Самогубство, як виявив Генрі, мало голос. Воно бажало порозумітись, але от прикрість: воно погано розмовляло англійською, постійно збивалося на якийсь уривчастий суржик. Але це не мало значення, досить було того, що воно розмовляло. Щойно він дозволив самогубству говорити, життя його значно покращилось. Іноді він навіть міг заснути вночі (таке траплялося нечасто, але все ж), та й дні були не такі вже й погані.
До сьогодні.
На «Арктик кет» сиділо тіло Джонсі, але те, що тепер опинилося всередині його друга, було сповнене чужих уявлень і чужих прагнень. Джонсі теж іще міг перебувати всередині — і Генрі підозрював, що так і є, — але в такому разі він був занадто глибоко, був занадто малий і безсилий, щоб чимось допомогти. Скоро Джонсі зникне повністю, і, мабуть, для нього це буде порятунком.
Генрі боявся, що істота всередині Джонсі відчує його, але воно проїхало повз, не зменшуючи швидкості. У напрямку Піта. А що потім? Генрі не хотілося про це думати, не хотілося хвилюватись.
Нарешті він знову рушив до мисливського будиночка, не тому що в «Дірі в стіні» щось лишилося, просто йому більше нікуди було податися. Підійшовши до хвіртки з однослівним написом «Кларендон», він виплюнув на руку в рукавичці черговий зуб, подивився на нього і викинув. Сніг закінчився, але небо ще залишалося темним і, як йому здалося, знову почав набирати силу вітер. Чи говорили що-небудь по радіо про снігову бурю з поривчастим вітром? Він не пам’ятав, та й не вважав це важливим.
Десь на захід від нього пролунав потужний вибух, який неначе струснув увесь світ. Генрі апатично подивився в тому напрямку, але нічого не побачив. Щось або обвалилось, або вибухнуло, у будь-якому разі деякі з голосів у нього в голові замовкли. Він уявлення не мав, чи є зв’язок між цим, йому було байдуже. Він пройшов у відчинену хвіртку, ступаючи по щільному снігу зі слідом, який залишив «Арктик кет», і підійшов до «Діри в стіні».
Рівно гудів генератор, двері над гранітною плитою, яка заміняла килимок, стояли навстіж. Генрі на хвилину затримався, роздивляючись плиту. Спочатку він вирішив, що на ній кров, але кров, хоч свіжа, хоч висохла, не має такого золотавого відтінку. Ні, він дивився на якесь органічне утворення. Мох або грибок. А може, щось іще…
Генрі підняв обличчя, роздув ніздрі, обережно принюхався… У пам’яті сплив чіткий, хоч і геть недоречний спогад про те, як десь місяць тому він був у ресторані «Моріс» із колишньою дружиною, нюхав вино, яке їм тільки-но налив сомельє, дивився на Ронду, що сиділа навпроти, і думав: «Ми нюхаємо вино, собаки нюхають одне в одного дупи, і все це веде до того самого». Потім на мить прийшов новий спогад, він побачив молоко, що стікає батьковим підборіддям. Він усміхнувся Ронді, Ронда усміхнулась у відповідь, і він подумав, яким полегшенням буде кінець і, якщо вже йому судилося прийти, нехай він буде швидким.
Але зараз він відчув не запах вина, а болотний, сірчаний сморід. Спочатку він не міг зрозуміти, що це нагадує, потім здогадався: жінка, через яку вони розбилися. Сморід її хворих нутрощів тут теж є.
Генрі ступив на гранітну плиту, розуміючи, що прийшов сюди востаннє, відчуваючи вагу прожитих років — сміх, розмови, пиво, випадковий косячок із травою, змагання, хто більше з’їсть, у 1996 році (чи це було в 1997-му?), постріли, гіркий змішаний запах пороху і крові, який означав, що сезон полювання на оленів розпочато, запах смерті, дружба й сяйво дитинства.
Стоячи на плиті, він знову принюхався. Цього разу запах відчувався сильніше і був скоріше хімічним, ніж органічним, напевне, тому, що він був скрізь. Генрі зазирнув у будинок. На підлозі теж червонів ворсистий поріст, але подекуди проглядались і мостини. Однак на килимі навахо цієї гидоти наросло стільки, що під нею навіть годі було розрізнити візерунок. Видно, ця гидота була теплолюбна, але в будь-якому разі швидкість її зростання лякала.
Генрі рушив був у будинок, але зупинився, трохи позадкував від дверей і знову зупинився, думаючи про свій ніс, звідки йшла кров, і про дірки в яснах, де ще сьогодні вранці, коли він прокинувся, були зуби. Якщо цей червоний мох виробляв якийсь вірус, що передається повітрям, на зразок Еболи або хантавірусів, він, напевне, його вже підчепив і зараз, що б він не робив, користі від цього буде не більше, ніж від замикання стайні, коли коня вже вкрадено. Але ж береженого Бог береже, чи не так?
Він повернувся і пішов навколо «Діри в стіні» у бік Ущелини — по сліду «Арктик кет», щоб не провалюватись у свіжий сніг.
Двері сараю теж виявилися відчиненими. І Генрі побачив Джонсі, так ясно, як Божий день. Ось Джонсі зупинився у дверях, перш ніж зайти і взяти собі снігохід; ось Джонсі тримається за край одвірка; ось Джонсі слухає… Слухає що?
Нічого. Ґави не каркають, сойки не галасують, дятли не стукають, білки не цокають. Лише звук вітру та зрідка ляпання снігу, який падає з гілок. Місцеві тварини покинули це місце. Втекли.
Якийсь час він стояв на місці, згадуючи, що всередині сараю. У Піта це вийшло б краще, Піт постояв би тут із заплющеними очима, водячи туди-сюди пальцем, а потім докладно розповів би, де що стоїть, аж до найменшої коробки з цвяхами. Але в цьому випадку Генрі вирішив, що обійдеться і без особливих здібностей Піта. Він тільки вчора приходив сюди пошукати інструмент, щоб відчинити застряглі двері кухонної шафи. І бачив учора те, що йому потрібне зараз.
Генрі кілька разів швидко видихнув і вдихнув, очищуючи легені, потім міцно притиснув руки в рукавичках до рота й носа та увійшов у сарай. Довелося трохи постояти на місці, поки очі звикали до темряви. Краще уникнути неприємних сюрпризів.
Коли здатність бачити повернулася, Генрі підійшов до порожнього місця, на якому стояв снігохід. Зараз там не було нічого, крім візерунка з плям мастила. Але на зеленому брезенті, яким був накритий «Арктик кет» і який тепер валявся в кутку, вже з’явився червоний поріст.
На столі панував безлад: банки з цвяхами та гвинтами перевернуті, і те, що ретельно зберігалось окремо, лежить упереміш; стара підставка для трубок Ламара Кларендона валяється на підлозі розбита; усі шухляди столу висунуті. Хтось, Бобер або Джонсі, пройшовся по сараю ураганом, шукаючи щось.
«Це був Джонсі».
Так. Можливо, Генрі й не дізнається ніколи, що тут сталось, але це був Джонсі. Він знав це і знав, що трапилося щось надзвичайно важливе для нього або для них обох. Цікаво, чи знайшов Джонсі те, що шукав? Напевне, він і цього ніколи не дізнається. Однак те, що було потрібне йому, висіло перед очима, у дальшому кутку, на гачку над купою банок фарби й пістолетів-розпилювачів.
Усе ще затуляючи рукавичкою рот та ніс і не дихаючи, Генрі пройшов сараєм. Було принаймні чотири невеликі респіратори, з тих, що використовуються під час фарбування; вони бовталися на подертих гумках. Він згріб їх, повернувся і помітив, як за дверима щось ворухнулося. Не скрикнув — стримався, але серце мало не вискочило в нього з грудей, подвійний об’єм повітря в легенях, завдяки якому він зміг пройти в глибину сараю, раптом здався надто гарячим і важким. Нічого там немає, схоже, просто здалося. Але потім він побачив, що ні, не здалося, там щось було. Світло йшло в сарай крізь відчинені двері, але трохи світла потрапляло всередину крізь маленьке брудне вікно над столом, і Генрі в буквальному розумінні злякався власної тіні.
Чотирма широкими кроками він вискочив із сараю, тримаючи в правій руці респіратори. Дихання він продовжував утримувати, поки не зробив іще чотири кроки по затвердлому сліду снігохода, після чого голосно випустив із легень повітря. Генрі зігнувся навпіл і вперся руками в коліна, перед очима попливли маленькі чорні цятки, згодом розтали.
Зі сходу долинув тріск пострілів. Не рушничних — постріли були занадто гучними й швидкими. Стріляли з автоматичної зброї. У голові Генрі виникло бачення, таке ж чітке, як спогад про молоко, що тече по підборіддю батька, чи про Баррі Ньюмена, котрий як обпечений біжить із його кабінету. Він побачив оленів, єнотів, бабаків, диких собак і кроликів, яких десятками, сотнями косили, коли вони намагалися покинути те, що перетворилося на зачумлену зону; він побачив, як сніг червоніє від їхньої невинної (але, ймовірно, зараженої) крові. Це бачення завдавало йому несподіваного болю, ятрило те місце в серці, яке не відмерло, а всього лиш заснуло. Те саме місце, яке відгукувалося на плач Даддітса потужним відлунням, від якого, здавалося, вибухне голова.