Лада говорила зверхньо та трохи зухвало. Мальва сердито блиснула очима та змовчала. Лада задоволено кивнула на двері:

— Заходь.

На дверях красувався символ Зірки-Лади. Як і годиться, він тут на своєму місці.

От же ж вона дурко. Таки наївно було гадати, що зі світу Оранти так легко можна утекти. Перед будинком Мальва не побачила ані слідів святилища, ані ритуального сваржня. Очевидно, тут справді була робітня Лади.

Двері хатинки легко рипнули та самостійно розчахнулися.

Мальва запитально глянула на Ладу. Та простягнула руку перед дівчиною, запрошуючи увійти.

Дівчина увійшла в доволі простору кімнату з великим вікном якраз навпроти дверей. Направо й наліво вели двері. Очевидно, там теж були кімнати. Та поки туди Мальву ніхто не запрошував. Двері кімнат були щільно замкнені. Можливо, там комірки чи якісь додаткові приміщення. Мальва вже звикла, що у світі безсмертних те, що спочатку здається одним, потім виявляється геть іншим. Так і з цією хаткою. Наче непоказна маленька ззовні, може перетворитися на палац усередині.

Величезне вікно, майже на цілу стіну, запускало досередини багато світла. Його не прикривали ані штори, ані віконниці. Вздовж стін стояли шафки з полицями. На нижніх у пучечках, акуратно зв’язані, лежали різноманітні сухі трави. На верхніх стояли глиняні горщечки найусякіших розмірів, дбайливо прикриті полотняними шматами та оперезані шнурками. У Мальви серце забилося швидко-швидко. Ця хатинка так нагадувала за запахами і настроєм хатинку її бабусі. Клубок відчаю підступив до горла. Сльози душили зсередини. Зараз найдужче у світі Мальві захотілося стати маленькою смертною дівчинкою. Звісно, з нормальними звичайними батьками, без жодного великого призначення. І щоб всякі-різні великі-малі безсмертні не дивилися на неї з презирством, як зараз робить ця жінка, велика Лада. Або з хижістю рабовласника, як її рідний дід Морок. А чи з ніяковістю та розгубленістю, як батько Стрибог… Вона готова це все, начебто велике, поміняти на крихітну можливість — стати маленькою звичайною людиною, яку люблять не за щось, а просто тому що ЛЮБЛЯТЬ.

За тими роздумами Мальва не зауважила столу, гарно облаштованого для сніданку. Він стояв біля вікна. На ньому парував кимось дбайливо приготований сніданок. Теплі млинці, мед, узвар. Усе дуже смачно пахло. Мальві запаморочилося в голові — вона сто літ не їла. Лада кивком запросила Мальву за стіл і сама примостилася навпроти. Снідали мовчки. Точніше, їла тільки Мальва. Лада чемно дивилася у вікно, зумисне даючи дівчині можливість добре поїсти. Врешті зі сніданком було покінчено, і коли Мальва промовила скоромовкою: «Дякую-все-було-дуже-смачно», — заговорила Лада.

— На здоров’я, дівчино. Рада, що ти поїла, і ми нарешті зможемо поговорити. Як бачиш, я не кусаюся, і перетворювати тебе на качан капусти чи на ропуху теж не збираюся. Чому ми розмовляємо саме тут? Тому що це місце — лишень моя територія, і заходити сюди не дозволено нікому, без мого запрошення, звісно. Навіть дітям і чоловікові. Це моя робітня. Очевидно, ти вже здогадалася, що тут я варю ліки від різних болячок. Від хвороб тіла й від тяжких недуг душі.

Лада вмовкла. Чекаючи, очевидно, на відповідь від Мальви. Дівчина понюхала повітря, криво посміхнулася.

— Недуги душі, кажете? І приворотне зілля, звісно, теж, — злетіло в Мальви з язика. «От розумниця, — пошпетила себе подумки. — І так Лада на тебе вовком дивиться, кому потрібні такі здогади?»

Та Лада лишень посміхнулася. Жінку це навіть не розвеселило:

— Гарна учениця Навії.

— Ні. Добра онука бабусі Горпини зі світу Єдиного Бога.

— Горпини? О, так! Я чула, що тебе виховували нерідні батьки, смертні. Що ж, тоді не дивно, що ти виросла саме такою.

— Якою? — Мальва похмуро дивилася на Ладу.

Невже й тут відбувається те ж саме, що й у світі темних? Зараз їй почнуть дорікати поганцями смертними та невдахою Птахою.

— Якою? Ну, такою. Неотесаною, грубою, нікчемною… Та хіба ти у цьому винна? Ти лишень добра учениця своєї Учительки Птахи. — Лада не приховувала ворожості.

— Та тю на вас усіх! Ви що змовилися з темними? Морок Птаху в ложці води готовий втопити, Стрибог хоче жінку четвертувати, а ви, Ладо? Чого хочете ви? Яку кару придумали для цієї бідолашної жінки? Та вона порівняно з вами — просто свята.

— Свята? — Слова Мальви, здається, навіть розсмішили Ладу, вона посміхнулася криво та холодно. — Це жарти такі? Ні? Свята Птаха. Глупе дівчисько. І тебе засліпила словами ця потороча. У вашому світі є така примовка: «Благими намірами встелена дорога до пекла». То чого варті благі наміри твоєї Птахи, скажи? Тільки пекла. Історію свого життя візьми. Хіба не Птаха позбавила тебе справжньої родини? Батька, діда, бабусі, братів, сестер? Що ти натомість отримала? Чужих людей замість батьків, брехню та зради світу чужого для себе? Хіба не так?

Мальва якусь мить мовчала. І Лада тільки відкрила рот, щоб продовжити, як Мальва заговорила:

— Ні, не так! Все не так! Це моє життя, чуєте? І ніхто, навіть боги, не сміють у нього пхати свої, хай навіть найчистіші, руки та довгі носи! То Птаха вам не вгодила, то смертні. От чим ви різнитеся від решти? Думаєте, заховалася тут від усіх, і краща між кращих. «Всі ми однаково діти божі», — так казала мені колись бабуся. І я це добре втямила тепер. Бо все у світі взаємопов’язано: і рух Сонця, і смерть людини, і народження, чи смертного, чи безсмертного — без різниці. І ваш світ, пані Ладо, один із безлічі! Він нічим не кращий і, звісно, не гірший від решти. Він просто інший, і вже тим особливий.

Лада встала з крісла. Замислилася. Уважно дивилася на дівчину.

— Так. Саме інший. Світ — це вогонь, котрий дає тепло, — продовжувала Мальва. — Але хіба тільки в красі справа? І мертве буває красивим. Чи не так?

Лада зосереджено вивчала Мальву. Вираз її обличчя змінювався. І справді, чого вона так напосілася на дівчину? У чому та завинила? Зараз їй було навіть соромно. Ладо, Ладо, ти ж не така. Але ж… Струснула з себе сумніви. Вона мусить це зробити, бо інакше нічого не зміниться, і той біль, котрий наразі тимчасово притих, знову вирветься на волю й терзатиме душу.

— Ти говориш правильні речі, дівчино. Однак вони лишень слова. Навіть рівність — це умовність. Як доступніше тобі це пояснити? Це наче школа. Ти ж у школі вчилася, правда?

Мальва ствердно кивнула.

— Спочатку йдеш у перший клас і там вчишся читати й писати. Тебе ж не відправляють після народження відразу до вищої школи?

Мальва розвела руками.

— Ну, не відправляють, бо…

Пояснення поки не знаходилося, тим часом Лада продовжувала:

— Щось схоже відбувається між смертними та безсмертними. Це не зневага, це реальне сприйняття природного стану речей. Ось приклад. Ти народилася безсмертною. І ти добре пригадуєш, що завжди відрізнялася від однолітків. Чи я кажу неправду?

Мальва ствердно кивнула. Вона справді завжди була трохи іншою. Але ту інакшість вважала не вадою чи перевагою, чомусь була впевнена, що майже всі її однолітки почуваються «особливими».

— Хм. Можливо, ви в дечому і маєте слушність, пані Ладо! Однак не щодо Птахи. Вона ж наче з вашої, з вищої школи тобто. Як ви щойно висловилися.

— Гаразд. Я спробую все пояснити. Бо з долученням Птахи до когорти безсмертних почало творитися геть неприпустиме. Темний бог живе зі світлою безсмертною у світлому світі. Її за це не карають, йому дозволяють. Жити вовку серед овець, кажуть, це нормально. Оригінально, чи не так? Гаразд, проковтнули та з’їли. Однак ми добре знаємо: скільки вовка не годуй — він все одно до лісу дремене. Цей також не виняток, бо вчасно отямився та дременув до свого лісу. Однак виявився геть скаженим. Точніше, покусаним світлою Птахою. То його вона таким звироднілим зробила. Тепер він її хоче вбити. Ну, взагалі нормальне бажання для темного, але навіщо для цього знищувати цілі світи? Навіть ті, які лояльні до темних. Я намагаюся зрозуміти цю ситуацію, однак гублюся… Йдемо далі. Ти, звісно, була у Яровороті і добре знаєш Вчителя Посолоня, і школу при Храмі Сонця теж. Я там теж вчителюю, вдосконалюючи таланти світлих безсмертних. Щойно я повернулася з науки збентежена та знервована. А чому? У моєму класі з’явився новий учень. Новий безсмертний. «Ну і що, — скажеш ти. — Хіба це дивина?» Справді, наче нічого дивного… Та лише на перший погляд. Цей, з дозволу сказати, безсмертний, тобто з якогось чуда-дива раптом позначений Перемінником, ще вчора був звичайним смертним і ніяких здібностей-талантів, крім доброго вишколу як служка при господарях, не проявляв. І не проявить. Всі намагання Учителів — коту під хвіст. Вибач за такий грубий вислів, однак не стрималася. Наче нам старих йолопів серед безсмертних у світлому світі не вистачає. Дуж, наприклад. Ти ж бачила його?