Майя вмовкла. Оракул знав, що стане тим каменем, який він не зможе підняти… Він-бо пророк. Кому, як не йому, про це знати?
Він відверто плакав, дивлячись, як вона помирає. І вона про це також знала. Не боролася, не просила від нього живої води. Навпаки, стримувала наміри чоловіка податися до Біловоддя, щоб порятувати її від смерті. Казала, що відчуває: її час сплив, час перебування у цьому вимірі, що прийшла пора переродження, і він також не має силувано зоставатися надовго тут. Бо вона його на березі ріки Молочної з нетерпінням чекатиме. Просила, щоб він не боявся смерті. Просила не робити нічого такого, за що потім покарають, навіть якщо спокуса буде найсолодшою.
— Якщо ти оступишся, мій любий Оракуле, то навіть любов моя тебе не порятує. У тебе відберуть руки…
Він не став перепитувати, чому руки. То була передсмертна агонія, і Майя говорила не зовсім розбірливо та чітко.
А зараз, після видива у сні, він згадував її притчу та нагадування про руки. Невже він і справді позбувся їх назавжди? Невже він тепер ніколи не побачить своєї Майї, бо не допливе до неї.
Вона померла з усміхом на устах — умиротворена та щаслива. І він пообіцяв і собі, і їй, що також піде слідком, щойно вона з того світу його покличе…
І він майже стримав слово. Світ Загублених — дуже дивний. У ньому можна заховатися так, що без твого дозволу жодна — ні жива, ні мертва — душа не віднайде. Лишень твоє бажання відкривало двері помешкання Оракула невідаючому та незнаючому.
Оракул зібрався помирати. Нікого не впускав до себе. Знав, що лишень після його кончини хатинка Оракула зробиться видимою і відкритою для тих, хто збирається до неї потрапити.
Він чув голос Майї і з нетерпінням чекав приходу Мари. А Мара все не йшла, а йому лише гіршало. З Майєю до останньої секунди її життя був він, а з ним? Самотність та пустка. Навіть сни не приходили, натомість з’явилися надокучливі марення. Раніше він міг ними керувати, вибираючи з видива найпотрібніше… А тут навалилося все і відразу: різні картинки з життя смертних, зрадників з боку світлих, підступність темних… Це все гуло, сварилося, сперечалося в його голові. Він не знав, скільки триватиме така мука, але розумів одне: смерть Оракула не буває простою, особливо коли він самотній. Він давно вже не відновлював сили після пророцтв, і це майже підірвало його голову…
А смерть і далі не приходила, зате муки ставали нестерпними. Натомість одного ранку прийшов він. Несподівано вдерся в його оселю, зупинивши агонію…
На кволе запитання, як він пройшов через запечатані двері оселі Оракула, хитро посміхнувся та улесливо відповів:
— Легко, Оракуле! На дверях захисти від темної та світлої енергій. Ми — інші. Хай ми не пророки, але немає таких дверей, перед якими б спасували сірі. Ти — один із нас. Хоч про це і не здогадувався досі. Той, хто бачить майбутнє, і тому дозволяє виправити його, той, хто знає минуле і дозволяє йому або статися, або ні, той, хто, живучи в сьогоденні, не має його. Я приніс тобі маленький подарунок. Будь ввічливий, не відмов та прийми його.
Чоловік у сірому каптурі стояв у дверях спальні Оракула та холодно посміхався. Оракул уважно вдивлявся в порожнє лице чоловіка і бачив сутінки. Сірих він не міг читати, майже так само, як повністю не міг зчитувати деяких світлих. І лишень тих, котрі були такі світлі, що його просто засліплювало їхнє світло. А тут… Навіть коли повністю увійдеш у сірий морок, навряд чи бодай щось у ньому розгледиш. Це те ж саме, що блукати в густому-густому тумані.
Сірий вийняв із кишені невеличку скляну посудину з вируючою в ній хвилею. Оракул відразу зрозумів, що всередині. Сірий діяв розумно. Не торгувався. Взамін на вміст пляшечки нічого не вимагав. Просто поставив її на стіл та жестом запропонував випити. Нічогенький такий подарунок… Оракул нервово сіпнувся. Він зараз розіб’є цю пляшечку об голову сірого покидька, а потім викине негідника геть зі своєї оселі, із світу Загублених та зі свого життя. Але він так кепсько почувався, терпіти страждання вже несила. Чужі голоси в голові та невимовлені пророцтва шматували душу.
Майя його не зрозуміла б… Але вона давно вже мертва. Її немає поруч. Відчай пеленою заслонив здоровий глузд. А якщо піддатися спокусі та випити з пляшечки? Ти — Оракул. Спробуй передбачити, що далі. Але він не міг… Бачив лишень порожнечу. А порожнеча, він знав, утворюється тоді, коли стоїш на роздоріжжі. Як у тій дитячій казці: направо підеш чи наліво рушиш…
І він здався. Мовчки відкоркував плящину та різким рухом випив її вміст…
Відразу полегшало. Життя поверталося до нього. Голоси в голові стихли, спочатку вони зробилися ледь чутними, потім поодинокими і врешті запанувала така гнітюча тиша, що він не стримався і голосно зітхнув, щоб хоч чимсь заповнити її. Картав себе за малодушність. Як він міг? Його на тому березі чекає Майя, а він…
А він? Виявляється, він своє, майже сліпе, життя старця любив більше, аніж Майю…
У тій пляшечці була амброзія для Оракула. Сірий знав, що робить. «Бійтеся данайців, що дари приносять», — кажуть у світі Єдиного Бога. І Оракул добре знав цю мудрість, але… Так, легко давати поради іншим, коли ситуація не торкається тебе особисто.
Тоді про це не думалося. Лишень згодом Оракул зрозуміє, у яку халепу потрапив, і постарається вирватися… Спиватиме енергію сонця, місяця, зірок, тварин, навіть деяких проклятих… Та все дарма… І тоді, як порятунок від ломки, з’являтиметься він — сірий брат із чарівною пляшечкою. І за малесеньку послугу рятуватиме безсмертному Великому Оракулу його нікчемне життя… Бо все на світі має свою ціну. Безсмертя теж.
4. Дзеванна
Учитель Посолонь першим прийшов на Вічевий майдан. Мав принести дари Сварогу, попросити батька Білобога тримати в опіці його учнів — Дужа та Остапа. Учитель поставив на сваржень дві чари — одну з медом, іншу з сухими травами, зібраними у Світі Вередів. Підпалив трави, ті почали несміло горіти. Так і задумано було. Поки він казатиме молитву, пожертва горітиме, мед литиметься, Творець слухатиме.
Посолонь журився долею обох хлопців. Може, більше навіть долею Дужа. Остап вертався до свого прадому. Там його чекала рідня. А Дуж ішов у нікуди. Навіщо батьки хлопця так чинили з власним сином? Він не розумів. Був переконаний: це матінка Дужа, Дзеванна, постаралася. Вона мала неабиякий романтичний вплив на Мирослада. Попрохала, либонь, а той і не відмовився. Чим думала ця мудра жінка? І чому її чоловік Знич, батько Дужа, погодився на таке? Невже ніяк не замиряться з тим, що син у них і справді дуже особливий: безсмертний із Перемінником, однак, на жаль, без жодних талантів. Житиме вічно, звісно, якщо світ неврів не приб’є його…
Та хіба можна навчити літати мишу або рибу? Таке і з Дужем. Добрий хлопець, але справжнім позначеним йому ніколи не стати… Зітхнув.
Згадував. Це трапилося дуже давно, коли ще Посолонь був молодим і зеленим. Мирослад і Дзеванна, мама Дужа, теж були молодими і, здається, закоханими одне в одного. Хоча Мирослад не поспішав називати Дзеванну нареченою і вперто переконував усіх, що вони з першою красунею Яровороту лишень друзі. Та хіба хтось повірить у таку байку? У таку дівчину не закохається хіба сухе поліно. Струнка, світлокоса юнка з блакитними чистими очима, котра має вогняний норов, непосидющу вдачу та серце з перцем… А її володіння мистецтвом полювання не мало рівних ані в Яровороті, ані в інших світах. Вона бездоганно читала мову слідів тварин і птахів, насліпо з лука завжди потрапляла в ціль, ножем легко могла вразити серце звіра в русі… Ці таланти Посолонь вважав безглуздими, хоч і потрібними. Адже існувала купа світів, де ці навички були найпотрібнішими. Таким світом була Невридія.
Дзеванна з Миросладом відправилися туди вдосконалюватися. За якийсь час Дзеванна повернулася в Яроворот одна, сумна й невесела. Ніхто не знав, що насправді трапилося між тими двома. Яка кішка (чи, може, й котик?) між ними пробігла? Однак, чомусь Дзеванна не надто довго побивалася за Миросладом. Може, тому, що він не вертався назад і не перепрошував. Та хай там як, але заміна йому досить швидко знайшлася. І обранцем красуні Дзеванни став новий учень Храму Сонця — безсмертний Знич.