Раптово вони зупинилися перед загорожею всередині саду. Мальва часто тут бувала, але чомусь цей куточок не пригадує.

— Це місце вміє ховатися, якщо не хоче бути побаченим, — сказав серйозно Лед. Прочинив хвіртку, запропонував зайти: — Будь ласка. Це квітник самої Лади, Мальво. Тої, що дарує любов і життя.

Мальва зробила крок уперед — і затерпнула. Відразу забула і про сльози, і про свою журбу. Бачачи таку красу, не можна журитися. Барвисте, буйне море з голівок квітів зустріло її, розкішні пишні метелики радісно пурхали над тим морем, діловито гули бджоли та джмелі… І пахло, ой, як там духмяніло… То був справжній квітковий рай.

Лед діловито походжав міжряддям і розказував Мальві про ті квіти, які знав.

— Нечуйвітер, перекотиполе, боже дерево, трояка ружа, плакун-трава, неопалима купина, горицвіт, дивосил, забий-круча.

Та враз зупинився і похнюпив носа:

— А це півники, або іриси. Мама ті квіти для тата посадила. Кажуть на них ще — Перунові квітки. Але після того, як батьки якось по-дурному почали одне до одного ставитися, квіти геть змарніли. Глянь, ледве живі. І що ми з братом тільки не робили… Я навіть поливати їх пробував живою водою, у мами крапелиночку поцупив. Ну, я такого зазвичай не роблю, тобто нечасто роблю, — виправдовувався Лед, — але це ж для блага. А Полель на сопілці своїй для них грав. Спеціальну мелодію вигадав. Усе намарно.

Мальва обережно торкнулася рукою до зіжухлих сірих пелюсток квітів. Щось недобре і сіре висмоктувало з них життя.

— Леде, чи не було тут чужинців, які б могли нашкодити?

Той заперечливо захитав головою. Та спитала це скоріше для годиться, адже добре втямила, наскільки потужним є обереговий захист світу Оранти.

— Кепські справи. Квіти вмирають. Я відчуваю біль, — казала Мальва. — Квітам боляче, вони помирають. Щосили стараються жити, але не можуть. Слухай, Леде, а коли це почалося, чи не тоді, як батьки почали сперечатися? Пригадуєш, ти щось таке Полелю говорив?

— Підслуховувати негарно, дівчино, — пробуркотів Лед.

— А я й не думала. Це тоді було, коли ти мене ледве не втопив у водах Мертвої ріки. Та зараз не про це. То коли з квітами це почалося?

Лед стенув плечима:

— Ну, я точно не скажу. Може, Полель знає ліпше. Та, здається, приблизно тоді.

— Зрозуміло, — зітхнула Мальва. — Ви з братом маєте поговорити з батьками. Сказати їм, що ви їх обох однаково сильно любите і що вам теж буде незабаром так само боляче, як тим бідним ірисам, коли вони не порозуміються. Вони ж у вас хороші, хай сядуть врешті та поговорять як дорослі. То, напевно, через їхні сварки така халепа. Знаєш, як буває, коли вдома постійно гризуться, життя одне одному не дають? І вертатися до такої хати не хочеться. От квіти й відчувають той біль. Мама садила для тата. Саджала з любов’ю, думала тоді про нього, доглядала, плекала, згадуючи його очі, усмішку, уста. Та ось сталося непорозуміння. Вона ображена чомусь на нього, а квітам болить, бо вони думають, що на них теж, і від того марніють.

— І хто це тут у нас такий розумний та самовпевнений? Поради роздає, повчає. Може, мені взяти в тебе декілька уроків, дівчино, га? — пролунав раптово владний жіночий голос.

Лед з Мальвою розвернулися. Неподалік на стежці стояли Полель і красива молода жінка. Висока, струнка, світло-русяве волосся кольору стиглого колосся, підібране червоною стрічкою, світло-карі очі. Вбрана у довгу лляну сукню, поділ та рукави зашиті червоною вишивкою з солярних символів. На шиї червоні коралі.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Велика Ладо. — Лед чемно підняв угору руки, тоді схрестив їх на грудях і шанобливо вклонився. Потім додав: — Підслуховувати негарно, мамо. Ай-яй-яй, Велика Ладо.

Лед хотів перевести все на жарт:

— Знайомся, це — Мальва. Її випадково занесло до нас течією Всеходу, тобто коловоротом річки, течією тобто занесло, і вона той… заблукала… Випадково, той…

Лед говорив невпевнено, затинаючись ледь не на кожному слові.

— Випадково, без твого втручання? — Лада різко обірвала Леда, той швидко втупив очі в землю. — Цікаво, любий, гарно стелиш. Тільки ти забув, що я не лишень твоя мати, а й Велика Лада. Я знаю, що не випадково ця дівчина опинилася у нашому світі. Але, дорогий мій сину, з тобою ми поспілкуємося пізніше. І покарання відповідне буде. Мені набридли твої вибрики. Зрозумів?

— Матусечко, — медовим голосом обізвався Полель. — Прости нас, матінко. Ми не хотіли, цього разу справді все випадково сталося. Тобто ми трішки порушували правила, але зовсім трішки. Зрештою, якби не наші з Ледом забави, то Мальва втопилася б. Знайомтеся. Це — Мальва. І вона не проста смертна дівчина, матінко, вона…

— Цить, — навіть не дивлячись у бік Полеля, цикнула Лада. Вона не зводила очей із Мальви. Пропікала її поглядом.

— Матінко люба, Ладо справедлива! — не вгавав Полель, схоже, він чи не вперше перечив матері, і це відчувалося в тремтінні голосу. — Будь ласочка, вислухай нас. Це все дуже важливо.

Полель і далі щось пояснював Ладі, але та наче й не слухала його, бо свердлила Мальву поглядом.

«Ну-ну, шановна, — думалося Мальві. — Якщо я перегледіла самого Морока, то ти мені вже точно ніц не зробиш». Відчувала: Ладі вона геть не подобається. Ба більше — від жінки віє ворожістю. Але ж це несправедливо, Мальва ані їй, ані її синам лиха не зробила. Зрештою, вона до них у гості не напрошувалася.

— Ану цить, сину! — сердито гаркнула на Леда жінка. — Хто ця дівчина, я добре знаю. Вона вихованка Птахи. Донька Стрибога і смертної. Онука Морока. І яка зараз мала би бути там, де місце чемним дітям, котрі ще потребують опіки та турботи, тобто біля рідного батька. А не вештатися світами, як безхатько.

Лада з презирством оглядала Мальву. Тоді підійшла до неї майже впритул. Дивилася згори вниз:

— Дівчино, тебе розшукують майже всі безсмертні — і світлі, і темні. Це через тебе я затрималася. А Перун і досі тебе шукає. Дехто навіть вважає тебе мертвою. Темні оплакують, світлі звинувачують темних у доведенні до самогубства… Дехто переконаний, що темні навмисно тебе заховали. Твоя бабуся Мара вважає, що тебе викрали сірі, а твій батько, Стрибог, взагалі сказився з люті. А вона тут, де точно ніхто не шукатиме. Ну, невловима наша. Ходімо, потеревенимо наодинці. І…

Тут вона вже зверталася до синів:

— Геть з мого квітника! Полелю, тобі завдання: запечатати у Всеході вхід, через який Лед притягнув до нас дівчину. Вистачить нам і одної гості. А ти, Леде… — Лада замислилася на мить: — Поки допоможеш братові. І без вибриків. Я все бачу, навіть коли вам здається, що мене нема поруч. Ходімо, дівчино, поговоримо.

3. Майя

На її місці інша б, перелякана та нажахана, утекла. Хіба легко перебувати вічність із тим, хто бачить тебе наскрізь, ба більше — знає все наперед. Майя не втекла, вона залишилася з ним до кінця її життя. Єдина людина у цілому Всесвіті, яка його справді любила. А він?

Клятий егоїст. Як там кажуть смертні: «Всевладдя породжує вседозволеність»? А всезнання тоді що? Він милостиво дозволяв себе любити…

Після розмови з Учителем, коли він зрозумів, що місії Оракула не зректися, була зібрана Рать світів. На ній його «вивчали»: розпитували, вимагали пророцтв і передбачень. І було підтверджено вирок Учителя: він — Оракул. Той, хто передбачає і застерігає. Той, хто розмовляє з Творцем через пророцтва. Але ще такого не бувало, щоб у світах прорікало відразу двоє Оракулів. Учитель мав переконання, що старий Оракул мертвий. Але не заперечував, щоб усе відбувалося згідно з правилами. Наказав привезти на засідання старого Оракула. Той на запросини не зреагував. Коли посланець приніс йому запрошення на сходини Раті Голів світів, той лежав у спальні своєї хатинки посеред світу Загублених і наче спав. Посланець старого так і не добудився. Оракул помер. І Рать Голів світів, стоячи та піднесено, вітала на своєму засіданні нового Оракула. Провидця долі світів, якого однаково поважають і світлі, і темні, і навіть сірі.