Оракул із Майєю почали жити разом у світі Загублених. Хоча перебування жінки поруч з Оракулом вважалося не зовсім правильним. Інші Оракули дружин не мали, але офіційно це не заборонялося, тож ніхто не перечив.

Оракул зітхнув. Погладив свою довгу сіру бороду. Він умів любити, він пам’ятав, як воно і чому. Тепло всередині, щем від її усмішки, легке запаморочення, коли вона ніжно торкається кінчиками пальців твоєї щоки… Він клявся собі, що ні дня не проживе без неї, коли вона піде, коли вона його залишить… Бо вона була дружиною Оракула. А Оракули не тому живуть наодинці, що не вміють любити. Це він зрозумів уже згодом, коли було надто пізно.

Вони живуть самотиною, щоб не спивати сили того, хто живе поруч. Деякі особливі пророцтва відкриваються незалежно від твоїх бажань і забирають багато і фізичних, і моральних сил. І ти мусиш ці сили відновлювати. А відновлення відбувається автоматично, тобто від найближчого джерела енергії. Майя й була тим джерелом. Світла веснянка згасала повільно, бо вона таки була безсмертною, і її енергії вистачало на довгі-довгі століття…

Коли вони це все зрозуміли, було запізно. Чому Учитель про це його не попередив? Учитель цього не знав, бо в інших Оракулів не було дружин, і спивали вони зазвичай заблуд, які час від часу потрапляли у світ Загублених і яким було байдуже до свого кінця.

Коли Оракул усе осягнув, просив Майю переселитися подалі від нього, в інший світ чи в інше помешкання, де вона могла спокійно жити. Якщо не мати вічне життя, то вже точно подовжити його. І, можливо, якби вона погодилася, досі була б жива-здорова. Майя відповідала мовчанкою на всі його благання, переконання, запевняння, навіть його хотіння силою її відіслати геть. А їй і не треба було нічого йому говорити, він усе прочитав у її серці. Майя його кохала і їй було байдуже, скільки триватиме її життя. Головне — бути поруч з ним, не марнувати жодної хвилини на перебування десь із кимось непотрібним і чужим…

Вона помирала повільно. Згасала мов свічка. У нього на руках. Він усе добре бачив своїми сліпими очима. Як сірі павутинки спочатку доволі кволо, та таки настирливо обплутують її своїми нитками. Ниток стає щоразу більше, і незабаром вони утворюють міцний кокон довкола тендітної фігури Майї. І коли врешті її серце та розум опиняються в полоні, Майя визнає свою поразку.

Вона лежала у ліжечку спальні та кволо всміхалася. Схудла, стала майже прозорою. Він тримав її за руку, ніжно гладив по голові, витирав сльози, які час від часу котилися її обличчям. Її сірі очі за той час, коли вона знерухомилася та перестала вставати, змінили барву. Стали такими, як небо у Біловодді — безмежно-блакитними. Хотілося відчайдушно плакати та вити від безвиході. Це він своїм призначенням вбив її.

Чому вона на це пішла? Така дурна і порожня самопожертва. Не має права Оракул любити, не має права Оракул бути поруч із тим, хто його любить… Він порушив неписані закони — і тепер розплачується смертю найріднішої людини. За дверима його помешкання зібрався цілий натовп. Поки Майя хворіла, він не міг і думати про пророцтва… Для нього час зупинився.

— Любий, — почувся спроквола голос. — Не переймайся так через мене. Вибач, що забираю у тебе такий важливий час. Хотілося б відразу і безболісно. Та не виходить. Свіча гасне повільно. Мій ґніт ще не вигорів.

— Що ти, кохана! — Схопився долонями за її правицю. — Який там час? Будь ласка, не помирай. Бо хто я без тебе?

— Ти — Оракул. Увесь час, який ми були разом, — найщасливіший та найважливіший у моєму житті. Пригадай, яким рішучим, мужнім та впевненим ти завжди був. Скільки разів тебе пробували підкупити і темні, і сірі? Напророкувати не зовсім точно з вигодою для якоїсь сторони… І ти щоразу їм відмовляв.

— Це твої віра та любов, Майєчко, живили мене рішучістю та впевненістю. Якби не ти, то…

Він затих. Сльози пекли зсередини. Мав дати раду тому болю.

Вона всміхнулася кволо, заговорила:

— Жив собі на світі звичайний чоловік. Жив як умів. Здебільшого старався бути гарним, та не завжди йому це вдавалося. Прийшла старість — і час помирати. І він помер. Тіло зосталося на землі, а душа… Душа повернулася туди, де їй і місце. До Бога. Глянув чоловік на свою душу збоку — і перелякався, бо ж не був святим. О, чого там тільки не було: радість поруч з болем, вірність поруч зі зрадами, любов і ненависть недалечко примостилися. Наляканий видивом чоловік виклав на вершечок душі всі свої хороші вчинки, на спід запхав погані та почимчикував до Бога.

Бог уважно роздивлявся чоловіка, усміхаючись у довгі вуса. А коли закінчив оглядини, мовчки прочинив йому двері до раю, запрошуючи увійти.

Чоловік зрадів такому подарунку. Йому добре та щасливо жилося у раю. Минав час, і незабаром його почали мучити докори сумління. Адже він обдурив самого Бога, замаскувавши добрими вчинками всі свої гріхи. І чоловік повернувся до воріт раю. Там його чекав здивований Господь.

— Чому ти вернувся, чоловіче добрий? Адже я впустив тебе до раю. Що не так?

— Дякую, мій Боже. Але я обдурив тебе і приховав від твого ока всі свої гріхи та недобрі вчинки, і мене це мучить. Я боюся ступити необачно крок, щоб не видати цим себе. Прошу тебе, Всемогутній, забери з моєї душі все погане, бо терпіти несила.

Бог був не тільки всемогутнім, а й всепрощаючим, і він, не вагаючись, забрав із душі чоловіка всі недостойні вчинки. Він вийняв із душі зради, боягузтво та підлість, брехню та оману, ненависть, захланність та лінь.

Але з чоловіком після цього стали відбуватися дивні речі. Позбувшись ненависті, він раптом забув, що таке любов, загубивши боягузтво, вже не знав, що таке самопожертва та сміливість, втративши зраду, втратив і вміння бути вірним, чесним та відданим… Душа зробилася порожньою та безликою, як пустий сірий дзбан.

Зажурився чоловік, пошкандибав знову до Бога. Той мовчки вернув чоловіку усе, що недавно на його прохання забрав. Бог умів чути без слів.

— Що мені тепер робити, Господи?! — заголосив чоловік. — Якщо добро й зло у мені так тісно сплетені, що одне не може бути без іншого, то де моє справжнє місце, скажи? Може, у пеклі?

— Насправді пекла не існує, — відповів Бог, — існує тільки рай. І ти вже у ньому.

— Господи, — заволав чоловік. — Тоді прости мені, благаю. Усі мої гріхи, вільні та невільні. Я щиро каюся у всіх своїх гріхах, бо, не визнавши їх і не отримавши твого прощення, я не можу повернутися до раю.

Бог добрий і всепрощаючий відпустив чоловіку усі його гріхи, і той, щасливий та задоволений, повернувся до свого раю…

Майя вмовкла. Оракул здивовано та сумно дивився на жінку:

— Люба, та хіба у тебе є ті гріхи? Ти ж свята, моя хороша. То про мене ця притча. Невже мене нікуди не візьмуть — ані до раю, ані до пекла, бо останнього, як ти стверджуєш, не існує?

Майя заперечливо захитала головою:

— Любий, ти не дослухав до кінця. Це ще не вся притча. Чоловік повернувся до раю. Господь його простив, і він на якийсь час забув і про всі свої гріхи, і про те, як потрапив до раю. Але одного разу він раптом почав згадувати, що, коли був живий, відмовився позичити гроші своїй сестрі на лікування племінника, бо якраз збирався їхати на відпочинок, і гроші йому самому були дуже потрібні. Син сестри помер… Згадав, як зраджував заради великих грошей, обдурював, брехав. Як ненавидів лишень за те, що хтось уміє жити чесніше і правильніше. Спогади накочувалися на нього дев’ятим валом, бо довкола були чисті та чесні душі. Врешті він не витримав і втретє повернувся до Бога.

— Сину мій, — здивовано озвався Бог, щойно його побачив. — Ти отримав від мене прощення і мав би бути умиротвореним, але з вигляду твого про це не скажеш. Ти переляканий та спантеличений.

— Так, Господи. Я зізнався тобі у всіх своїх гріхах, покаявся у них і ти мені їх усі відпустив. Але… Мені дуже погано у твоєму раю, бо я сам себе не можу пробачити. Допоможи!

Бог важко зітхнув і тихо відповів:

— Я від початку чекав від тебе цього прохання, сину мій! Це той камінь, якого навіть Творець не зможе підняти…