— Ага, усі-пусі, — в’їдливо передражнила Полеля Мальва. Той таки передав куті меду. — Тю на тебе, будяк також квітка. Ну не шляк би тя трафив наглий? Що за телячі ніжності, га?

Лед пирснув від сміху і вони якихось пару миттєвостей голосно реготали, додаючи клопоту лісовому птаству, яке, стривожене, враз вмовкло, поки люди не перестали сміятися.

Полель ображено мовчав, тоді запхав за пояс сопілку та набурмосився.

Мальва тим часом, і далі всміхаючись, уважно роздивлялася краєвиди. З іншого боку пагорба прудкою змійкою звивалася ще одна річка. Вона була трохи інша. Не така повновода і не така вражаюче блискуча. Вона наче соромилася своєї бляклої присутності в цьому світі та маскувалася то верболозами, то плакучими вербами. А може, просто хотіла залишитися непоміченою?

Мальва тицьнула пальцем у ледь помітну поміж зеленню синю смужку ріки:

— А це теж Калинова ріка? Щось вона з того боку пагорба геть-чисто миршава.

— Ні, — відповів Лед. — Це не Калинова. Це та сама ріка, в якій ми тебе виловили. І звати її Всехід. Чуєш назву? Можна через її води відкривати вирву в руслах усіх рік, які тільки існують. Ріка має безліч ходів-виходів- переходів. Уявляєш, Мальво, можливості світу Оранти, якщо навчитися вірно користуватися рікою?

— Ой, хлопці, це ж чудово! То ви легко через воду зможете мене переправити туди, куди мені треба, так?

Полель сумно зітхнув:

— Ні, не так. Входи поки зачинені. Двері лишень з одною ручкою. Ми ще добре не вивчили всі премудрості таких мандрів. Крім однієї дороги, Мертвої ріки тобто. Тож можемо тебе відправити хіба що назад у Мертву ріку. Але навряд чи ти захочеш самостійно туди повертатися. Нє? Хіба що…

Полель спіткнувся на слові.

— Що «хіба що»? Ну, договорюй! — допитувалася Мальва.

Полель поправив на голові свого розкішного бриля і не дуже впевнено мовив:

— Ну, знаєш, я не думаю, що тобі потрібно від нас кудись тікати. Наші батьки, звісно, суворі, але справедливі. Та якщо таки припече, то я особисто радив би перемістися до Ягілки. Вона допоможе.

— Ау. Знову Ягілка? Надто часто я чую це ім’я. Що за одна, і чим таким займається насправді? Складається враження, що всі дороги рано чи пізно приводять до світу Ягілки.

— І ти не помиляєшся, Мальво! — Лед, схоже, підтримував думку брата. — А що ти про неї такого чула? От цікаво. Ти, яка в безсмертних світах зовсім недавно.

— Ну-у-у-у, — почала згадувати Мальва, — Стрибог мені якось казав, що вона, Ягілка тобто, — то та сама Баба Яга з казочок для дітей зі світу Єдиного Бога. Баба Яга, кістяна нога — згорблена, зморщена, з довгим гачкуватим носом, у казках літає на мітлі чи у ступі. Любить ласувати людським м’ясцем, попередньо старанно запікши його в печі. Коли не голодна, то розважається чарами. Тобто обожнює перетворювати дуже вредних людей на тварин різних, пташок або на різні неживі предмети. Хитрощами та чарами намагається одружити своїх дочок. Оскільки ті страшні як на вроду, так і на вдачу, то по-іншому горю не зарадиш. Часто вступає у бій з дуже сильними лицарями, неодмінно всіх перемагає і, вже знесилена боротьбою, обов’язково надовго засинає. Правда, зустрічаються казки, у яких вона не така вредна, навіть допомагає доброму молодцю добрими порадами чи якимись чарівними предметами.

— Хо! Йолкі-матолкі. Це точно про Ягілку. Мо’, трохи того, перебрехали, але суть вловили.

Мальва недовірливо дивилася на Леда:

— І шо, направду? Тю, тобто в неї кістяна нога?

Лед кивнув ствердно головою. Мальва здивовано перевела погляд на Полеля. Той розпачливо розвів руками, наче говорячи: «Що поробиш, від правди не заховаєшся…»

— Ну-у-у-у-у… Це точно капєц якийсь. Про Бабу Ягу, кістяну ногу, мені в дитинстві стільки казочок бабуся Горпина понарозповідала — і тут раптом я дізнаюся, що це не зовсім казки. А Баба Яга, насправді, реальна чувіха, тобто кубіта, тобто жінка. Тю… Заставили таки нормально балакати. От уже ж…

Мальва невдоволено махнула рукою.

— А що за казки, Мальво? Розкажи хоч одну, будь ласка…

Мальва стенула плечима, всілася на траву поруч із Полелем.

— Можу й розказати, але… За однієї умови: ви мені все про цю вашу Ягілку розкажете. Все те не казкове, а цілком реальне. Тобто те, що знаєте. І чому в неї нога кістяна, і чому вона живих істот на запах розпізнає. Гаразд?

— Та гаразд, — відповідав Полель. — Які проблеми? Захочеш — розкажемо і навіть покажемо. Але спочатку казка.

— Казка — то казка. Але спершу мушу сказати, що в усіх казках про Бабу Ягу вона зазвичай виглядає як стара незаміжня жінка, однак при дітях. Вона ледве вміщається у власному будиночку та живе самотньо. Опис зовнішності такий: довгий ніс, розпущене сиве брудне волосся, погано заховане під драною хусткою, та кістяна нога, — задоволено уточнила Мальва і почала оповідь:

— Жила собі на світі білому маленька дівчинка Зоринка, і були в неї батько та мачуха. Матуся її померла тоді, коли її народжувала. І батько одружився вдруге. Взяв собі за дружину справдешню відьму — красиву, але лиху і сварливу. Все їй не вгодить Зоринка, все вона її лає. Коли це одного разу мачуха послала батька по дрова та й каже Зоринці:

— Сходи-но, ледащо, до моєї сестри, Баби Яги, у ліс та візьми в неї голку й нитку, щоб я тобі сорочку пошила.

Бідна дівчина пішла. Але коли рушила, то спочатку зайшла до тітки своєї і каже їй:

— Послала мене мачуха до Баби Яги, щоб у неї голку й нитку взяти, аби мачуха мені сорочку пошила.

А тітка відповідає дівчинці:

— Коли прийдеш ти до Баби Яги, вона тобі скаже, щоб ти сіла і пряла. Ти сідай і пряди. Як тільки вона полетить, бери голку з ниткою і тікай. Встрінеш ти кота на порозі, який очі видряпувати тобі захоче. Ти йому кусок шинки дай, він тебе і пустить. Потім встрінеш березу на подвір’ї, яка тебе забити до смерті захоче. Ти підв’яжи її довге віття, вона тебе і пустить. І коли виходити будеш, там ворота скрипітимуть, не випускатимуть. Ти їх олійкою помаж, вони тебе й випустять. І тікай тоді швидко додому, не озираючись.

Прийшла дівчина до Баби Яги і каже їй:

— Послала мене мачуха до вас по голку й нитку, щоб сорочку мені пошити.

А Баба Яга в одвіт:

— Ти сядь і пряди, а я зараз прилечу і дам тобі голку і нитку.

І полетіла Баба Яга.

Дівчина швидко знайшла голку, нитку — у баби на вікні лежали — і давай тікати. Тільки вийшла на поріг, а там кіт сидить, очі видряпати хоче. Вона дала йому кусок шинки — він її і пустив. Побігла вона далі, а там береза. Дівчина розплела косу, зняла стрічку та підв’язала нею віття деревця, і берізка її пропустила. Пішла далі, а там ворота скриплять і не пускають. Дівчина помазала їх олійкою, вони і пропустили.

Баба Яга повернулася, а дівчинки нема. Підбігла до кота і питає:

— Чого ти їй очі не видряпав?

А кіт їй в одвіт:

— Я тобі скільки роблю, а ти мені й хліба не дала, а вона шинки не пожаліла для мене.

Підходить Баба Яга до берези і питає:

— Чого ти її до смерті не забила?

А береза в одвіт:

— Ти за все, що я зробила для тебе, і гілочки не обрізала, а вона мене власною стрічкою підв’язала.

Підходить Баба Яга до воріт і питає:

— А чого ви її не залишили у мене в дворі?

А ворота в одвіт:

— Ми тобі скільки служимо, а ти нас і водою не помазала. А вона олійки не пожаліла.

Розсердилась Баба Яга і полетіла геть світ за очі. А дівчина прийшла додому і розповіла все батькові. Вигнали вони мачуху і стали вдвох жити-поживати та добра наживати.

— Нічогенькі такі казки дітям смертні про Ягу розповідають, — хмикнув Полель.

— А що, брате, все справедливо. З Ягілкою треба завжди бути насторожі. Не знаєш, коли вона з якої ноги вранці встала — з кістяної чи нормальної, — підтакнув Лед.

— Ну, добре, казку розповіла, а ви мені так і не відповіли, чому нога у неї кістяна, — не вгавала Мальва.

— Ну-у-у-у. Можна її спитати, та навряд чи почуєш правду. Зрештою, ніхто достеменно й не знає. Є певні здогади. Ягілка — хранитель межі між світом живих і мертвих, між Явою і Навою. Вона водночас і жива, і мертва. Тобто однією ногою, із крові та плоті, вона поки що у світі живих, а іншою, кістяною, без плоті, вона може перебувати і по той бік життя. Вона провідник між світами, ще так можна сказати. Але не між живими світами, а між світом живих і… — Лед запнувся на півслові.