Мальва тільки промовила: «Умгу». Полель задоволено кивнув у відповідь, наче вона йому щось важливе пообіцяла. А Лед, скептично хмикнувши, перепитав:

— То хто такий Колобок, котрий від усіх тікає?

І вона змушена була розповісти хлопцям ще одну дитячу казку — про Колобка. Хлопці уважно слухали, а коли казка була розказана, Полель серйозно додав:

— Ну, ти ж розумієш, чому він тікав від усіх і мусив бути з’їденим?

— Шо, — щиро здивувалася на таку заувагу Мальва. — А от і ні. Не мусив. Він провтикав… Даруй, піддався на лестощі лиса, і той його з’їв. Кожна казка має свою мораль. Мораль цієї — очевидна. Якщо тебе хочуть з’їсти, то роби ноги, а не плескай язиком. А якщо хочеш їсти, то їж і не розмовляй з їжею. Це я про тих, від кого колобок утік.

— Тю, — витріщився на неї Лед. — Ти і справді так поверхово бачиш ту казку? Старі казки, навіть казки смертних, Мальво, усі до одної закодовані. І ця не виняток. Це казка про те, як наші праматір та прабатько, дід та баба тобто, спекли сонце, для того, щоб воно вранці сходило і дарувало усьому сущому життя. А увечері його обов’язково з’їдала ніч. День закінчувався, сонце вмирало, щоб уранці знову дід та баба його спекли…

— Оце ти закрутив! — Мальва вражено дивилася на Полеля. — Я нігди так не втрафлю. Факт.

— Втрафиш-втрафиш, — заспокоював дівчину Полель. — Ти вже стільки бачила і стільки вмієш. І у світ неврів обов’язково потрапиш, якщо захочеш, звісно.

— О, ще й як захочу. Хіба не цікаво вчитися перевертництва? Ну, от ви, наприклад, стовідсотково там навчалися, пра’?

Полель недвозначно глипнув у бік брата. Лед трохи зам’явся і неохоче пробурмотів:

— Ну, так! Тобто майже. Але ми вміємо перевертатися.

— Що значить «майже»? Та навіть у світі Відтіні світ Білих Вурдалаків поважають і мріють туди потрапити усі-усі, хоч на пару днів. Ех, ви… Мати таких батьків та такі можливості. Мажори — от ви хто. Зажерливі мажори…

— Ма… хто? — Лед сердито глипав у бік Мальви. — Ну, тут я з братом згодний. Ти нас зараз облаяла чи просто образила? І я не всі твої погані слова знаю.

— Мажори у світі смертних, тобто у світі Єдиного Бога, — це діти багатих батьків, дуже-дуже багатих батьків. Ті діти від колиски мають все, навіть прислугу, яка за ними назирці ходить та виконує всі їхні забаганки.

— А навіщо прислуга? — втручається Лед. — Я сам виконую всі свої забаганки, і мені ніц за то не є.

— От-от. Коли мажори виростають, то теж виконують всі свої забаганки, навіть те, що строго-настрого заборонено і законами божими, і людськими. А вони все одно роблять по-своєму. Бо вони мажори… І на думку інших їм начхати, і все їм по цимбалах.

— Ну, тут ти трохи права, Мальво, — втрутився Полель, — але не зовсім. Нам із Ледом не все по цимбалах. От ти, наприклад, нам не по цимбалах. І у світі неврів ми також були на навчанні, але недовго. Бо дехто і там встиг відзначитися, тобто зіпсувати нашу репутацію. Добре, що батько товаришує з Миросладом, і той погодився навчати нас на нейтральній території.

— Цікаво, Леде, що ти таке витворив, що синам самого Перуна тепер у світ неврів заборонено заходити, — зацікавлено примружилася Мальва.

— А я тобі розкажу, Мальво. Як на духу, — глузливо вів Полель. — Декому вже на третій день перебування в Невридії, бачиш-но, сильно рибки захотілося. Бо на перше і друге там нічого смачненького, тільки смажений кабанчик. От Лед і попхався на озеро. То наш мудрий братик думав, що то озеро, а насправді це було болото із замаскованими потаємними стежками, яке оберігало вхід до столиці неврів.

— Може, не треба, га? — Лед опустив очі додолу і колупав палицею дірку в землі.

— Треба, братіку, ще й як треба! Давай ліпше я їй правду розкажу, аніж вона почує версію неврів про тупоголового бездарного поганця, яку їй повідають, коли вона потрапить у Невридію. Так от, мій розумний братик у світ неврів з дому дещо з собою прихопив. Хоч нам попередньо говорилося, що суворо заборонено з собою будь-що з дому брати. Я й не взяв. Оскільки ми діти Лади та Перуна, то з поваги до батьків нас на вхідних воротах не перевіряли. Навпаки, шанобливо привели до Мирослада, посадили на почесне місце, поруч із старійшинами. Віддали найкращу хату в поселені, найтепліше ліжко, найсмачнішу їжу… А мій коханий братік не втримався і прихопив із собою з дому батькового небесного вогню. Ну от, замість того, щоб рибалити, як усі нормальні люди — з вудочкою там, з сіткою чи з палицею, Лед вирішив перехитрити усіх.

— Він глушив рибу в болоті? — перепитала ошелешена Мальва.

— Ага. Якби ж то! Глушив? Він підпалив болото. Що там почалося? Він, звісно, таки хотів рибу оглушити, щоб вона спливла. А потім її гарненько зібрати. Але… У цьому болоті риби не було. Зате від небесного вогню болото зайнялося. Ледве загасили. А скільки рослинок, невинних тваринок загинуло? А скільки людей отримало опіки? Гей, братіку, чо мовчиш?

— А шо? Ну, так сі стало.

— Ага, сі стало, — перекривив брата Полель. — Я такої ганьби зроду не переживав. Нам не просто вичитували, нас осоромили. Голими і зв’язаними в болоті на колінах заставили стояти, аж доки батько не прийшов за нами. А він не дуже поспішав… П’явки з нас кров смокчуть, сонце в голову пече, аж мізки шкварчать всередині. Голова обертом, навіть видіння почалися. То гарпії перед очима літають, то круки, то крикси… Тьху!

— Ну, чого згадувати? — огризався Лед. — Треба було сказати, що ти тут ні до чого. Що винен лишень я.

— «Ні до чого!» — передражнив брата Полель. — Бо я таки теж «дочовгався». Я ж знав, що ти вогонь у батька поцупив. Треба було тебе ще вдома на чисту воду вивести. І тому я не менше від тебе винен. Тої сопілки, яку я в тому болоті тоді втопив, ніколи тобі не пробачу. Її єдину дозволили у світ неврів із собою взяти, бо то особлива річ. Калинова сопілка. З маминої першої калини… Звук — диво! Отак безславно і закінчилися наші мандри світом неврів.

— А Мирослад — це хто? — цікавилася Мальва. — Головний у світі неврів?

— Так, Мирослад — нейтральний безсмертний зі світу неврів. Неперевершений у мистецтві перевертництва.

— Нейтральний?

— Нейтральний. Не служить ані світлу, ані темряві.

— А кому служить?

— Творцю!

— Напевне, цікаво бути нейтральним? Так, хлопці?

— Не знаємо. Може, — неохоче відповідав Лед. — Мирослад — гарний Учитель. Тобі він сподобається. Він любить воїнів. Відчуває їх. О, братику, ану похвалися Мальві та розкажи, який у тебе тотем. Не соромся.

— А я й не соромлюся, — не дуже впевнено відповідав Полель. — Чого мені соромитися? Ластівка та заєць.

Мальва краєм ока помітила, як зашарівся Полель.

— Ну-ну, — глузливо говорив Лед. — Добре, що не горобець і не мишка-шкряботушка.

— А шо ти маєш проти ластівки? Чим тобі заєць не вгодив? Цілком мирні створіння.

— Угу. Йолкі-матолкі. Мирні, цілком. Ну, ластівка ще півбіди — красиво. А заєць? Боягуз, який власної тіні боїться і яким харчуються у лісі майже всі хижаки — від вовка до лисиці. А він, біднятко, жере тільки траву та моркву.

— Ну і хай. Теж мені вовкулака знайшовся.

— А чому вовкулака? — перепитала Мальва.

— Мій тотем, Мальво, — це вовк і сокіл. Ось так. Впевнений, що й у тебе щось схоже буде. Ми з тобою воїни, а не якісь там зайці-вуханці.

Леда понесло, він говорив щось про мужність та силу духу й ще щось про призначення великих воїнів. І тут уперше за місяць перебування у цьому раю Мальва раптом зрозуміла, що, попри усі складності взаємин між цими двома, вони щасливці. Бо їх береже велика любов рідних. І, здається, вона розуміла матір хлопців, яка оберігала спокій і мир у душах своїх синів, такий цнотливий мир. Бо інші світи були геть чужими, великими, цікавими, але чужими і не такими безпечними та комфортними для існування. Кожен світ тебе змінював, і не завжди на краще…

І вона раптом несподівано гірко заплакала. Сама не знала, чому. Може, тому, що їй стало жаль себе… Хлопці не могли зрозуміти, чому вона плаче. Перестали сваритися, взялися заспокоювати, говорили якісь дурні слова, намагалися розсмішити. А вона ревіла і не могла зупинитися. Аж Лед не витримав, взяв її за руку і силоміць поволочив за собою. І вона слухняно пішла, несучи у своїх очах багато води й багато болю за тим, чого ніколи в неї вже більше не буде, зате буде інше, можливо, не гірше, але інше.