Сосни та ялини внизу то з’являлися, то зникали в білій завії. Сніг бив у два лобових вікна «Чинука», танцював і зникав. Політ проходив надзвичайно жорстко — немов у пральній машині, — але Овен і не хотів нічого іншого. Він надягнув навушники на голову. Якийсь інший гурт, можливо, «Matchbox Twenty». Нічого особливого, але все ж таки краще, ніж «Pearl Jam». Про що Овен думав здригаючись, то це про «Гімн загону». Але якщо поставлять «Гімн», він слухатиме і його. Так, слухатиме.

Між хмар раз у раз з’являлися туманні клаптики лісу, що здавався нескінченним, скільки не дивись на захід.

— Синій Лідере, говорить Синій-2.

— Слухаю, Два.

— Бачу «Синього гостя». Підтвердьте.

Секунду Овен вагався, потім наважився. Від того, що він побачив, перехопило подих. Світлина, зображення в рамочці, річ, яку можна потримати в руках, — це одне. Тут же було щось зовсім інше.

— Підтверджую, Два. «Синя групо», це Синій Лідер. Залишатися на місці, повторюю, залишатися на місці.

Один за одним відгукнулись інші гелікоптери. Тільки Курц не озвався, але його вертоліт теж припинив рух і завис на одному місці. «Чинуки» і «Кайова» висіли в повітрі приблизно за три чверті милі від приземленого космічного апарата. До нього вела гігантська смуга повалених дерев, ніби хтось пройшовся лісом із циклопічною газонокосаркою. У кінці цієї просіки було болото. Мертві дерева чіплялися за небо, немов хотіли схопити й розірвати хмари. Виднілися зиґзаґи талого снігу, жовтуваті в тих місцях, де вони просочувались у вологу землю. З ними поряд — чорні вени та капіляри відкритої води.

Корабель, гігантське сіре блюдце діаметром майже чверть милі, звалився посеред болота, розкидавши дерева й уламки на всі боки. «Синій гість» (у якому насправді не було нічого синього) завмер у дальшому кінці болота, де з землі піднімався крутий кам’янистий горб. Довгий вигнутий край корабля зникав у хиткому, насиченому вологою ґрунті. Його гладенький корпус був усіяний шматками гілок і грудками бруду.

Уцілілі сірі чоловічки стояли навколо корабля, переважно на вкритих снігом купинах, під його піднятим краєм; якби світило сонце, вони б стояли в його тіні. Що сказати… ясна річ, дехто вбачав у цьому швидше троянського коня, ніж розбитий корабель прибульців, але вцілілі сірі чоловічки, голі й беззбройні, не здавалися чимось небезпечним. «Близько сотні», — казав Курц, але зараз їх уже було менше. Овен нарахував близько шістдесяти. Він побачив як мінімум дюжину трупів різного ступеня червонуватого розкладення, які валялися на снігових купинах. Деякі лежали ниць у неглибокій чорній воді. Подекуди виднілися плями так званого грибка Ріплі, що здавались особливо яскравими на тлі білого снігу… Тільки не всі плями були яскравими, зрозумів Овен, коли оглянув їх крізь бінокль. Деякі вже почали сіріти — жертви холоду, атмосфери або їх поєднання. Ні, вони не були добре пристосовані для виживання тут. Ні самі сірі чоловічки, ні грибок, який вони привезли з собою.

Чи здатна ця речовина поширюватися? Вірилося насилу.

— Синій Лідере? — подав голос Конк. — Чуєш мене, старий?

— Чую. Помовч хвилину.

Овен нахилився, потягся до перемикача під рукою пілота (Тоні Едвардс, славний хлопака) і перевів радіо на загальну частоту. Згадка Курца про Босанскі Нові йому не спала на думку, як і те, що він жахливо помиляється, і те, що він може серйозно недооцінювати шаленість Курца. Він виконував роботу, практично взагалі ні про що не замислюючись. Так йому здавалося пізніше, коли він, зазираючи в минуле, знов і знов обмірковував і аналізував цю подію. Звичайне клацання перемикачем. От і все, що було потрібно, щоб назавжди змінити життя людини.

Пролунав голос, гучний і чіткий, голос, який не впізнав би жоден із салаг Курца. Вони знали Едді Веддера[80], а Волтер Кронкайт був просто людиною з іншого життя.

— …немає. Il n’y a pas d’infection ici .

Дві секунди, потім голосом, який не відрізнити від голосу Барбари Стрейзанд:

— Сто тринадцять. Сто сімнадцять. Сто дев’ятнадцять.

Овен нещодавно зрозумів, що вони почали перераховувати прості числа від одного. Дорогою до Ґосселіна, в автобусі, різні голоси дійшли до чотирицифрових простих чисел.

— Ми помираємо, — промовив голос Барбари Стрейзанд. — On se meurt, on crиve . — Пауза, потім голосом Девіда Леттермана[81]: — Сто двадцять сім. Сто…

— Припинити! — гаркнув Курц.

Уперше за всі роки знайомства Овен почув, щоб Курц був по-справжньому незадоволений. Можна навіть сказати, розлючений.

— Овене, навіщо тобі потрібно, щоб мої хлопці слухали цю гидоту? Відповідай! Негайно!

— Просто хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, босе, — сказав Овен. Він збрехав. Курц, звичайно ж, знав це і рано чи пізно змусив би його за це заплатити. Це було все одно що знову не розстріляти дітей, можливо, навіть гірше. Та Овену було байдуже. Плювати на коня пука. Якщо вони збираються це зробити, нехай Курцові хлопці (група «Небесний гак» у Боснії, зараз «Синя група», наступного разу під якоюсь іншою назвою, але завжди це будуть ті самі молоді обличчя) почують сірих чоловічків востаннє. Прибульці з іншої зоряної системи, чи й з іншої галактики, чи взагалі з іншого часового виміру, вони знають речі, про які тут, на Землі, не дізнаються ніколи (що, втім, зовсім не цікавило Курца). Нехай вони востаннє послухають сірих чоловічків замість «Pearl Jam», «Jar of Flies»[82] або «Rage Against the Machine», сірих чоловічків, які зверталися до них, марно, по-дурному, сподіваючись на їхні найкращі якості.

— Змінилося? — рипнув у відповідь голос Курца. Зелений «Кайова», як і раніше, висів унизу, під самою лінією бойових вертольотів, його гвинт бився об розщеплену верхівку високої старої сосни, змушуючи її здригатись і розгойдуватись. — Щось змінилося , Овене?

— Ні, — відповів він. — Нічого не змінилося, босе.

— Тоді вирубуйте цю балаканину. День, хвала небесам, закінчується.

Овен зачекав, потім з обережною розважливістю відповів:

— Так, сер.

Курц сидів на правому сидінні «Кайова», витягнувши спину і розправивши плечі; у книжках і кіно це завжди називають «прямий, як палиця». Незважаючи на сутінки, що насувалися, він надягнув сонцезахисні окуляри, але Фредді, його пілот, насмілювався дивитися на нього лише краєм ока. Хіпстерські окуляри у формі зігнутої дуги ховали очі боса так, що неможливо було визначити, в який бік він дивиться. Повороту його голови вірити не можна було.

«News» тепер лежала на колінах Курца («Загадкові вогні в небі, зникнення мисливців викликало паніку на Джефферсон-тракт», — кричав заголовок). Він узяв газету і почав акуратно складати. Це в нього виходило чудово, незабаром «News» перетворилася на трикутний капелюх і вже мало що нагадувало про те, що колись це була газета, так само як від кар’єри Овена Андергілла тільки й лишилися самі спогади. Андергілл вважав, що на нього чекає якесь дисциплінарне стягнення — особисто від Курца, бо операція була таємною, принаймні поки що — і другий шанс. Однак не розумів він того (і це, напевно, на краще; хто не попереджений, з того менше питають), що це і був його другий шанс. А це на один шанс більше, ніж Курц давав будь-кому іншому, і про це Курц тепер шкодував. Гірко шкодував. Щоб Овен утнув таке після їхньої розмови в кабінеті крамниці… Після того як він був спеціально попереджений…

— Хто віддає наказ? — вимовив крізь шипіння й потріскування на особистій частоті Курца голос Андергілла.

Курц був вражений і навіть трохи стривожений глибиною власної злості. Здебільшого це бувало викликане подивом, найпростішим почуттям, найпершим, яке виявляють немовлята. Овен захопив його зненацька, коли взяв і вивів балаканину сірих чоловічків на загальну частоту загону. Хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, кажеш? Запхни собі це пояснення в дупу! Овен був, мабуть, найкращим помічником, якого Курц зустрічав за свою довгу кар’єру, що стартувала ще в Камбоджі на початку сімдесятих, але Курц зламає його, попри все. За витівку з радіо. Тому що Овен не засвоїв уроку. Це пов’язано не з дітьми в Босанскі Нові або з голосами зараз. Це пов’язано не з невиконанням наказу і навіть не з принципами. Це пов’язано з лінією. Його лінією. Лінією Курца.