І ще це «сер» .

Бісове сопливе «сер» .

— Босе? — у голосі Овена вже прохоплювалися нотки хвилювання, і правильно, бодай його! — Хто…

— Загальний канал, Фредді, — сказав Курц. — Ввімкни мене.

«Кайова», набагато легша за військові гелікоптери, потрапила в порив вітру і різко підстрибнула. Курц і Фредді не звернули на це уваги. Фредді вивів Курца на загальний канал.

— Увага, хлопці, — почав Курц, дивлячись на чотири бойові гелікоптери, що вишикувались у лінію в повітрі — скляні бабки між верхівками дерев і хмарами. Прямо попереду було болото і величезна нахилена перламутрова тарілка з залишками екіпажу — чи хто то були такі — під хвостовою частиною. — Усім слухати мене, хлопчики, зараз татко вас повчить. Мене всі чують? Підтвердьте.

«Так, так, чую вас, прийнято» (з рідкісними вкрапленнями «сер», що його не обходило, бо є різниця між забудькуватістю і нахабством).

— Я не люблю багато говорити, хлопці, чесати язиком — не моя справа, але я хочу, щоб ви знали: це не той, повторюю, не той випадок, коли можна вірити своїм очам. Ви бачите приблизно сім десятків сірих безстатевих гуманоїдів, які стоять у чому Бог милосердний їх створив. Ви скажете, чи хто-небудь скаже: «Які ж вони жалюгідні, ці чоловічки, ні пипки, ні щілинки, стоять собі біля свого розбитого міжгалактичного корабля і благають помилування. Яким треба бути нелюдом, яким чудовиськом, щоб у тебе здійнялася рука на цих нещасних створінь!» І ось що я вам скажу, хлопчики. Цей нелюд — я. Я — це чудовисько. Я — той постіндустріальний, постмодерністський, криптофашистський, неполіткоректний, довбаний пес війни, хвала Господу, і для всіх, хто мене слухає, я — Абрагам Пітер Курц, відставник ВПС США, особистий номер 241771699, і я керую цією операцією, я — лейтенант Келлі[83], я відповідаю за цю бійню в ресторані «Еліс»[84].

Він зробив глибокий вдих, не відриваючи погляду від гелікоптерів, завислих у повітрі.

— Але ви повинні знати, хлопці, що сірі чоловічки докучають нам із кінця сорокових років, а я маю з ними справу з кінця сімдесятих і можу вам сказати: якщо хтось підходить до тебе з піднятими руками і каже «я здаюся», це ще не означає, хвала Господу, що в нього де-небудь у дупі не прихована для тебе пінта нітрогліцерину. Так от, старі мудрі золоті рибки, що плавають у спеціальних мозкових акваріумах, майже всі вони твердять, що сірі чоловічки з’явилися сюди, коли ми почали підривати атомні й водневі бомби, що вони прилетіли до нас, як мошки на світло. Не знаю, правда це чи ні, я не мислитель, це заняття для інших, як кажуть, хай капуста думає, в неї голова є, але очі мені не зраджують, хлопці, і ось що я вам скажу, хлопці: ці сірі тварюки так само нешкідливі, як вовк у курнику. За ці роки ми їх чимало переловили, але жодна не вижила. Коли вони помирають, їхні тіла швидко розкладаються й перетворюються на ту речовину, яку ви зараз бачите внизу, ту, що ви, хлопці, називаєте грибком Ріплі. Іноді вони вибухають. Чуєте? Вибухають. Грибок, який вони несуть у собі, — хоча дехто з золотих рибок вважає, що саме грибок у них за головного, — швидко помирає, якщо не потрапляє на живий організм. Повторюю: на живий організм, і схоже, що найбільше він любить старого доброго гомо сапієнса, хвала Господу. І коли на вас потрапить хоч така частинка того грибка, яка вміщується під ніготь, настає повний атас!

Це було не зовсім правдою — насправді це не мало зовсім нічого спільного з правдою, — але ніхто не воює так люто, як налякані солдати. Курц знав це з досвіду.

— Хлопчики, наші маленькі сірі друзі — телепати і, схоже, передають нам цю здатність через повітря. Ми заражаємося нею, навіть коли не заражаємося грибком. І хоч ви можете подумати, що читати чужі думки весело і що з такою здатністю у вас буде не життя, а суцільне свято, я розповім вам про те, що на вас чекає трохи далі: шизофренія, параноя, втрата зв’язку з реальністю і повне, повторюю, ПОВНЕ, блядь, АБСОЛЮТНЕ БОЖЕВІЛЛЯ. Хлопці з мозкового центру, бережи їх Боже, вважають, що ця телепатія поки що передається на відносно короткий час, але не мені вам розповідати, що буде, якщо сірим чоловічкам дозволити тут осісти й почуватися вільно. Тепер я хочу, щоб ви слухали мене дуже-дуже уважно. Щоб ви слухали так, ніби від цього залежить ваше життя, зрозуміло? Коли вони забирають нас , повторюю: коли вони забирають нас (а ви всі знаєте, що викрадення трапляються, — більшість із тих, хто стверджує, ніби їх викрадали інопланетяни, нахабно брешуть, але не всі), ті, кого вони відпускають, нерідко повертаються з імплантами. Іноді це всього лише інструменти, які-небудь передавачі або дозиметри, але іноді — істоти, які пожирають господарів ізсередини, жиріють, а потім розривають їх на частини. Цих тварюк підсаджують людям ті самі істоти, які зараз зібралися внизу, такі голі й беззахисні. Вони запевняють нас, що тут інфекції немає, хоча ми точно знаємо, що вони заражені по саме інь-ян, по саму дупу і по всі інші місця. Я більш ніж двадцять п’ять років бачу, як все це відбувається, і кажу вам: це воно , це вторгнення, це Суперкубок Суперкубків, і ви, хлопці, захищаєтесь. Вони не безпорадні маленькі інопланетні чоловічки, які чекають, поки хто-небудь позичить їм телефонну картку Нової Англії, щоб зателефонувати додому, вони — хвороба . Вони — рак; і, хвала Господу, хлопці, ми з вами — хіміотерапія, одна велика, гаряча доза радіації. Ви мене чуєте, хлопці?

Цього разу ніхто не відповів ствердно. Ніяких «прийнято», «чую вас». Ефір заповнили нервові, збуджені вигуки, що аж тремтіли від нетерпіння.

— Рак, хлопці. Вони — рак. Краще й не скажеш, хоча, як ви знаєте, я не оратор. Овене, чуєш мене?

— Прийняв, босе.

Рівний, спокійний голос, прокляття. Але нічого, хай буде спокійний, поки ще може. З Овеном Андергіллом завершено. Курц підняв складений із газети капелюх і захоплено обвів його поглядом. Овену Андергіллу настав кінець.

— Що там унизу, Овене? Що там товчеться навколо цього корабля? Що забуло вдягти штани й черевики, коли виходило сьогодні вранці з дому?

— Рак, босе.

— Правильно. Тепер командуй, і починаємо справу. Уперед, Овене.

Неквапливо, знаючи, що його люди в бойових гелікоптерах спостерігатимуть за ним (ніколи раніше він не виголошував таких довгих промов і жодне його слово не було підготоване заздалегідь, хіба що вві сні), він розвернув кашкет козирком назад.

Овен бачив, як Тоні Едвардс розвернув бейсболку з логотипом «New York Mets» козирком назад, чув, як Брайсон і Бертінеллі розвертають кулемети, і розумів, що це відбувається по-справжньому. Зараз буде спекотно. Він міг або сісти в машину і поїхати разом з усіма, або лишитися на дорозі й опинитися в неї під колесами — іншого вибору Курц йому не залишив.

Але було ще щось, щось погане, що сталося з ним… Коли? Років у вісім? Сім? Може, навіть раніше. Якось він грався на галявині перед будинком у Падьюка, батько ще не повернувся з роботи, мати кудись пішла, можливо, до молитовного будинку баптистів, готуватися до чергового ярмарку домашньої випічки (на відміну від Курца, для неї «хвала Господу» було не просто висловом), і побачив, як до будинку сусідів, Рейплоу, під’їхала «швидка». Сирена не гула, але мигалки працювали. З неї вистрибнули двоє чоловіків у комбінезонах, схожих на той, який зараз був на самому Овені, і побігли до будинку Рейплоу, на ходу розкладаючи блискучі ноші. Жодного разу не збившись із кроку. Це було схоже на цирковий фокус.

Не минуло й десяти хвилин, як вони винесли на ношах місіс Рейплоу. Очі її були заплющені. Містер Рейплоу вийшов за ними, не зачинивши дверей. Містер Рейплоу, який був одного віку з батьком, раптом зробився схожим на старого діда. Ще один фокус. Містер Рейплоу подивився праворуч, коли його дружину вантажили у «швидку», побачив Овена в шортиках, на колінах, на травичці з м’ячем у руках. «Вони кажуть, це удар! — крикнув містер Рейплоу. — Лікарня Святої Марії! Передай матері, Овене!» Після цього він заліз у «швидку», і «швидка» поїхала. Наступні хвилин п’ять Овен грався з м’ячем, підкидаючи його в повітря і ловлячи, але при цьому поглядав на двері, які містер Рейплоу залишив відчиненими, і думав, що їх потрібно зачинити. Таку дію мати назвала б актом християнського милосердя.