У вогонь із гуркотом та лементом упало щось здоровенне. За ним послідувала ще одна лементуюча з’ява. І це були люди — геть у кіптяві, обідрані й дуже сердиті. Та це було ще не все, бо на них із комина полетіли дві палки та брудний шнур.

— Йменням Сварожого кола. Йолкі-матолкі, — озвалося знайомим голосом те, що впало першим. — Брате, ну ти й кабанчик. А ще м’яса він не їсть. Тільки ягоди й гриби. Зніми свою гузницю з моєї морди. Тільки не пукай, гад. Ну ти і сволоч, ну ти й засранець!

— Ой-ой, моя сопілочка. Йди в баню, братіку. Де вона випала, коли я летів?

Мальва, заскочена почутим і побаченим, перелякано дивилася, як у її каміні борсаються Лед та Полель — брудні, сердиті та смішні.

— Шо? Сопілка? Зробиш собі нову. Злазь із мене, заразо, а то за дупу вкушу…

З каміна, йойкаючи та стогнучи, вилазили хлопці. Мальва, розчулена та заплакана, кинулася їх обнімати:

— Хлопчики, ріднесенькі. Як я рада вас бачити!

Хлопці знічено потирали місця, якими забилися, падаючи в камін, та трохи ніяково дивилися на заплакану дівчину.

— Ну, той, Мальво, ти чо? Не плач. Ми живі. Трохи, правда, покоцані. А це все через того телепня, мого брата. Вузли він вміє в’язати, блін пригорілий. Зав’язав, гад, — Лед тримався за поясницю і йойкав.

— Та я звідки знав, який у тебе шнур. Думав нормальний шнурочок. А це просто трос якийсь, а не шнур. Як із нього вузли в’язати? Ти що, слона зібрався витягати через комин чи юну тендітну дівчину рятувати? Ще треба подумати, хто з нас гад!

— Ану тихо, — першою опанувала себе Мальва. — Сядьте краще, віддихайтеся. Кажуть, що на безсмертних усе швидко заживає, якщо то не прокляття і не закляття, а просто забій. І не сваріться тут мені. Потім посперечаєтеся, бо ви ж наче не за тим сюди лізли. Будь ласка, хлопчики, не сваріться. І як це ви могли сюди потрапити? Лада ж наче запечатала всі входи від втручання. Переконувала мене, що то виключно її територія.

— Ну, так! Звісно, то її майстерня. І всі двері та вікна запечатано. Йолкі-матолкі. Ох… Веселий учора у нас був вечір. Мамця справжній допит нам влаштувала. Про тебе випитувала. А ми з братом давай її переконувати, що ти дуже хороша й геть ні в чому не вина. Насправді то темні — сволота й гади. І тебе обманом хотіли темною зробити, і що тобі треба допомагати, а не карати. Матінка після почутого наче збожеволіла. Йолкі-матолкі. І нас хотіла замкнути, як тебе, у якомусь зі своїх таємних будиночків. Та передумала, бо батько б точно такої її поведінки не схвалив. Ну то замкнула нас у гостьовій кімнаті, з вироком — до повернення батька. Батько у нас — то страшко правдивий. Матінка ним лякає, хоч він ніколи нікого не карає. Ну, так от. Ми мали сидіти замкненими аж до його повернення. Йолкі-матолкі, та хіба так можна? Тебе ж ув’язнено несправедливо. Тому ми з братом порішили: мусимо тебе врятувати. Бо, судячи з нашої бесіди з матусею, збиралася вона тебе зі світу Оранти спровадити до темних. А це повна дурня. Тому ми тут. Бо, на наше щастя, крім вікон і дверей, наша хата має димохід. А він незапечатаний. Ги. — Лед обережно, щоб не робити різких рухів, всівся на підлогу та скривився. — Добре, що не високо летіти, бо довелося б нас з підлоги зішкрібати. Ой-ой. Йолкі-матолкі. Ху. Наче той… Легше трохи. Ану, Мальво, там за каміном, справа, внизу біля самої підлоги, має бути сховок. Будь добра, запхай туди руку й витягни. То вернисил, мамина наливка. Дуже помічне. Вона варить його для батька, коли він з битв і воєн повертається. Відпоює його. Він сили скоріше вертає. То я для власних потреб якось відлив і приховав. А де найкраще ховати? Де не шукатимуть? Правильно. У себе мама не шукатиме.

Мальва дістала наливку. Спочатку зробив пару ковтків Лед, тоді Полель.

— Ой, добра наливка. Йолкі-матолкі. Добра. Тільки мало. Але для направлення таких травм, як у нас, достатньо. Ну шо, брате, — озвався Лед, — будемо жити. А це він, Мальво, про димохід здогадався. Полель — молоток.

— Ага, — сумно зітхнув Полель, вертячи в руках поламану сопілку. — От і вся музика. А я хотів тобі, Мальво, на прощання заграти. Щоб ти мене хоч інколи згадувала. Ех-х-х…

Мальва обняла Полеля й поцілувала в брудну шоку:

— Я й так тебе пам’ятатиму завжди, Полелю. Ти найкращий у світі друг.

— Друг — від слова «другий»! — і собі сумно озвався Лед. — Так каже мама.

— Ні. Друг — то від «друга рука», «друга нога», «друге око»… Хіба легко прожити з однією рукою чи ногою?

— А ше — друге вухо, — підхопив Лед. — Друге серце, друга печінка, друга голова. Короче, монстр.

Вони розреготалися, аж сльози з очей покотилися.

Першим спохопився Полель:

— Так, тпру! Хлопці та дівчата! Братіку, Мальво, ми не можемо довго тут залишатися. Цей весь будинок — то територія Лади, і скоро матінка знатиме про наше втручання. Мусимо поквапитися.

Мальва спантеличено дивилася на хлопців:

— Через камін лізти нагору? А потім, той, через Всехід утікати від Лади?

— Гарна ідея, Мальво, щодо лізти нагору. Але ти не полізеш. То ми поліземо, може… — сумно говорив Полель. — Хоча, зрештою, якщо ти наполягаєш і дуже хочеш пережити неймовірні емоції, то будь ласка. Ми щойно двічі їх переживали — вилазячи з комина гостьової та влазячи в цей комин. Ну, то що? Через комин чи простішим способом?

— А простішим — то як? — Мальва здивовано дивилася на хлопців.

Лед витягнув з-за пазухи варгана. Простягнув його Мальві.

— Візьми. Твій тут не працює. Йолкі-матолкі. Тож втікати зі світу Оранти будеш не через Всехід. Ми не маємо права аж так ризикувати… Захист у нашому світі від твого втручання досі діє. Хтозна, як поведе себе річка, щойно ти зануришся в її води. Особливо зараз, коли матінка зла й недобра.

— Чужим варганом дуже важко управляти, — втрутився в розмову Полель. — Він переносить тільки в ті місця, де бував, а коли ти його по-новому направляєш, то може закинути і не за адресою, або відмовитися тебе слухати. Ми з братіком порадилися і вирішили не ризикувати. Тож варто ключ направити в найближче до світу Оранти місце. Це світ Ягілки. Ми її про твій візит попередили водною поштою. Тож коли дмухнеш у варган, повторюй про себе: «Ягілка, Ягілка, Ягілка». Зрозуміла?

— Але… — Мальва затнулася. — Чому раніше ви мене таким чином не переправили. Тобто за допомогою варгана?

— Тому що їх у нас уже давно немає, — криво посміхався Полель. — Ми покарані, і, напевно, навічно.

Мальва покрутила в руках дримбу. Знаки Лади. Отже, це…

— Це варган Лади. Але ж… як? Ви його вкрали? — Мальва трохи ніяково крутила в руках чужий варган.

— Вкрали, — відповідав Полель. — Ще вчора за вечерею. Коли матінка намагалася по-мирному вирішити з нами всі питання. Давай без подробиць, гаразд?

— А як тоді Лада без ключа? Це ж погано… І що вам за таке буде? — намагалася зрозуміти хлопців Мальва.

Лед сердито пхикнув:

— Так, йолкі-матолкі. Красти — це погано. А тримати невинну людину замкненою — це як? Нами не переймайся. Ми таки її діти. І варган у неї не один. У матінки ціла колекція… Ага, вона сама точно не зна, скільки їх у неї. Тому… Лада може навіть не помітити пропажі одного. За якийсь час ти варган нам повернеш, а я обережно підкину його матінці. І все буде в чоколяді. Так, здається, кажуть у твоєму світі, світі Єдиного Бога. Однак ти, Мальвочко, мусиш зрозуміти, що для того, аби його повернути, ми з тобою маємо принаймні ще разок зустрітися. І таким чином у мене з’являється примарний привід сходити з тобою на побачення. Гаразд?

Мальва закивала. Кинулася на шию Леда і розцілувала хлопця. Добре, що був у сажі, яка приховала його зніяковіння. Тоді Мальва поцілувала Полеля, і той від розчулення, не криючись, змахнув сльозу. Лед від побаченого театрально закотив очі. Хлопці були чудові. Мальва б не відмовилася від таких братів, але й від друзів, зрештою, теж.

За дверима почувся гуркіт та розкотисте гупання. Лада поверталася. Хлопці підперли спинами двері. І Мальва задримбала у варган, як учили хлопці: «Ягілка! Ягілка! Ягілка!» Тепер варган був ключем від нових дверей. Стіни довкола почали танути, і наче у мареві вона вихопила сердиті очі Лади, яка з усієї моці свого закляття вибила в кімнаті двері, змітаючи братів на своєму шляху.