Стрибог нервово сіпнувся. Завжди коротко стрижене світле волосся на голові відросло, і брудні від поту пасма час від часу спадали на очі. Чоловік сердито відкидав їх назад. Та вони не слухалися і знову затуляли йому світ. Сварга смерті на шиї перетворилася на клеймо. З кожним днем вона робилася все чорнішою та безжально пекла. Він відчував, як вона через шкіру вростає всередину тіла, в’їдається в плоть, от-от до душі добереться. Так, Сварга пекла, але це ніщо порівняно з тим болем, який завдала йому одна думка, що його, донедавна тільки його Птаха, належить тепер іншому чоловіку. І той, можливо, навіть саме зараз, лапає її своїми липкими пальцями, цілує очі, губи, перса…

— Ненавиджу, — вибухнув словами. — Я її знищу, і цього проклятущого звабника теж. Вони заслуговують смерті. Він і вона.

Опанував себе. Знову звернувся до чоловіка в сірому.

— Ну, і що далі, сірий чоловіче? Хм… Скажи, як мені тебе називати? Набридло щоразу окликувати: «Ей, чуєш», «Слухай, той» чи «Ану, ти». Як ви самі себе поміж собі подібними називаєте? Не нукаєте ж, чи нукаєте? Що на це просторікують ваші славнозвісні законники, оті, що кажуть про ідеал з вільними людьми та відсутністю будь-яких правил?

Стрибога відверто дратував сірий союзник. Так, сірий йому допомагає, але Стрибог на всі сто впевнений, що ціна, яку він платитиме «за послуги», стане непосильною. Та зараз до цього було байдуже. Він може й не дожити до часу розплати.

Сірий повернув голову в бік Стрибога, улесливо посміхнувся:

— Якщо це для тебе так важливо, то називай мене сірим братом. Ми один до одного лишень так звертаємося. — Сірий на мить замислився, тоді уважно глянув на Стрибога: — Невже тебе більше нічого наразі не цікавить? Химерний ти чоловік, Стрибоже! Там твоя дружина з «іншим» невідомо чим займається, а тобі в голові пустощі — як мене називати? Хм. А може, з’явилися сумніви? Ще є час, щоб відступитися. Знаєш, а сумніви колись тебе зжеруть, Стрибоже, і ти перестанеш бути богом! Залишиться тільки частка від цілого. Стриб, так? Дивно, бо тою часткою вона нарекла колись тебе. Нарекла і прирекла.

Стрибог знову нервово сіпнувся. Йому нестямно захотілося врізати сірому межи очі. Аж руки засвербіли. Врізати так, щоб мозок ручаєм витікав з-під сірого каптура, котрий ховав голову сірого чоловіка, та заслоняв тому очі. Він ледве стримувався. Сірий був останнім його спільником, точніше єдиним його союзником.

— Я розумію, чому ти мені допомагаєш. Ти отримуєш задоволення від споглядання того, як красиво та безжально помирає бог. Правда ж? Але не поспішай мене хоронити, сірий брате! Якщо й загину, то з музикою.

— О, ні! Я не поспішаю, любий мій Стрибоже! У мене на тебе великі плани. Пригадуєш, я тобі казав: здолаєш ненависть у серці — віднайдеш себе.

Стрибог скривився:

— Та пригадую. А ненависть я здолаю тоді, коли не стане джерела тої ненависті, мій мудрий сірий друже. І ще одні слова твої добре запам’ятав: «Кохання — це зло, це слабкість та дурість, яка рано чи пізно тебе знищує». Позбудуся зла — вилікуюся.

Сірий брат задоволено всміхнувся. Зажмурився. Ранкове сонце освітлювало довколишній світ. У світ неврів приходив новий день. І мешканцям цього світу було поки байдуже до тих перипетій, які зараз вирували між безсмертними. Світ Білих Вурдалаків жив за своїми законами. Щоранку сходило сонце, завжди вчасно воно ховалося за горизонт, і тоді на небі з’являлися Місяцівна та зорі, огортала світ затишна нічка. Квітли дерева, плодоносили, вмирали також вчасно, поступаючись місцем молодим і юним. Те саме відбувалося у світі тварин і людей. Старі та немічні помирали, молоді та сильні займали їхні місця. Тут настільки продумано було весь уклад, що ніколи не народжувалося ані забагато, ані замало ні людей, ні птахів, ні рослин, ні тварин, ні комах. Природний добір та могутній Правитель цього світу просто досконало тримали в ньому рівновагу. От тобі й модель ідеального світу.

Сірий колись переконував Мирослада, що потрібно такий уклад поширити на інші світи задля загальнолюдського блага. Бо не варто закриватися лишень у власній мушлі. То було дуже давно. Тоді він мав ім’я та батька з матір’ю. Тоді його звали Шепіт, і він був єдиним улюбленим сином. Батько категорично заперечував сину: «Те, що добре для світу неврів, може вбити світ Додол чи світ Вічного Океану. Кожен світ, створений Творцем, — унікальний. Кожен має власну дорогу. Тому наші світи й цікаві, що двох однакових не знайдеш. Як люди чи як листки на деревах. Чи цікаво жити у світі однакових? Сумно ж. Не бери дурного до голови, синку, бо перетворишся на дурня». Так, він, за словами батька, таки перетворився на дурня. А все чому? Діти мусять бути мудрішими від батьків, а не доводити їм усе життя власну правоту. І тому він зрікся власного імені та став сірим. Він перестав будь-що будь-кому доводити, він просто робив те, що вважав за потрібне. Ідеал для всіх світів таки існує. Ще трішки — і це зрозуміють та приймуть усі. Сірі брати над цим зараз активно працюють. Благо, однодумців у нього вистачає.

Сірий простягнув руку перед собою. Відчув потужні колючі вібрації, які йшли від невидимої стіни, котра відділяла територію Чуй-лісу від решти світу неврів. Задоволено кивнув. Йому вдалося перехитрити заклинання та замовляння самого Мирослада.

Світ неврів справді був особливим. Сюди не так просто потрапити, лишень із дозволу самого Мирослада. А якщо ви гість та раптом знічев’я почали направо і наліво сипати прокляттями та заклинаннями, то на цей випадок теж існували ліки. Закляття Місяцівни. Так романтично батько його називав. Колись Шепіт був не тільки добрим сином свого батька, а й найкращим його учнем. А наприкінці навчання у майстерності навіть перевершив власного Учителя. Закляття Місяцівни вигадане батьком. У світі неврів місяць — тут це Місяцівна — завжди уповні. Не видно на нічному небі її лишень тоді, коли похмуро. Так оте закляття Місяцівни, щойно місячний промінь торкнеться вас, автоматично накладалося на блокування безсмертних сил у світі Білих Вурдалаків. Коли з’являється на небі Місяцівна, вона своїм холодним блиском зв’язує усі безсмертні сили. Вона ніжно торкається вашого чола, цілує губи. Вам хочеться всміхнутися такій звабливій повні у нічному небі, і ви всміхаєтеся, не розуміючи навіть, що самі щойно здалися в полон чарів. Ви можете займатися у світі неврів лишень тим чудодійним, що не шкодитиме світу Білих Вурдалаків — це перевертництво, дрібне травництво і все… Ось так. А «розв’язати» безсмертні сили може тільки одна людина — Мирослад, або ваш від’їзд зі світу неврів. Сили тоді до вас миттєво вертаються. Безсмертні сили Перуна та Птахи були вночі зв’язані Місяцівною. Шкода, що ці двоє пташат вдень потрапили у пастку Стрибога. Уночі у них точно не було б жодних шансів. А так устигли десь заховатися у Чуй-лісі. Стрибогові вміння та сили Шепота не постраждали. Бо закляття Місяцівни, крім Мирослада, вірно служили ще одному чоловіку — сину Мирослада.

— Гарна пастка, Стрибоже! Тримає міцно. Закохані пташата зараз знесилені, тож ми легко їх упіймаємо. Тільки потрібно поквапитися. Чуй-ліс поки в забутті. Тож потрібно напасти зненацька. Ти ж пам’ятаєш останню битву в цьому лісі?

Стрибог кивнув. Він і сам не проти того, щоб поквапитися. Аж тремтів весь від передчуття помсти. Жага битви та крові запалювали всередині чорне багаття, яке рвалося на волю.

Стрибог заплющив очі. Глибоко вдихнув. Затримав дихання. Голову заповнила тиша.

Раз, два, три. Почали.

Він випускав на волю морок — темний, липкий, небезпечний, жахливий, тривожний, підступний і зрадливий.

Чотири, п’ять, шість. Підняв вгору руки, долонями перед собою, голову опустив вниз, різко видихнув…

Сім…

…і на вдиху заговорив прамовою:

— Я, володар семи личин. Личини мої, станьте з семи боків Чуй-лісу і тримайте його в своїй міцній опіці, не впускайте нікого всередину і не випускайте. Порушнику — муки, вдруге порушнику — смерть, втретє порушнику — забуття. Сівере — личино північного вітру, Літнику — личино літнього вітру, Вітрило — личино південного вітру, Леготе — личино пустотливого вітру, Моряне — личино вітру дощового, Стриже — личино східного вітру, Зефіре — личино західного вітру! Заклинаю вас іменням того, хто цар-батько вітрів, того, хто владика бурі, урагану, його холоду, нищитель добра та світла, запалювач лихих вогнів. Заклинаю вас іменням Стрибога! Усі сімдесят сім вітрів північних та південних, західних та східних, почуйте мене! Всі сімдесят сім стихій, які несуть ці вітри, прийміть мої слова. Я наказую, я заклинаю, я повеліваю! Летіть. Несіть випущений мною вирок на голови і душі тих двох, хто зраджував, нехай морок загасить у серці їхньому світло, нехай темрява з’їсть його, нехай хіть тіла та хіть душі цих звабників і зрадників з’їсть їхній дух. Нехай чорнота зґвалтує душу Перуна та знищить душу Перуниці. Не смерть я накликаю на їхні голови та душі, накликаю забуття, вічні муки та зникнення зі світу безсмертного, смертного, світів Нави, Яви та Прави.