Він не пригадує, що значить цей знак, але жінка зі світу Єдиного Бога, либонь, добре знає.

— Поки твій перстень у мене, ти коритимешся тільки мені. Якщо посмієш ошукати — пожалкуєш. Я вмію «правильно» знищувати такі речі. І вмію це робити так, що ті муки, котрі ти досі терпів, будуть тобі здаватися легкою прогулянкою. Ти мені віриш?

Він давно забув, що таке віра. Але відчував: жінка говорить правду. Бо нею рухає любов. Які виверти долі! Заради любові до найдорожчих ми легко переступаємо через тих, хто так потребує навіть не любові, а звичайного співчуття чи бодай малої співучасті. Тоді він і уявити не міг, що та жінка таки співчуває йому. Бо вибрала його з-поміж тисячі інших проклятих через те, що відчувала не лишень його муку — відчувала і його каяття.

У світі темних він почувався майже мертвим. Так близько до кінця він ще ніколи не був. Звісно, раніше часто мислив: ліпше згинути, аніж так животіти… Але це, виявляється, було словесним самообманом, бажанням заховатися за прокляті думки, наче за ширму: ачей хтось їх почує, пожаліє бідолашку і щось змінить у його житті, та обов’язково на краще. А от коли смерть чи, точніше, повне зникнення стають не просто словами і не тільки дихають тобі в потилицю, а реально тримають тебе за руки, ти розумієш: каганець з іскрою у твоєму серці ще поки жевріє, і ти хочеш якнайдовше залишити його запаленим.

На його очах часто гинули прокляті. Тут вони були нічим. Служки, німі, смиренні, досконалі. І найменша провина каралася однаково жорстоко — кончиною. А найрозповсюдженіша провина — це поганий настрій господаря чи господині.

Зелена стрічка на руці, яку йому пов’язала перед переходом через прокляте болото Горпина, мала не просто захистити його від чужого втручання, вона мала привести його до дівчинки, якій колись належала. І стрічка привела. І проклятий відразу впізнав дівчинку. Вона була такою світлою та сонячною посеред того мороку, який довкола панував і яким керував сам Мор, що важко було її не помітити. Коли ж вона дивилася на тебе, то спершу навіть хотілося панічно втекти від світла її очей. Бо здавалося тоді, що світло погляду може спопелити. Маленька сильна дівчинка Мальва. Безсмертна дівчинка з духом борні та справедливості всередині. Але він звик до того світла… Ба більше, відчув, що, перебуваючи поруч з Мальвою, починає змінюватися. Бо вона… Вона не просто помічала його, вона жаліла його, вона ділилася власним світлом з ним. І він спочатку лячно, а потім сміливіше й сміливіше приймав його.

А згодом… Геть осмілів. Так безглуздо у світі темних прокляті себе не поводять. А він поводився так, наче мав по вінця наповнену душу… І…

Викрав для неї варган з кабінету Мора. Але то було потім. А спочатку він закрив Навії доступ до кімнати Мальви. Навія могла підглядати та підслуховувати за усіма в темному Храмі через дзеркала, на які наклала спеціальні закляття, однак тільки не тепер. Прокляті можуть вільно пересуватися Храмом Чорнобога, і він добре знав про всі плани Навії щодо Мальви. Бо він одного разу підслухав, як Навія розповідала про зілля зневільнення-забуття та радила Мору обпоїти ним Мальву. Оскільки його онука така ж сама зараза, як її бабка Мара. І страшенно переляканий проклятий поцупив маленький листочок того зілля з комори Навії. Заховав його в рукав туніки, щоб потім дуже вдало використати… І коли Мальва варила зілля в майстерні Навії, він тишком докинув у нього той листочок. Нехай Навія якнайдовше не приходить до тями. Так, правдиве служіння іншим, особливо тим, хто раптом стає для нас небайдужим, навіть рабів перетворює на сміливців.

А потім… Потім він врятував Мальву. Він просто знав, що Мертва вода з ріки Забутої-Незгаданої не зашкодить цій світлій дівчинці. Мальва була чиста від клятв та обітниць. Він знав, що вона врятується. Бо хіба могло бути по-іншому? Вона ж вернула йому не просто спогади. Він відчував, як каганець його душі заповнюється світлом щоразу більше. А той останній вечір, коли Мальва плакала, пригортаючись до нього, як до найріднішого, він не проміняв би ні на що. Чисті сльози не тільки наповнюють душу, вони можуть скласти докупи давно розбите серце. І вже стоячи на березі Мертвої ріки, прощаючись із Мальвою та твердо знаючи, що більше ніколи її не побачить, він раптом пригадав власне ім’я. Справжнє ім’я, яке колись він заслужив.

— Бувай, — сказала йому тоді сумно Мальва перед тим, як ступити у воду Мертвої ріки. — Дякую тобі за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Я ж мушу знати, за кого мені молитися, коли буду дякувати Сварогу за свій порятунок. Ти пам’ятаєш своє ім’я? Ти мав його згадати!

— Боривітер, — відповів не думаючи. — Я згадав, Мальво. Я раптом його згадав.

Боривітер. Він — БОРИВІТЕР!

І пролилися слова, проросли у ньому, як проростає зерно навесні. Зерно, що кинуте в теплу землю та щедро облюблене сонцем та дощем:

— Найбільше на світі щастя, Мальво, — це вміти любити світ. Темні про це й не здогадуються. Щоб це втямити, варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи, і в той темний світ не повертайся!

Так, проклятий пригадав не тільки своє ім’я. І вирішив поки заховатися від темних, зібрати докупи думки. Бо вже навіть не знав, чи його спогади — це звільнення, чи…

І він заховався на подвір’ї закинутого будинку. Того самого, котрий стояв тут, схоже, завжди. Ще коли цей світ належав тим, хто господарював тут до приходу темних. Чого лише з ним не робили темні, аби знищити. І закляття, і непрощенні прокляття, і чари, і підпали, і підриви. Дарма. Хатинка досі стоїть, як німе нагадування: ніщо не вічне, і світ темних теж. Тут його найпізніше шукатимуть, тож має трохи часу. Біля будинку невеличке болітце. Невеличке, але глибоке. Бездонне майже. Адже той бік болота — це вхід у інший світ. Через нього він сюди і потрапив. З того боку — світ Горпини. Тож, якщо пощастить, і Горпина якимсь дивом відчує, що він у небезпеці, то, можливо, і витягне його звідси. Та зараз це неважливо. Важать лишень спогади, котрі заполонили всеньке єство.

Боривітер згадував…

Він маленький хлопчик у колисці з яворового дерева. Дивно, але він зараз себе добре пам’ятає навіть немовлям. Маленьким рожевеньким згорточком у долонях Великої Матері. Колисочка його округла, як яйце-райце, з якого починалися світи. Колисочка його яворова. Матуся каже, що це для того, щоб ріс міцним, дужим, як явір, та міг долати напасті, і щоб став справжнім воїном, захисником свого роду.

Колиска кріпилася чотирма мотузками до сволоку. Тоді йому малому здавалося, що він центр усього. Не тільки цієї хати. Не тільки цієї родини. Він — центр світу. Він добре пам’ятає і першу свою іграшку — смішну та потріпану ляльку-мотанку. Було так прийнято у його світі: перш ніж покласти в колиску немовля, туди клали ляльку-мотанку, яку робила матінка власноруч, щойно взнавала, що матиме дитинку. Мама говорила з тою неживою лялькою, наче з дорослою людиною, наказувала їй оберігати синочка від недоброго ока, злих намірів, лихих вчинків… Він «загубив» свою ляльку-мотанку, коли виріс. Точніше, спалив її. Смішним тоді йому це здавалося: якась шматка мала його від чогось там уберегти? Адже він — чоловік, він — воїн. То він відтепер буде всіх оберігати. Але це було потім. А на початку його колиска пахла житньою соломою. Це був запах подушки та перинки, якою його вкривала дбайливо матуся, при цьому ніжно співаючи:

Світ його змінювався тільки на краще, поки поруч була лишень матуся — найліпша у світі. Так, світ змінювався, якось так різко та невпинно швидко. І змінився до невпізнаваності тоді, коли… Коли? Коли трапився той внутрішній надлом у його душі? Мама, його ніжна та добра матуся, була розумною та мудрою жінкою. Вона ростила сина без батька. Той загинув у борні, як воїн, захищаючи поселення від страшного ворога, війська чорнокруких. Матінка часто говорила йому: