Нарешті він устав і підійшов до газону Рейплоу. Рейплоу завжди були з ним добрими. Нічого особливого («Нічого такого, через що варто було б підхоплюватися посеред ночі й черкати листа додому», — сказала б його мати), але місіс Рейплоу готувала пречудове печиво і не забувала пригощати його, не кажучи вже про те, що весела повнощока місіс Рейплоу дозволяла йому в себе на кухні вилизувати тарілки й миски, у яких готувалися глазур і тісто для булочок. А містер Рейплоу навчив його робити паперові літачки, які літали по-справжньому. Трьох різних видів. Тому Рейплоу заслуговували на милосердя, християнське милосердя. Однак, ледь переступивши поріг будинку Рейплоу, він зрозумів, що прийшов сюди не через християнське милосердя. Коли займаєшся християнським милосердям, твоя штука не твердне.
П’ять хвилин — чи, може, п’ятнадцять або півгодини, час минав, як уві сні, — Овен просто ходив по будинку Рейплоу, нічого не роблячи, і весь цей час його штука, тверда як камінь, стояла сторчма і від напруги навіть пульсувала, як друге серце. Це було не боляче, ні, це було приємно , і через багато років він зрозумів, чим було це мовчазне блукання — прелюдією. І тому, що він не мав нічого проти Рейплоу, тому, що вони йому навіть подобалися, чомусь було ще приємніше. Якби його спіймали (а його так і не спіймали) і запитали: навіщо ти це зробив, — він би відповів: не знаю , і це була б свята правда.
Та він і не накоїв нічого особливого. У ванній на нижньому поверсі знайшов зубну щітку з написом «Дік». То було ім’я містера Рейплоу. Овен спробував помочитися на щетинки зубної щітки, ось що він задумав, тільки його штука була занадто твердою і сечі з неї не витекло ні краплі. Тому він просто плюнув на щітку, втер пальцем слину й поставив її на місце. На кухні він розлив склянку води на пальники електричної плити. Потім дістав із серванта великий порцеляновий таріль. «Вони кажуть, це дар, — промовив Овен, піднімаючи посудину над головою. — Напевне, дар від Господа. У неї буде дитина». І жбурнув таріль у куток, де він розлетівся на тисячу уламків. Після цього він вибіг із будинку. Сила, що сиділа всередині нього, від якої його штука затверділа, а очі, здавалося, стали завеликими для орбіт, покинула його, дзвін розбитої порцеляни вичавив її, немов прищик, і, якби батьки так не турбувалися про місіс Рейплоу, вони б помітили, що з їхнім сином щось не так. Утім, скоріш за все, вони б просто вирішили, що він теж хвилюється про здоров’я сусідки.
Наступного тижня він спав мало, а коли спав, бачив погані сни. В одному з них місіс Рейплоу повернулася додому з лікарні з дитиною, яку їй приніс лелека, тільки дитина була чорною і мертвою. Овена гризли почуття провини й сорому (проте не настільки, щоб зізнатися, та й що, в ім’я Господа Бога, йому було говорити, коли б мати-баптистка запитала в нього, що з ним?), і все ж таки він ні на хвилину не забував того солодкого задоволення, яке пережив, коли стояв у ванній зі спущеними на коліна шортами, намагаючись помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, або того збудження, яке пронизало його, коли розбився таріль. Якби він був трохи старшим, то, напевне, кінчив би в штани. Невинність полягала в безглуздості; щастя — у дзвоні уламків; післясмак — у повільному й приємному погойдуванні на хвилях жалю про скоєне і страху бути викритим. Містер Рейплоу говорив про дар, але батько, прийшовши ввечері додому, розповів, що в неї не дар, а удар . Кровоносна судина лопнула в мозку місіс Рейплоу, це й називається удар.
І ось усе повторилось.
«Можливо, цього разу я таки кінчу, — подумав він. — Це справа куди серйозніша, ніж із зубною щіткою містера Рейплоу. — І потім, розвернувши власний кашкет: — Хоча суть загалом та сама».
— Овене? — голос Курца. — Ти на зв’язку, синку? Якщо зараз не відгукнешся, я вирішу, що ти або не можеш, або не хочеш…
— На зв’язку, босе, — рівний, спокійний голос. Його уява намалювала маленького спітнілого хлопчика, що тримає великий порцеляновий таріль над головою. — Хлопці, готові надерти кілька міжзоряних дуп?
Залунав схвальний рев, у якому чулися «так, чорт забирай» і «порвемо їх».
— Що ви хочете для початку, хлопці?
«Гімн загону», «Гімн», «Грьобаних Стоунз!»
— Хто хоче вийти з гри, відгукніться.
Тиша. Десь на якійсь іншій частоті, на яку Овен уже ніколи не зайде, сірі чоловічки благали помилування голосами знаменитостей. Трохи правіше і нижче висіла в повітрі маленька «Кайова ОН-58». Овен і без бінокля бачив Курца в розвернутому задом наперед кашкеті, який спостерігав за ним. Газета лежала в нього на колінах і з якоїсь причини була згорнута трикутником. Шість років Овенові Андергіллу не потрібен був другий шанс, і це добре, тому що Курц другого шансу не давав — у душі Овен підозрював, що знав про це завжди. Утім, він подумає про це пізніше. Якщо буде потрібно. Остання зв’язна думка («Ти — рак, Курце. Ти…») спалахнула у нього в голові і померла. Її місце зайняла приємна непроглядна темрява.
— «Синя групо», говорить Синій Лідер. Слухати наказ. Вогонь відкривати з двохсот ярдів[85]. Намагайтесь не зачепити «Синього гостя», але ми рознесемо цих покидьків. Конку, врубуй гімн.
Джин Конклін клацнув перемикачем і вставив CD в «дискмен», що стояв на підлозі «Синього-2». Овен, вирвавшись зі спогадів, нахилився вперед і додав звук.
У навушниках загримів голос Міка Джаґґера, вокаліста «Rolling Stones». Овен підняв руку і, коли Курц віддав йому честь — чи то глузуючи, чи то серйозно, Овен так і не зрозумів, — руку опустив. Під спів Джаґґера, їхній гімн, який вони завжди вмикали, коли йшли на серйозну справу, гелікоптери опустились, зблизились і полетіли до мети.
Сірі чоловічки — ті, що залишилися, — стояли в тіні свого корабля, той, у свою чергу, лежав у кінці гігантської дороги з розбитих і вирваних із корінням дерев, які знищив під час останнього приземлення. Вони навіть не намагалися втекти або сховатися. Понад те, деякі навіть зробили крок уперед на своїх голих безпалих ногах, хлюпочучи по талому снігу, бруду і розкиданих навколо клаптях золотаво-червонуватого моху. Вони зустріли лінію бойових гелікоптерів піднятими руками, показуючи, що в них нічого немає. Їхні величезні чорні очі поблискували в тьмяному денному світлі.
Гелікоптери не сповільнили руху, хоча в усіх у вухах іще звучала остання коротка передача: «Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні, ми помираємо». Крізь ці благання, звиваючись спіраллю, летів голос Міка Джаґґера: «Знайомтесь — я відомий пан. Маю гроші й добрий смак. Століттями у свій казан я різних кидаю бідак…»
Гелікоптери швидко, як оркестр на марші, що робить поворот на п’ятдесятиярдовій лінії перед матчем на «Rose Bowl»[86], розвернулися до атаки, і кулемети п’ятдесятого калібру відкрили вогонь. Кулі решетили землю, збивали сухі гілки з уже пошкоджених дерев, висікали бліді іскорки з краю корпусу гігантського корабля. Вони впали на сірих чоловічків, які збилися в одну купу з піднятими руками, і буквально підірвали їх. Руки відлітали від рудиментарних тіл, розбризкуючи якийсь рожевий сік. Голови розлітались, як гарбузи, виплескуючи червоні фонтани на корабель і товаришів, але не кров, а подібну до моху речовину, наче їхні голови були нею набиті. Самі голови були схожі на кепсько виготовлені сміттєві кошики. Кілька істот розрізало кулями навпіл уздовж усього тіла, і вони двома половинами впали на землю, продовжуючи тягти руки вгору. Коли вони падали, їхні сірі тіла ставали брудно-білими і, здавалося, закипали.
Мік Джаґґер виголошував: «Коли Христос в пісках блукав в печалі, десь там був і я…»
Невелика група чоловічків усе ще стояла під краєм корабля, вони повернулись, ніби хотіли втекти, але бігти їм не було куди. Більшість їх убили відразу. Кілька останніх, що залишилися в живих, — можливо, всього чотири, — відступили до куцої тіні. Там вони, здається, взялися щось робити, з чимось вовтузитись, і Овена охопило жахливе передчуття.