Перун гарячково озирався, прислуховувався до лютого завивання вітру позаду. Звук невблаганно наближався. Знайшла час на допити. Зрештою, які там слідкування? Він завжди оберігав її від небезпек, старався якнайчастіше бути поруч. А коли сам не міг, то обов’язково просив когось надійного це робити.

Та зараз не до теревенів.

— Згодом договоримо, моя хороша! Вітер от-от наздожене нас.

Перун підхопив її на руки і поніс, явно кваплячись і вже не озираючись. Гупало зовсім поруч, їх наздогнав вітер, важко дмухнув в спину, кинув гострими шпичаками. Це не обіцяло нічого доброго.

Вийшли на галявину. Вона була величезною та дуже барвистою. Жовті, блакитні, рожеві, червоні, фіолетові, білі, блакитні, помаранчеві барви перемішалися між собою. І посеред того всього розмаїття стояв дуб. Могутній, старий, міцний. Такого розкішного та величного дуба вона в інших світах не бачила. Хіба що в Біловодді. Та це було геть інше.

Перун захоплено дивився на Перунове дерево. Подивився у вічі Птасі, заговорив:

— Тепер від тебе залежить, дорога моя Перунице, чи впізнає нас Батько Шум. Чи прокинеться, чи дасть свій прихисток?

Птаха не розуміла:

— Але як? Це ж Перунове дерево. Твоє дерево.

Стенула плечима.

Перун обережно поставив її на землю:

— Підійди до дерева. І ти все зрозумієш, люба Магурко.

І вона пішла… Квіти духмяніли спокоєм і красою. Якщо не озиратися і не слухати погрозливих звуків вітру неподалік, то може видатися, що ти зараз у найчудеснішому у світі краї, з барвистим небом під ногами. Перуниця вперто йшла вперед — і раптом усвідомила: біль та втома відступили. Квіти пригортали голівки до її ран, вона могла чути шепіт їхніх пелюсток, вони гоїли порізи, зупиняли кров. І все це відбувалося на ходу, вона не зупинялася, а рухалася далі.

Квіти веселої барвистості. Квіти — неначе небо. Квіти — неначе хмари. Квіти — неначе серце. Квіти — неначе біль… Біль..

Біль…

Вона зупинилася за крок від стовбура дуба і згадала в усіх деталях, а не кавалками, як досі пригадувалося, власну смерть…

Вона згадала, як її безсмертна душа спостерігала за падінням тіла — вниз, додолу, до цих квітів. Свароже-батьку, ці квіти досі тут, і вони пам’ятають її. Бо її кров рясно скропила цю землю. Її плоть жила під одним із тих дерев. Її плоть та кров стали по смерті частинкою цього світу.

Птаха стала навколішки, склавши руки на грудях, піднявши лице до неба. Промовляла слова молитви, тієї самої, котру навчила її мама, а маму навчив її коханий чоловік, тобто батько Птахи. Говорила неголосно, але так сильно та потужно, що це приглушувало звуки темних вітрів. І ті, здається, також почули слова молитви і, трохи знічені та розгублені, пригальмували свій порив вислужитися перед темним господарем і Повелителем:

Птаха підвелася з колін, не опускаючи голову, підняла руки долонями догори. Сонце брала жменями. Його тепло перетікало в її тіло, ховалося під шкірою, наповнювало її єство собою. Так-так, вона не могла тут вимовляти слова заклинання чи замовляння, заборона Місяцівни діяла, але сонце дозволило їй політати. Бо вона народжена Птахою. Навіть коли була смертною дівчиною, вже тоді вона була Птахою, донькою великого батька, сильною та мудрою.

Завертілося, загуло у голові. Небо, яке вбирали її очі, раптом стало зникати, бо вона враз сама зробилася тим небом. Руки зі жменями сонця стали легкими та невагомими.

Відірвалася від землі, замахала руками-крилами, летіла. Вона дивилася на ліс згори. Він почорнів і змалів від болю. Велика його частина була затоплена, частина спалена, частина заморожена. А в їхній бік тягнулися дві кістляві руки, які в шаленому смерчі все знищували, танцюючи якийсь дурний скажений танець.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення й опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. І сльози ті пролилися щедрим дощем на віття дуба, впали на його кору, просочилися в коріння. Спустилася обережно долі, і тільки-но ноги торкнулися землі, та затремтіла.

Далі все робила майже інстинктивно. Торкнулася мокрою від сліз щокою стовбура старого дуба, обвила його крилами, притулилася губами, зашепотіла:

— Батьку Шуме, прокинься. Порятуй своїх дітей нерозумних. Птаха Слава-Магура, Перуниця, оберігачка доблесті воїв, велить-просить тебе не спати.

І враз усе довкола завмерло. Птаха відбігла на безпечну віддаль від дуба. Застигла. Ніби час зупинився. Ані шуму з боку темного війська вітрів, ані з боку стихій, ані пташиного ґвалту чи бджолиного бурмотіння, який на цій галявині щедро присутній. А потім земля під ногами важко видихнула… І…

Дуб-Шум прокинувся. Він впізнав її, він впізнав Перуна… Коріння дуба заворушилося, ожило. Заскрипіло, заметушилося все довкола. І за якусь мить під самим стовбуром, на місці, де щойно густо ріс мох, утворився широкий просторий лаз на людський зріст.

Птаха увійшла першою, слідом ускочив Перун. Ледве встиг, бо лаз миттєво замкнувся.

Сонце перекотило за полудень, а його вітри досі не принесли жаданої новини. Втікачів не знайшли. Стрибог нервово мугикав щось собі під ніс та набурмосено роззирався довкола. Частина пралісу затоплена, частину з’їла пожежа, багато дерев повалено, поламано, частина болота просто не витримала стужі й стояла вимерзла та німа. Не співали птахи, не видно було й комашні. Тільки несамовите завивання вітрів долітало з боку залишків старого лісу.

— І? — питально дивився на Стрибога сірий брат.

— Що «і»? — Стрибог нервово сіпнувся, трохи розгублено розглядаючи ліс.

— І де це твої неперевершені нишпорки запропали? Це не голку в скирті сіна шукати. Це люди! Взагалі-то, друже, свою частину нашого спільного задуму я чемно виконав, дозволив тобі у старому світі неврів застосувати заборонені сили безсмертних. Чекаю від тебе віддачі, — сірий говорив беземоційно, але й безапеляційно.

— Слухай, сірий чоловіче! Я пропоную застосувати сильний хід, якщо цих двох голубків не знайдемо. Стовідсоткова перемога гарантована! — Очі Стрибога божевільно зблиснули.

Сірого аж пересмикнуло від почутого, та він ідеально володів собою. Бо хутко запхав досередини невдоволення.

— Ну, — Сірий Брат старався намалювати на обличчі щось схоже на посмішку, — і що геній великого Стрибога нам пропонує цього разу? Старий як світ сценарій — знищити усіх. Га? Чи я помиляюся?

— А шо? Це безпрограшно. Взяти та повністю знищити цей світ — і крапка. Маючи твій дозвіл, це легко робиться. Усе тут таке хлипке… Відразу декількох проблем позбудемося.

— Не можна. — Сірий говорив категорично. — Цей світ дуже важливий для всіх. І школа перевертництва тут найкраща. Точніше, єдина й унікальна.

— Ох, — Стрибог сердито вишкірився. — Та кому вона потрібна, та школа?

— Та не скажи, — спокійно відповідав сірий. — Ще як потрібна! От навіть твоїй доні Мальві. Усі без винятку безсмертні мають її відбути. До того ж, Стрибоже, сину Морока, чи ти упевнений, що, знищуючи цей світ, а відповідно руйнуючи закляття Місяцівни, ти не вивільнив би сили Птаха та Перуна? І що тоді? Збіглися б усі — і твої, і чужі. І в теплій такій компанії тебе б і порішили. А Птаха з Перуном зажили би разом — у мирі, злагоді та благодаті. Ти цього хочеш?

— Тьху, — сердито сплюнув Стрибог.

— Не плюй на землю, темний боже! Землю потрібно шанувати, а не паплюжити. Вона нічим перед тобою не завинила. То плюється, то підривати все зібрався. Не Бог, а розбійник якийсь.