— Так, це не помста. Це правосуддя, Маро! Хіба винен лікар, коли лікує хворого, що він водночас вбиває, допомагаючи. Одному допомагаєш, іншому шкодиш. — Стрибог злісно блиснув очима. Ніколи ще не почувався таким упевненим. Йому допомагала ладанка з Біловоддя, був твердо переконаний у власній правоті.

— Що ти таке верзеш? Ти себе чуєш? Який лікар, кого вбиває?

— Хвороба всередині хворого — це також живий організм. І лікар, лікуючи від неї, її ж вбиває.

Мара від почутого аж рота роззявила:

— Хто тобі вклав у голову таку дурню? То ти себе лікарем вважаєш? Санітар лісу, так? Вбивця лісу ти, а не лікар. Темні тебе шукають, бо і там нашкодив, світлі теж готові голову відгризти. Це який талант потрібно мати, щоби проти себе всіх налаштувати. Хіба так можна? А Мальва? Ти мав би бути поруч із донькою. Натомість вештаєшся хтозна-де і хтозна з ким. Так не годиться, сину. А ще на Птаху ображаєшся, навіть злишся, бо про Мальву тобі невчасно розповіла.

Стрибог театрально заломив руки:

— Ой, що це? Невже ідеальна матуся повчає непутящого сина? Не треба мені тут нотацій щодо батьківства читати. На себе краще глянь. Теж мені, взірець материнства. Моя донька у надійних руках. Сам Повелитель Морок її оберігає, як зіницю власного ока стереже. Так що, матусю, перестань корчити з себе дбайливу бабусю та займися краще своїми обов’язками. Йди там пооплакуй померлих чи шо. Мо’, кого зі смертних лобурів випадково вітром чи закляттям зачепило. А у мене набагато важливіші справи, аніж переливання з пустого в поро…

Не договорив. Мара вхопила його за руку, притягнула до себе. Стрибог від несподіванки ледве на ногах втримався. Вона вчепилася міцно, він навіть не намагався вириватися:

— Мальва у надійних руках? Що-о-о-о-о-о? Телепень ти, а не батько! Що ти собі думав, коли залишав добру, ніжну, світлу дівчину цьому темному засранцю? Як зіницю ока, кажеш? Тоді Морок — сліпий блазень. Він вирішив її по-своєму виховувати. Бачиш-но, надто норовлива у нього онука. І що він зробив, коли дівка відмовилася прогинатися під нього? Силою приволік її на понеділковий ритуал, на розглядини, так би мовити. А що? Для неокріпшого розуму кровні жертви — то гарне дозвілля. Та цього йому виявилося замало. І що придумав наш вигадник Мор? Майже силою мало не змусив Мальву випити з Чорнобогової чари. Але… То була б не моя онука і не учениця Птахи, якби легко здалася. Мальва почала говорити отими бридкими покрученими словами, яких так усі безсмертні не люблять. А оскільки Морок наклав на неї закляття-заборону щодо вживання таких слів, то… Мальва почала кашляти та її почало вивертати. Тож із ритуалу її прогнали, щоб не заважала іншим насолоджуватися кровію невинно забієнних жертв. А оскільки насилля над такою особистістю, як Мальва, у душі бунтарки породжує не паніку, а страх, який заставляє негайно діяти, то… Твоя донька нічого ліпшого не придумала, як утекти зі світу Відтіні. А як можна утекти зі світу Відтіні? Ну, синочку, увімкни уяву? Ворота не випустять. Літати Мальва поки не вміє. Ключ у світі Відтіні не працює. Залишається що?

— Ні-ні-ні-ні! Ти брешеш. Це не правда. Вона ж розумниця. Я її попереджав про Мертву ріку! — Стрибог навіть не сіпався, не старався вирватися. Він дивився в темні очі матері, які з холодних враз перетворилися на гарячі вуглинки. Ладанка на шиї тихо мовчала. Мара говорила правду.

Жінка продовжувала:

— Так-так-так, сину! Так! Наша Мальва полізла в Мертву річку з мертвою проклятою водою, щоб утекти від твого батька та від усього темного світу. Щоб знайти тебе, сину! Бо ти мав за неї заступитися, якщо ти такий хороший батько, яким себе вважаєш чи прагнеш ним стати. І…

Мара зашморгала носом. Стрибог відчував, як густий чорний клубок підкочує до його горла. Страх, змішаний із ненавистю та тугою, душив його. Він не міг і слова вимовити. Слухав, наче паралізований.

— Після ритуалу сердитий Мор кинувся на пошуки втікачки. Він мав її покарати, бо вона його так осоромила перед підлеглими й перед батьком Чорнобогом. Вона мала спокутати провину, відкупитися. Нехай ціною власної волі. Та, схоже, Чорнобог вимагав більшої жертви, сину, аніж просте покарання. Мальву так і не знайшли, зате служки твого батька виловили в ріці її взуття та одяг, густо обплетені зеленими щупальцями. Це все, що лишилося від дівчини. Отак, синку. А ти тут розвів бої без правил. То хто тепер винуватий, що твоя донька мертва?

І Мара, вже не стримуючись, ридала. Сльози потоками лилися з очей, і заскочений зненацька почутим та прибитий горем Стрибог ладен був зараз собі в серце пустити ту кляту золоту Перунову стрілу.

Врешті озвався:

— Моя дівчинка, моя доня мертва?

Вирвав руку з міцних обіймів Мари. Вхопився за голову двома руками, всівся на землю. Ледве стримувався, щоб не завити:

— Мертва ріка з мертвою дівчиною… Ненавиджу, ненавиджу і не пробачу ніколи… І Мороку, і Птасі, і тобі. Якби ви віддали мені малу відразу й не ховали дитину у світі смертних, то все склалося б інакше. А Морок? Батьку, як ти міг? Ви всі мені за це заплатите. Та я зі своїми вибриками просто святий, мамо. А тіло? Хоч щось виловили у ріці з… — перечепився на слові, похапцем додав: — Вона справді… мертва. Вже поховали її, так? І ти, мамо, відвела її душу, куди годиться відводити душі мертвих безсмертних, так? О, Повелителько смерті, благаю, скажи?

— Ні. Це ж Мертва ріка, сину. Вона забрала Мальву собі назавжди. І тіло забрала, і душу полонила. Це страшна смерть. Твоя донька стала частиною мертвого світу, який колись був живим і який темні свого часу перетворили на мертвий. Всі наші вчинки рано чи пізно вертаються до нас. Ти ж це знаєш.

Стрибог різко зірвався на ноги.

— Усі вчинки, кажеш? Це правда, Маро. Тут я погоджуюся з тобою. І тому… Я мушу йти. Мені потрібно оплакати кончину моєї єдиної доньки й вирішити, як далі бути. Але знай, я ніколи не пробачу усім вам. Тобі, батьку, Птасі, Перуну…

— Перуну? — Мара здивовано витріщилася на сина, витираючи долонею очі. — Він не причетний до смерті твоєї доньки.

— Так. До цього він не причетний. Зате він причетний до смерті моєї любові. Він тепер — коханець моєї дружини. Тобто не тепер. Він завжди ним був. — Стрибог вхопився рукою за місце, де висіла ладанка. Розпач загортав його серце у свій саван…

Стрибог потребував полегшення.

— Сину! Зупинись. Благаю! Який ще коханець? Перестань чіплятися до Птахи, дай спокій Перуну. І, може, якщо ти дізнаєшся всю правду про них, то врешті зрозумієш, який ти насправді бовдур.

— Я — бовдур? О, звісно, я цілковитий рогатий бовдур! Олень! Як це я смію ненавидіти коханця власної дружини? Він великий і всемогутній, він всепрощаючий та караючий! Що ти верзеш, Маро? Мо’, почнеш виплітати гарну романтичну історію про платонічну любов між стихіями? Та мені з дитинства казочками про Перуницю та Перуна всі вуха прогуділи. І, зізнаюся чесно, колись Перун був навіть моїм улюбленим героєм. Безстрашний воїн, син Сварога! Я навіть бойові стріли такі ж, як у нього, робив. З ромбічною діркою на наконечнику. Ех, та тільки глухонімий не знає старої, як світи, історії про справжнє кохання цих двох і про те, як Перуниця загинула і як безутішно ридав Перун, просячи батька Сварога повернути йому кохану. Ну, схоже, що той трохи запізнився. Бо повернув тоді, коли Перун одружився. От довелося бідолашному між двох вогнів ходити — і жінка люба, бо діти є, і Перуниця спокою не дає. А хіба може дати спокою така, як Птаха? І ти ще мені зараз будеш щось там закидати? Ну? Що не так?

— Все не так, синку! Звісно, Перун важко переживав втрату Перуниці. Сумував, оплакував і врешті вблагав батька Сварога. І той повернув йому жадане. Але повернув у такий спосіб, що тільки тепер розумієш: плани Творця щодо кожного з нас завжди справедливі. І коли просимо, мусимо бути уважним зі своїми проханнями. Бо можемо таки отримати те, про що просили. І Перун отримав те, чого хотів найдужче. Ти пригадуєш, сину, світ Арати? Світ Чотирьох Сонць? Пригадуєш завдання, яке дав тобі батько: знищити усіх в Оселищі Дива, не залишати ні старого, ні малого?