Він лежав і тремтів на дорозі, біля пластикового пакета з написом «Спасибі, що купуєте у нас!». Піт потягся до нього перевірити, чи всі пляшки розбились, і, коли нога піднялась, усе тіло від коліна пробило блискавкою пекельного болю, що затьмарив інший біль. Піт знову скрикнув і знепритомнів.

Отямившись, він не знав, як довго пролежав на цьому місці, — судячи зі світла, не дуже довго, але ноги встигли задерев’яніти, руки, хоч і були в рукавичках, теж уже майже не відчувались.

Лежав Піт, повернувшись частиною тіла набік, біля пакета, в замерзлій калюжі бурштинового кольору. Біль у коліні трохи стих — напевне, воно теж почало замерзати, — і виявилося, що Піт знову може думати. Це добре, бо справи в нього таки дійсно кепські. Потрібно було дістатися до куреня й вогню, і допомоги не було звідки чекати. Якщо просто лежати тут і чекати Генрі зі снігоходом, до приїзду Генрі він перетвориться на морозиво «Бурулька Піт» із торбою битих пивних пляшок поряд, спасибі, що купуєте у нас, алкоголіку ви сраний, велике вам спасибі. А ще жінка. Вона теж могла померти, і все через те, що Пітові Муру закортіло випити пивка.

Він з огидою подивився на пакет. Щоб не розбудити біль у коліні, не став його викидати в ліс, а закидав снігом, як собака закопує свої екскременти, а потім поповз.

Виявилося, коліно не так уже й заніміло. Піт повз на ліктях, відштовхуючись здоровою ногою; зуби стиснуті, волосся збилось і звисає на очі. Тварин тепер поряд не було. Велика втеча скінчилась, і лишився тільки він один… звук його натужного дихання та придушені стогони щоразу, коли коліно билось об землю. Він відчував, як по руках та спині струмує піт, але ступні лишалися нечутливими, як і пальці.

Він уже майже здався, але раптом десь на половині прямого відрізка дороги помітив попереду яскраву цятку — багаття, яке розпалили вони з Генрі. Вогонь помітно зменшився, але ще горів. Піт поповз далі, і кожного разу, б’ючись коліном, коли нестерпний біль пронизував ногу, намагався проектувати його на помаранчеву іскорку. Він хотів дістатися туди. Кожен рух спричиняв нелюдську муку, але, Боже, як він хотів туди дістатися. Йому не хотілося здохнути тут, у снігу.

— Я зможу, Беккі, — пробурмотів він. — Я зможу, Беккі. — Він виголосив її ім’я п’ять або шість разів, перш ніж усвідомив це.

Наближаючись до вогню, він зупинився, щоб поглянути на годинник, і наморщив брови. Годинник показував близько сорока хвилин на одинадцяту, але так не могло бути — він пам’ятав, що перевіряв час перед тим, як висунутися до «скаута», і тоді на годиннику було двадцять хвилин на першу. Довший погляд виявив причину такої недоречності. Годинник ішов у зворотний бік, секундна стрілка рухалася назад різкими, нерівними стрибками. Піт дивився на годинник без особливого подиву. Його здатність реагувати на настільки тонкі деталі відійшла. Найбільше турбувала вже навіть не нога. Він дуже змерз, його тіло періодично кидало в дрож, але він повз уперед, перебираючи ліктями та відштовхуючись здоровою ногою, яка стрімко втрачала сили, долаючи останні п’ятдесят ярдів[65] до багаття, яке догоряло.

Жінка вже лежала не на брезенті, а далі від багаття, ніби повзла до залишків дров і не доповзла.

— Привіт, люба, я вдома, — задихаючись, мовив він. — Були невеликі проблеми з коліном, але я повернувся. Усе одно це кляте коліно — твоя вина, Беккі, отож не нарікай, добре? Беккі, тебе ж так звати?

Можливо, але вона не відповіла. Просто лежала без руху, з розплющеними очима. Йому, як і раніше, було видно тільки одне око (те саме чи друге — він не міг згадати). Зараз це око не здавалося йому таким уже страшним, але, можливо, це тому, що в нього з’явились інші причини для занепокоєння. Ось хоча б багаття. Полум’я згасало, але тліючих жарин іще залишилося чимало, тому, дякувати Богові, встиг він вчасно. Підкинути хмизу, розвести вогонь якнайгарячіше і лягти до нього ближче разом із подружкою Беккі (тільки з навітряного боку, Господи, її канонада — це щось страшне). Дочекатися Генрі. Генрі не першина рятувати його з халепи.

Піт поповз до жінки й невеликої купи хмизу позаду неї і, опинившись поруч із нею — близько настільки, щоб знову відчути ефірний хімічний запах, — зрозумів, чому її око більше не турбувало його. Око втратило погляд химери. Воно втратило будь-який погляд. Вона обповзла навколо багаття і померла. Снігова кірка на її талії та стегнах мала червоний колір.

Піт зупинився, впираючись руками в землю, подивився на неї, але цікавість до неї, живої чи мертвої, була не набагато сильнішою за скороминущу цікавість до зворотного руху годинника. Зараз у нього лишилось одне бажання: підкинути хмизу в багаття і зігрітися . Про жінку він подумає пізніше. Може, наступного місяця, коли сидітиме у своїй вітальні з загіпсованим коліном і горнятком палючої кави в руці.

Нарешті він дістався хмизу. Залишилися всього чотири гілки, але найтовщі. Генрі, скоріше за все, повернеться ще до того, як вони догорять, і назбирає ще гілля, перед тим як піти по допомогу. Старий добрий Генрі. В епоху контактних лінз і лазерної хірургії він усе ще носить дурні черепахові окуляри, але на нього можна покластися.

Розум Піта настирливо намагався повернутися до «скаута», згадати, як він заповзав у машину й відчував запах одеколону, яким Генрі не користувався, але Піт не пускав його. «Давайте туди не ходити», — як кажуть діти. Наче спогади — це місце. Ні одеколону-примари, ні спогадів про Даддітса. Більше жодних «не скакати», більше жодних «не грати». У нього й так на тарілці достатньо.

Одну за одною він незграбно покидав гілки в багаття, скривившись від болю, але насолоджуючись тим, як снопи іскор божевільними світлячками злітають угору і гаснуть під бляшаним дахом.

Генрі незабаром повернеться. За цю думку можна було триматися. Просто дивитися на вогонь і думати про це.

Ні, він не повернеться. Тому що в «Дірі в стіні» щось сталося. Щось, пов’язане з…

— Ріком, — промовив він, спостерігаючи, як язики полум’я пробують на смак нові гілки. Скоро вони наситяться, зміцніють і виростуть.

Він зубами стягнув із себе рукавички й підніс руки до теплого вогню. Розбита пляшка залишила на правій долоні довгий глибокий поріз. Залишиться шрам, ну то й що? Що таке кілька шрамів для друзів? А вони ж були друзями, так? Так. Стара банда з Канзас-стрит, «криваві пірати» з пластмасовими шаблями та променевими пістолетами з «Зоряних воєн» на батарейках. Одного разу вони навіть здійснили подвиг — точніше, двічі, якщо рахувати дівчисько Рінкенгауер. Того разу їхню фотографію навіть надрукували в газеті. Ну то й що, що він має шрами? Ну то й що, що вони, можливо — всього лише можливо, — вбили одного хлопця? Якщо хтось і заслужив, щоб його вбили…

Але ні, туди він теж не піде. Ні-ні.

Хоча лінію він бачив. Подобалося йому це чи ні, лінію він бачив, причому чіткіше, ніж будь-коли. Переважно він бачив Бобра… і чув його. У самому центрі голови.

«Джонсі? Ти там, друже?»

— Не вставай, Бобре, — промовив Піт, дивлячись, як потріскує і набирає силу вогонь. Багаття вже розгорілось і обдавало жаром обличчя, від чого він закуняв. — Залишайся на місці. Просто… Просто сиди міцно.

Що все це означає? «Що це за мумба-юмба?» — як іноді говорив сам Бобер, коли вони були дітьми. Фраза ця нічого не означала, але доводила їх до кольок у животі. Піт відчув, що може дізнатися відповідь, коли захоче, — лінія була дуже яскравою. Він на мить побачив блакитні кахлі, напівпрозору душову завісу, яскраво-помаранчеву шапку — шапку Ріка, шапку Маккарті, шапку старого Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю, — і відчув, що, коли забажає, зможе отримати все інше. Він не знав, що це — майбутнє, чи минуле, чи це відбувається зараз, цієї хвилини, але дізнався б, якби захотів, якби…

— Не хочу, — відрубав він і відштовхнув від себе все.

На землі ще лишилося кілька гілок різного розміру. Піт кинув їх у вогонь, потім подивився на жінку. Тепер у її розплющеному оці не було загрози. Око помутніло, немов затяглося плівкою, як каламутніє око застреленого оленя. Уся ця кров навколо неї… Мабуть, у неї почалася кровотеча. Щось зламалось у неї всередині. Ще й як зламалось! Напевно, вона передчувала, що на неї чекає, тому й сіла посеред дороги — щоб її напевне помітили, якщо хтось проїжджатиме. Хтось її помітив, але чим це скінчилося! Бідна сука. Сука, якій не поталанило.