Я спатиму під записами і вивчатиму їх щоранку.

І тоді, можливо, з пікселів постане загальна картина.

ЗА СПИНОЮ В МЕНЕ вже певний час стоїть відьма, чатуючи на моменти слабкості. В руках у неї — статуетка гусака зі слонової кістки. На ній викарбувані вишукані візерунки. Я кручу її і милуюся, аж раптом вона розмахує нею із приголомшливою силою. Вона влучає мені в чоло, пробиваючи в ньому дірку. Я чую, як хрустить кістка. Відьма знову замахується статуеткою і влучає мені по черепу над правим вухом. Завдає удар за ударом, поки крихти мого черепа не починають сипатися на ліжко, перемішуючись зі скалками її гарного колись гусака.

Я знаходжу пігулки і вимикаю світло.

— Кейденс! — кличе мама з коридору. — Час іти на вечерю в Клермонт.

Я не можу піти.

Я не можу. Я не піду.

Мама обіцяє мені каву, яка допоможе не заснути через ліки. Нагадує, як довго я не бачилася з тітками, і про те, що малі — мої двоюрідні брати і сестри, врешті-решт. У мене є родинні обов’язки.

А я відчуваю лише, як розколюється череп і біль сновигає в моєму мозку. А решта — лише фон. Нарешті вона йде. Без мене.

29

ГЛИБОКОЇ НОЧІ будинок дзеленчить — саме це і налякало Тафта в Каддлдауні. Тут у всіх будинках таке відбувається. Вони старі, а острів атакують морські вітри.

Я намагаюся заснути. Безрезультатно.

Я спускаюся на ґанок. Голова вже не болить.

Стежкою йде тітка Керрі, вона віддаляється від мене, на ній нічна сорочка та черевики на овечій вовні. Вона видається худорлявою — адже її ключиці й вилиці стирчать.

Вона повертає на дерев’яну стежку, яка веде у Ред-Ґейт.

Я сиджу і спостерігаю за нею. Вдихаю нічне повітря, слухаю шурхіт хвиль. За декілька хвилин тітка знову опиняється на стежці біля Каддлдауну.

— Кейді, — каже вона, зупинившись і схрестивши руки на грудях, — тобі вже краще?

— Пробачте, я пропустила вечерю, — кажу я. — Голова дуже боліла.

— Вечері тут будуть щовечора, ціле літо.

— Не можете заснути?

— О, знаєш… — Керрі чухає шию. — Я не можу заснути без Еда. Смішно, так?

— Та ні.

— Вирішила оце походити. Корисна вправа. Ти бачила Джонні?

— Не серед ночі.

— Він часом встає, коли мені не спиться. Ти бачиш його?

— Я можу глянути, чи горить у нього світло.

— Віллу сняться такі моторошні жахіття. Він кричить і прокидається, і тоді я вже не можу заснути.

Я тремчу у своєму светрику.

— Хочете ліхтарик? — питаю я. — Усередині є.

— О ні, я люблю темряву.

І вона знову плентається на пагорб.

30

MАМА В НОВОМУ КЛЕРМОНТІ з дідусем. Я бачу їх крізь розсувні двері.

— Уже прокинулась? — каже мама, коли я заходжу. — Тобі краще?

На дідусеві картатий халат. На мамі — сарафан, прикрашений маленькими рожевими лобстерами. Вона готує еспресо.

— Хочеш скони[16]? Кухар підсмажив бекон. Можеш взяти в теплій шухляді.

Мама перетинає кухню і впускає в дім собак. Бош, Ґрендел і Поппі метляють хвостами й пускають слину. Мама нахиляється і витирає їм лапи вологою ганчіркою, а потім замислено проводить нею по підлозі там, де лишилися сліди від їхніх лап. Собаки сидять недоладно і мило.

— А де Фатіма? — питаю я. — Де Принц Філіп?

— Їх немає, — каже мама.

— Що?

— Будь чемна з нею, — каже дідусь. Він повертається до мене. — Вони нещодавно померли.

— Удвох?

Дідусь кивнув.

— Як шкода.

Я сідаю за стіл поряд з ним.

— Вони страждали?

— Недовго.

Мама ставить на стіл тарілку малинових сконів і тарілку бекону. Я беру скон і намащую на нього масло й мед.

— Колись вона була маленькою білявою дівчинкою. Уся наскрізь справжня Синклер, — жаліється дідусь мамі.

— Ми говорили про моє волосся, коли ти приїздив до нас, — нагадую йому. — Я й не сподівалася, що тобі сподобається. Дідусі такого не люблять.

— Але ж ти мати. Ти маєш змусити Міррен повернути все, як було, — каже дідусь мамі. — Що сталося з маленькими білявими дівчатами, які бігали тут туди-сюди?

Мама зітхає.

— Ми виросли, тату, — говорить вона. — Ми виросли.

31

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ДИТЯЧА ТВОРЧІСТЬ, рослинні візерунки.

Я приношу кошик для білизни з Уїндерміру в Каддлдаун. Міррен зустрічає мене на ґанку, стрибаючи довкола.

— Як круто бути на острові! — каже вона. — Не вірю, що я знову тут.

— Але ж ти була тут минулого літа.

— То було не те. Не вистачало нашої літньої ідилії. Тривало будівництво Нового Клермонту. Усі поводилися якось жалюгідно, а я чекала на тебе, але ти так і не приїхала.

— Я ж казала тобі, що поїду в Європу.

— О так, я знаю.

— Я багато писала тобі. — Мої слова звучать докірливо.

— Ненавиджу мейли! — вигукує Міррен. — Я читаю їх усі, але не злися, що не відповідаю. Для мене це як домашка — набирати текст, втикаючи у комп’ютер чи телефон.

— Ти отримала мою ляльку?

Міррен обіймає мене.

— Я так сумувала за тобою. Так сильно, що ти не повіриш.

— Я надіслала тобі Барбі. Ту, з довгим волоссям, за яку ми билися колись.

— Принцесу Баттерскотч?

— Ага.

— Я божеволіла від неї.

— Одного разу ти мене навіть нею побила.

— Ти на це заслуговувала! — Міррен щасливо підстрибує. — Вона в Уїндермірі?

— Що? Ні. Я надіслала її поштою, — кажу я. — Минулого року.

Міррен дивиться на мене, насупивши брови.

— Я її не отримувала, Кейденс.

— Хтось розписався за пакунок. Може, твоя мама запхала її до шафи, не розпаковуючи?

Я жартую взагалі-то, але Міррен киває.

— У неї якась параноя. Типу вона постійно миє й миє руки. Змушує Тафта і близнючок теж це робити. Вона миє все так, ніби в раю є спеціальне місце для тих, у кого на кухні бездоганно чиста підлога. А ще вона багато п’є.

— Моя мама — теж.

Міррен киває.

— Нестерпно це бачити.

— Я пропустила щось цікаве на вечері?

— Я не пішла. — Міррен ступає на дерев’яну стежку, що веде від Каддлдауну до маленького пляжу. Я йду за нею. — Я ж казала тобі, що цього літа там не з’явлюся. А чому ти не прийшла?

— Мені було погано.

— Так, ми знаємо про твої мігрені, — каже Міррен. — Тітки це обговорювали.

Я здригаюся.

— Тільки не треба мене жаліти, добре? Ніколи. Мені від цього гидко.

— А ліки ти не пила?

— Вони мене вирубили.

Ми дійшли до маленького пляжу. Обидві босі ступили на вологий пісок. Міррен торкнулася панцира краба, який давно помер.

Я хочу розповісти їй про те, що мою пам’ять пошматовано, що в мене черепно-мозкова травма. Я хочу розпитати її про все, що відбувалося п’ятнадцятого літа, попросити її переказати мені всі історії, про які мама не хоче говорити або яких просто не знає. Але от вона, Міррен. Така промениста. Я не хочу, щоб їй було ще дужче мене шкода.

До того ж я досі розлючена через ті мейли, на які вона не відповідала, і через цю загублену Барбі, хоча я певна, що загубила її не вона.

— А Джонні та Ґет у Ред-Ґейті чи вони сплять у Каддлдауні? — питаю я.

— У Каддлдауні. Боже, вони такі нечупари. Це як жити з гоблінами.

— То нехай тоді повертаються в Ред-Ґейт.

— Нізащо, — сміється Міррен. — А ти — більше ніякого Уїндерміру, гаразд? Житимеш з нами?

Я хитаю головою. Мама сказала «ні». Я питала у неї вранці.

— Ну ж бо, вона має дозволити тобі.

— Вона нависає наді мною, відтоді як я захворіла.

— Але ж це вже майже два роки.

— Так. Вона спостерігає навіть, як я сплю. До того ж вона прочитала мені лекцію про те, що ми з дідусем та малечею родичі. Що я маю спілкуватися з ріднею. Посміхатися їм.

— Яка маячня! — Міррен показує мені жменю маленьких фіолетових камінців, які вона назбирала. — Тримай.

— Ні, дякую.

Я не хочу нічого, в чому не маю потреби.

— Будь ласка, візьми, — просить Міррен. — Я пам’ятаю, як ти завжди вишукувала фіолетові камінці, коли ми були малі.

вернуться

16

Невеличкі хлібці швидкого приготування із вівсяного, пшеничного чи ячмінного борошна, масла та розрихлювача, часто з додаванням фруктів.