— Загалом кажучи, це взагалі не перехоплення, а пряма трансляція, яку ми глушимо з нуль вісім нуль нуль. Тобто якась частина встигла вийти, але ми сумніваємося, що той, хто це прийме, щось зрозуміє. А якщо зрозуміє… — Андергілл коротко знизав плечима, мовляв, тут уже нічого не зробиш. — Це триває. Голоси, схоже, справжні. Кілька проведених порівнянь сонограм свідчать про повну ідентичність. Що б це не було, ці хлопці могли б залишити Річі Літтла[76] без роботи.
Крізь стіни вже пробивалося «вих-вих-вих» гелікоптерів. Курц його не тільки чув, а й відчував. Крізь дерев’яні панелі, крізь плакат управління охорони праці і звідти аж до сірої речовини, яка складається переважно з води й каже йому: ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо, швидше-швидше-швидше. Його кров відповідала на ці заклики, але він спокійно сидів і дивився на Овена Андергілла. Думав про Овена Андергілла. Поспішай повільно — вельми корисна приказка. Особливо коли маєш справу з такими людьми, як Овен. Як ваш пах, отакої.
«Одного разу ти вже, блядь, перейшов мені дорогу, салаго, — подумав Курц. — Можливо, і не зайшов за мою лінію, але, чорт забирай, торкнувся її, чи не так? Так, гадаю, так. І я вважаю, що за тобою варто наглядати».
— Ті самі чотири послання повторюються по колу. — Андергілл почав перелічувати, загинаючи пальці на руці: — Помилуйте нас. Ми беззахисні. Тут інфекції немає. І останнє…
— Немає інфекції, — задумливо промовив Курц. — Ха! От зухвальці!
Він бачив фотографії золотаво-червонуватого пуху, який обліпив дерева навколо «Синього гостя». І на людях. В основному на мерцях поки що. Фахівці назвали його грибком Ріплі на честь крутої астронавтки, яку зіграла Сіґурні Вівер у тих фантастичних фільмах. Більшість із них були занадто молоді, щоб пам’ятати того, іншого Ріплі, який вів рубрику «Хочете вірте, хочете ні» в газетах. Зараз рубрика ця майже не виходила, бо виявилася занадто зухвалою для політкоректного двадцять першого століття. Однак її назва була цілком доречною для нинішнього стану речей, подумав Курц. О так, просто ідеальною. Порівняно з тим, що відбувається зараз, сіамські близнюки та двоголові корови старого доброго містера Ріплі — не варті уваги буденності.
— Останнє: «Ми помираємо», — сказав Андергілл. — Це цікаво, бо з двох французьких версій, які йдуть поряд із англійськими, перша фраза звичайна, а друга, on crиve, — це сленговий вислів. Ми, наприклад, можемо сказати: «Ми загинаємось». Чи так це? Тобто чи дійсно вони загинаються, якщо ми їм із цим не допомагаємо?
— Чому французька, Овене?
Андергілл знизав плечима.
— Тут вона все ще вважається другою мовою.
— А! Гаразд, а цифри? Показати нам, що ми маємо справу з розумними істотами? Наче істоти іншого типу змогли б дістатися сюди з іншої зоряної системи, чи з іншого виміру, чи звідки там вони з’явилися.
— Мабуть, так. А як щодо вогнів, босе?
— Зараз майже всі перемістилися до лісу. Вони гаснуть доволі швидко, щойно в них закінчується живлення. Ті, які нам вдалося відшукати, мають такий вигляд, як консервні банки супу без етикеток. Враховуючи їхній розмір, вони влаштовують непогану виставу, так? Місцеві страшенно налякані.
Коли вогні гасли, після них лишалися ділянки, уражені грибком, або мохом, або чортзна-чим. Те саме можна сказати й про самих прибульців. Ті, які залишилися, просто стояли навколо свого корабля, як пасажири навколо зламаного автобуса, і кричали, що вони не заразні, il n’y a pas d’infection ici , слава Господу і спасибі вам велике. Але тільки-но ця речовина потрапляє на вас, ви, найімовірніше, — як там висловився Овен? — загинаєтесь. Звичайно, знати цього напевне вони не могли, для цього минуло ще дуже мало часу, але поки що все вказувало на це.
— Скільки всього І-Ті все ще там? — запитав Овен.
— Близько сотні.
— Чого ми ще не знаємо? Хтось має припущення?
Курц відмахнувся. Він був не з тих людей, які щось знають, знати — обов’язок інших, і ніхто з таких не був запрошений на цю вечірку напередодні Дня подяки.
— А ті, що вижили? — наполягав Андергілл. — Це команда?
— Не знаю, але навряд чи. Їх для команди занадто багато, але для колоністів занадто мало, і зовсім недостатньо для ударної частини.
— Що там ще діється, босе? Щось же відбувається?
— Ти впевнений?
— Так.
— Чому?
Андергілл знизав плечима.
- Інтуїція.
— Це не інтуїція, — майже ніжним голосом промовив Курц. — Це телепатія.
— Що ?
— Невисокого рівня, але це безперечно. Люди щось відчувають, але поки що не знайшли цьому назви. Дайте їм кілька годин, і вони це зроблять. Наші сірі друзі — телепати і, схоже, поширюють своє вміння так само, як цей грибок.
— Заїбись! — ошелешено прошепотів Овен Андергілл.
Курц сидів мовчки, спостерігаючи за тим, як співрозмовник думає. Йому подобалося дивитись, як люди думають (ті, хто вміє це робити), але тут було щось інше: він чув думки Овена, це був тихий звук, як шум океану в мушлі.
— Грибок за цих природних умов слабкий, — сказав Овен. — Вони теж. А як щодо екстрасенсорного сприйняття?
— Поки що зарано говорити. Хоча, якщо воно вийде за межі цієї соснової діри, все зміниться. Ти ж це знаєш, так?
Андергілл знав.
— Повірити не можу, — тільки й сказав він.
— Я зараз думаю про машину, — сказав Курц. — Про яку машину я думаю?
Овен подивився на нього, мабуть, намагаючись зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. Побачивши, що Курц не жартує, похитав головою.
— Звідки мені… — І, помовчавши: — «Фіат».
— Узагалі-то, «феррарі». Я думаю про смак морозива. З яким сма…
— Фісташки, — відповів Овен, не чекаючи закінчення запитання.
— Правильно. Ось бачиш.
Овен іще помовчав, потім попросив — нерішуче — Курца назвати ім’я його брата.
— Келлоґґ, — відповів Курц. — Чорт, Овене, що це за ім’я для хлопчика?
— Це дівоче прізвище моєї матері. Господи. Телепатія!
— Та вже ж, це потіснить у рейтингах «Ризик»[77] і «Хто хоче стати мільйонером», можеш мені повірити, — розважливо вимовив Курц, а потім повторив: — Якщо воно вийде за межі.
За стіною пролунав постріл, потім крик.
— Навіщо? — заволав голос, повний гніву і страху. — Навіщо? Не треба було!
Вони почекали, але за цим нічого не сталося.
— Підтверджена кількість сірих чоловічків — вісімдесят один, — сказав Курц. — Імовірно, їх більше. Після смерті вони розкладаються доволі швидко. Не залишається нічого, крім слизу… а потім грибка.
— По всій зоні Нуль?
Курц похитав головою.
— Уяви собі клин, який указує на схід. «Синій гість» — це тупий кінець. Місце, де ми зараз, — приблизно посередині клину. Ще кілька нелегальних іммігрантів сірої національності, які вештаються десь на схід від нас. Вогні переважно залишалися в межах клину. Інопланетний дорожній патруль.
- І всьому цьому каюк, так? — запитав Овен. — Не тільки сірим чоловічкам, кораблю та вогням… а й усій цій бісовій окрузі?
— Зараз я не готовий про це говорити, — сказав Курц.
«Атож, не готовий», — подумав Овен і відразу ж схаменувся: а якщо Курц читає його думки? Але визначити це було неможливо. Принаймні ці бліді очі точно ні про що не говорили.
— Можу тільки сказати, що ми збираємося нейтралізувати інших сірих чоловічків. Твої люди полетять на бойових гелікоптерах, тільки твої люди. Твій позивний — Синій Лідер. Зрозуміло?
— Так, сер.
Курц його не виправив. У цьому контексті, з огляду на те, що Андергіллові місія явно не подобалась, «сер», напевне, було навіть краще.
— Я — Синій-1.
Овен кивнув.
Курц підвівся і дістав кишеньковий годинник. Стрілки показували дванадцяту.
— Щось неминуче прослизне, — сказав Андергілл. — У Зоні багато американських громадян. Просто не вийде провернути все по-тихому. У скількох ці… ці імпланти?