— Проїхали через «Бургер Кінг». Я гадав, автобус не пройде, а Йодер сказав, що пройде, і, уявляєте, мав рацію. Хочете бургер? Напевне, вже трохи охолов, але там де-небудь повинна бути мікрохвилівка. — Андергілл кивнув на крамницю.

— Ні, не буду. Холестерин останнім часом зростає.

— Як ваш пах?

Шість років тому під час гри в ракетбол Курц серйозно розтягнув пах. Це побічно призвело до їхньої єдиної суперечки. Дрібної, на думку Андергілла, але що про це думав Курц, важко було сказати. За його знаменитим кам’яним обличчям зі швидкістю світла носились ідеї, постійно переписувались і корегувались плани, спалахували і згасали емоції. Дехто — і, треба сказати, таких було чимало — вважав Курца божевільним. Овен Андергілл не знав, при здоровому глузді Курц чи ні, але точно знав, що з цією людиною потрібно поводитися дуже, дуже обережно.

— Як кажуть ірландці, «мі пах здороу», — сказав Курц, потім завів руку собі між ніг, карикатурно смикнув себе за яйця і вищирився, що мало бути посмішкою.

— Добре.

— А ти як?

— Мі пах здороу, — відповів Овен, і Курц розсміявся.

На дорогу повільно й обережно, хоч йому і було простіше, ніж автобусу, викотився «Лінкольн Навігатор» із трьома вдягненими в помаранчеві жилети мисливцями всередині. Усі троє — дужі хлопці — вчепилися поглядами в гелікоптери та солдатів у зелених комбінезонах, що метушились навкруги; переважно — в кулемети. В’єтнам прийшов до Північного Мейну, слава тобі, Господи. Незабаром вони приєднаються до решти в ізоляторі.

Кілька солдатів підійшли, коли «Навігатор» зупинився за автобусом з його наклейками «Гордість Блакитного Диявола» і «Цей автобус зупиняється на всіх залізничних переїздах». Троє юристів чи банкірів зі своїми холестериновими проблемами і товстими портфелями акцій, з тих, що вдають із себе крутих хлопців і вважають (утім, незабаром їхню оману буде розвіяно), що вони всі живуть у спокійній мирній Америці. Незабаром вони опиняться в корівнику (або в загорожі, якщо не зможуть без свіжого повітря), де їхні картки «Віза» не викличуть ні в кого благоговіння. Їм дозволять залишити стільникові телефони — у такій глушині зв’язку все одно немає, тому нехай тицяють на «додзвонитися», це їх хоч якось розважить.

— Усе перекрито надійно? — запитав Курц.

— Гадаю, так.

— Ловиш на льоту?

Овен знизав плечима.

— Скільки всього людей у «Синій зоні», Овене?

— За нашими підрахунками, вісімсот. У зонах А1 і В1 не більше за сотню.

Це добре, за умови що ніхто не прослизнув. Що стосується забруднення, кілька тих, хто прослизнув, погоди не зроблять, принаймні поки що новини стосовно цього були доволі обнадійливими. Однак що стосується витоку інформації, тут могли виникнути ускладнення. Останнім часом їздити на чарівному коні стало не так уже й легко. Надто багато людей із відеокамерами. Надто багато телевізійних гелікоптерів. Надто багато очей спостерігають.

Курц сказав:

— Заходь до крамниці. Мені готують трейлер, але його ще не доправили.

— Un momento[73], — сказав Андергілл і вибіг сходинками автобуса. Коли він повернувся, в руці його був затиснутий паперовий пакет із «Бургер Кінг», просякнутий жирними плямами, на плечі висів магнітофон.

Курц кивнув на пакет.

— Коли-небудь це тебе вб’є.

— Ми — персонажі «Війни світів», а ви думаєте про холестерин?

Трохи позаду один із новоприбулих здорованів-мисливців заявив, що хоче зателефонувати своєму адвокатові, і це, вочевидь, означало, що він був банкіром. Курц повів Андергілла до крамниці. Над їхніми головами вогні, що повернулися, носилися серед хмар, підстрибуючи і пританцьовуючи, як диснеївські персонажі.

У кабінеті старого Ґосселіна стояв запах салямі, сигар, пива й сірки. «Чи то протухлі яйця, чи то хтось пустив гази», — вирішив Курц. Можливо, те й те. До цих запахів домішувався легкий, але помітний запах етилового спирту. Їхній запах. Тепер він був усюди. Хтось інший вирішив би, що він є результатом нервового збудження й надмірної уяви, але Курц ніколи не був обтяжений ні тим, ні іншим. У будь-якому разі, він не вірив, що сто квадратних миль лісів навколо крамниці Ґосселіна мають майбутнє як життєздатна екосистема. Коли робиш якусь шафу, іноді доводиться повністю, до деревини, зішкребти вже нанесений лак і почати все заново.

Курц сів за письмовий стіл і висунув одну шухлядку. Усередині стояла картонна коробка з написом «ХІМ/США/10 ОДИНИЦЬ». Молодець Перлмуттер. Курц дістав і відкрив коробку. Усередині лежали маленькі пластикові респіратори, прозорі, які надягають на рот і ніс. Один він кинув Андергіллу, потім надів один на себе, швидко приладнавши гумки.

— Це обов’язково? — запитав Овен.

— Ми не знаємо. І не думай, що ти маєш велику честь, за годину всі будуть у таких. Крім цивільних в ізоляторі, зрозуміло.

Без зайвих запитань Андергілл начепив респіратор. Курц тим часом притулився потилицею до останнього інформаційного плаката Управління охорони праці, що висів на стіні (хто не вивісив, нарікайте на себе).

— Вони допомагають?

Маска майже не змінила голосу Андергілла. Прозорий пластик не запотівав. У респіраторі не було ні отворів, ні фільтрів, але дихалося в ньому дуже легко.

— Вони допомагають з Еболою, з сибірською виразкою, з новою суперхолерою. Чи допоможуть вони з Ріплі? Можливо. Якщо ні, ми в дупі, солдате. Взагалі-то, ми вже можемо бути в дупі. Але годинники цокають, гра триває. Мені варто послухати запис? Ти ж недарма магнітофон притягнув.

— Усе слухати не обов’язково, але, гадаю, варто почути трохи для ознайомлення.

Курц кивнув, покрутив у повітрі вказівним пальцем (як бейсбольний суддя, що показує хоум-ран, подумав Овен) і зручніше влаштувався в кріслі Ґосселіна.

Андергілл зняв із плеча магнітофон, поставив його на стіл, повернувши до Курца, і натиснув «відтворення». Зазвучав монотонний механічний голос: «Радіоперехоплення УНБ. Багатосмуговий. 62914А44. Цей матеріал має гриф «цілком таємно». Час перехоплення 0627, чотирнадцятого листопада, два-нуль-нуль-один. Запис перехоплення починається після звукового сигналу. Якщо ви не маєте доступу першого рангу, будь ласка, натисніть клавішу “стоп”».

— Чудово, — кивнув Курц. — Це зупинить більшість тих, кому слухати не потрібно.

Спочатку було тихо, потім пролунав двосекундний сигнал, після чого жіночий голос промовив: «Один. Два. Три. Будь ласка, помилуйте нас! Ne nous blesses pas ». Двосекундна тиша, потім молодим чоловічим голосом: «П’ять. Сім. Одинадцять. Ми беззахисні. Nous sommes sans dйfense . Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні. Ne nous faites …»

— Чорт забирай, звучить, як урок Берліца[74] з потойбіччя, — зауважив Курц.

— Упізнаєте голоси? — запитав Андергілл.

Курц похитав головою і задумливо приклав до губ палець.

Наступний голос належав Біллу Клінтону. «Тринадцять. Сімнадцять. Дев’ятнадцять». З сильною арканзаською вимовою Клінтона остання цифра вийшла майже як «даватнадцать» . «Тут інфекції немає. Il n’y a pas d’infection ici ». Ще одна двосекундна пауза, а потім у магнітофоні зазвучав голос Тома Брокоу[75]: «Двадцять три. Двадцять сім. Двадцять дев’ять. Ми вмираємо. On se meurt, on crиve . Ми вмираємо».

Андергілл натиснув «стоп».

— Якщо вам цікаво, першим був голос Сари Джесіки Паркер, актриси. Другий — Бреда Пітта.

— А це хто?

— Актор.

— Ага.

— Після кожної паузи йде інший голос. Усі голоси впізнавані для великої частини населення цього регіону. Там є Альфред Гічкок, Пол Гарві, Ґарт Брукс, Тім Семпл — цей гуморист надзвичайно популярний у Мейні — і сотні інших, декого з них ми не змогли ідентифікувати.

— Сотні інших? Скільки тривало це перехоплення?