повні груди повітря і здув вогонь із палаючого, як величезний торт на день народження, рукава.

Зі сходу наближалося дзижчання двигуна снігохода. Джонсі… або те, що від нього залишилося. Хмара. Піт не очікував від нього пощади. Сьогодні на Джефферсон-тракт не було місця милосердю. Йому б сховатись, але голос, що радив це зробити, був далеким, несуттєвим. Одне добре: у нього з’явилося відчуття, що він нарешті кинув пити.

Піт підняв закривавлену руку. Одного пальця бракувало, мабуть, він опинився у стравоході істоти. Ще два бовталися на розірваних сухожиллях. Червоний поріст уже пробивався по краях найглибших ран, залишених чудовиськом і ним самим, коли він повз до «скаута» по пиво. Він відчував свербіння — незрозуміла гидота жерла його плоть і кров.

Пітові раптом захотілося померти. Скоріше б!

Скрекіт кулеметів на заході замовк, але все ще не скінчилось, у жодному разі. І, немов у відповідь на цю думку, надпотужний вибух струсонув день, затуливши осине гудіння снігохода і все інше. Усе, крім активного свербіння в руці. У руці гидота бенкетувала ним, як рак, що вбив його батька, пожер шлунок і легені старого.

Піт провів язиком по зубах, відчув дірки на місці тих, що випали.

Заплющивши очі, став чекати.

Єдиним об’єктом у районі проведення операції була невелика крамничка, що називалася «Сільмаг Ґосселіна». Загін зачистки Курца почав прибувати туди невдовзі після того, як пішов сніг. О десятій тридцять, коли туди дістався сам Курц, там уже були перші люди з команди підтримки. Вони взяли справу у свої руки.

Магазин отримав кодову назву «Синя база». Сарай, розташовані поряд корівник (занедбаний, але ще не розвалений) і загорожа отримали назву «Синій ізолятор», і там уже розмістилися перші затримані.

Арчі Перлмуттер, новий ад’ютант Курца (старий, Калверт, помер від серцевого нападу менш ніж два тижні тому — до біса невдалий час) носив із собою планшетку з десятком імен. З’явився він сюди, озброєний ноутбуком і електронним записником, але виявив, що на Джефферсон-тракт електронні пристрої потрапляють у стан НФНФ — «ні фіга не фуричать». Першими в цьому списку стояли імена Ґосселінів: старого, управителя крамниці, і його дружини.

— Це ще не все, — сказав Перлмуттер.

Курц пробіг поглядом список на планшетці Перлі, потім повернув його. За ними паркувалися великі трейлери, підганялись і встановлювались напівпричепи, росли ліхтарні стовпи. Коли настане ніч, це місце буде освітлене, як стадіон під час фіналу сезону Головної бейсбольної ліги.

— Двох ми випустили. Ось на стільки розминулися. — Перлмуттер підняв праву руку з розсунутими на чверть дюйма великим і вказівним пальцями. — Вони приїжджали по їжу. Узяли переважно пиво й сосиски.

Обличчя в Перлмуттера стало блідим, лише дві червоні троянди цвіли на щоках. На тлі все більшого шуму він мусив підвищувати голос. Гелікоптери прилітали парами й сідали на щебенево-асфальтову дорогу, що вела до федеральної автостради 95, звідки можна було вирушити або на північ до одного сонного містечка (Преск-Айл), або на південь, до інших сонних містечок (наприклад, Банґор чи Деррі). Гелікоптери — це, звичайно, непогано, якщо пілоти не залежать від складних навігаційних приладів, які теж НФНФ.

— Ці двоє — вони туди чи звідти? — запитав Курц.