— Хто це?

— Кейді?

Ясно, це хтось із дітей.

— Так.

— Це Тафт.

Брат Міррен. Той іще шибеник.

— Чого це ти не спиш, Тафте?

— А правда, що ти наркоманка?

— Ні.

— Чесно?

— Ти для цього зателефонував? Щоб спитати, чи наркоманка я?

Після нещасного випадку ми з Тафтом іще не розмовляли.

— Ми на Бічвуді, — каже він. — Ми приїхали сьогодні вранці.

Я рада, що він змінив тему. Я кажу, цього разу жвавим голосом:

— А ми завтра приїжджаємо. Як там, усе добре? Ти вже катався на гойдалці?

— Ні, — говорить Тафт. — Так ти точно не наркоманка?

— Звідки ти взагалі це взяв?

— Це Бонні. Вона вважає, що мені слід триматися від тебе подалі.

— Не слухай Бонні, — кажу я. — Слухай Міррен.

— От і я ж про це. Але ніхто, крім Бонні, не вірить у те, що я розповідаю про Каддлдаун, — продовжує він. — Тому я й хотів тобі зателефонувати. Але тільки якщо ти не наркоманка, бо наркомани не розуміють, що відбувається.

— Я не наркоманка, малий.

Хоча, можливо, я й брешу.

— У Каддлдауні привиди, — пояснює Тафт. — Можна я спатиму з тобою в Уїндермірі?

Мені подобається Тафт. Справді. У нього веснянкуваті щоки, і він трохи скажений, і Міррен любить його якось більше, ніж близнючок.

— Це не привиди. Просто протяги, — кажу я. — В Уїндермірі вони теж є. Від них вікна дзвенять.

— Ні, там теж привиди, — каже Тафт. — Мама не вірить мені, і Ліберті теж.

Коли Тафт був менший, то вірив, що монстри живуть у коморі. Потім він був переконаний, що під причалом мешкає морське чудовисько.

— Попроси Міррен допомогти, — раджу йому я. — Вона почитає тобі на ніч або заспіває.

— Думаєш?

— Звісно. А коли я приїду, ми підемо разом плавати з маскою і трубкою, і в нас буде чудове літо, Тафте.

— Добре, — погоджується він.

— Не бійся старого дурного Каддлдауну, — кажу я. — Покажи йому, хто в домі хазяїн, а завтра побачимося.

Він кладе слухавку, не попрощавшись.

Частина 3. Сімнадцяте літо

У ВУДС-ХОЛІ, портовому містечку, ми з мамою випускаємо ретриверів з машини і витягаємо валізи на причал, де на нас уже чекає тітка Керрі.

Керрі довго й міцно обіймає маму, а потім допомагає перенести валізи і собак на великий моторний човен.

— Ти красивіша, ніж будь-коли, — каже вона. — Яке щастя, що ти тут.

— О, припини.

— Я знаю, що ти хворіла, — звертається до мене тітка Керрі. Вона — найвища і найстарша з трьох сестер. На ній довгий кашеміровий светр. Біля кутиків рота — глибокі зморшки. Вона вдягла старовинні нефритові прикраси бабусі.

— О, нічого такого, з чим не впораються перкосет[12] і чарка горілки, — кажу я.

Керрі сміється, та мама нахиляється до неї й каже:

— Вона не п’є перкосет. Вона п’є ліки, які не викликають звикання, їй лікар призначив.

Це неправда. Ті ліки, що не викликають звикання, не допомагають.

— Вона дуже схудла, — зауважує Керрі.

— Це все горілка. Я вживаю її замість їжі.

— Вона не може їсти, коли болить, — каже мама. — Від болю її нудить.

— Бесс спекла твій улюблений чорничний пиріг, — каже мені тітка Керрі.

Вона знов обіймає маму.

— Чогось ви раптом полюбили обійматися, — кажу я. — Раніше такого не було.

Тітка Керрі обіймає і мене. Вона пахне дорогими парфумами з відтінком лимону. Давно ми не бачилися.

Дорога від гавані до острова холодна і мерехтлива. Я сиджу на кормі човна, а мама з тіткою стоять за кермом. Я занурюю руку у воду. Вода бризкає на плащ, просочує брезент.

Незабаром я побачу Ґета.

Ґет, мій-не мій Ґет.

Будинки. Малечу, тіток, Брехунів.

Я почую ячання чайок, їстиму слампи, і пироги, і домашнє морозиво. Слухатиму глухий стукіт тенісних м’ячиків, гарчання ретриверів, луну власного дихання під час плавання з маскою і трубкою.

Ми розпалюватимемо вогнища, які пахнуть попелом.

Чи почуватимуся я як удома?

Невдовзі перед нами з’являються знайомі обриси Бічвуду. Першим я бачу Уїндермір з його численними загостреними схилами дахів. Та дальня кімната праворуч — мамина, он її світло-блакитні фіранки. Моє ж вікно виходить на суходіл.

Коли Керрі завертає за мис, я бачу присадкуватий, схожий на коробку Каддлдаун — найнижчу точку острова. Маленька, ніби зіткана з клаптиків, піщана бухточка притулилася внизу дерев’яних сходів.

Коли ми підпливаємо до західної частини острова, краєвид змінюється. Ред-Ґейт не дуже добре видно між дерев, але його червоний краєчок таки проглядає. Я бачу великий пляж, на який теж виходять дерев’яні сходи.

Клермонт розташований на найвищій точці острова, з нього на три боки видно море. Я витягаю шию, намагаючись роздивитися його милу башточку, але її немає. Дерев, які колись затіняли велике подвір’я на схилі, немає також.

Замість шестикімнатного вікторіанського будинку з круговою терасою та кухнею в стилі кантрі, замість будинку, де дідусь споконвіку жив щоліта, я бачу сучасну глянцеву будівлю, яка, мов пташка на жердинці, влаштувалася на скелястому пагорбі. З одного боку від неї — японський сад, з іншого — гола скеля. Ця будівля — скло і залізо. Холодна.

Керрі глушить мотор, і говорити одразу стає легше.

— Це Новий Клермонт, — каже вона.

— Минулого року то була просто коробка. Я не уявляла, як це у нього не буде газона, — зауважує мама.

— Це ти ще всередині не була. Стіни зовсім голі, а в холодильнику в батька лише яблука та шматок гаварті[13].

— Відколи це він полюбив гаварті? Це не дуже добрий сир.

— Він не вміє купувати продукти. Джинні та Люсіль, нові кухарі, роблять лише те, що він накаже. Він їв самі тости з сиром. Але я склала великий список, і вони скупилися в Едгартауні. Тепер нам вистачить на кілька днів.

Мама тремтить.

— Добре, що ми тут.

Поки сестри говорять, я витріщаюся на новий будинок. Я знала, що дідусь робить ремонт, звісно. Вони з мамою обговорювали нову кухню, коли він приїздив до нас кілька днів тому. Холодильник, і морозильну камеру, і шухляду для підігріву, і полички для спецій.

Та я не розуміла, що він зніс старий дім. Що галявинки більше немає. Як і дерев, і зокрема великого клена, на якому висіла гойдалка з покришки. Тому клену було, напевне, із сотню років.

У морі здіймається хвиля, вона вистрибує з глибини, як кит, нависає наді мною. Моє горло стискає спазм, дихання перехоплює. Кров б’є мені в голову. Я тону.

На мить мені стає так сумно, так невимовно сумно від думки про старий клен з гойдалкою. Ми ніколи не казали дереву про те, як любимо його. Не дали йому імені, нічого не зробили для нього. Воно могло б іще пожити.

Мені холодно, так холодно.

— Кейденс? — Мама нахиляється наді мною.

Я хапаюся за її руку.

— Опануй себе, — шепоче вона. — Зараз же.

— Що?

— Ти можеш. Ти мусиш.

Ну добре, добре, це було всього лише дерево.

Просто дерево з гойдалкою, яке я дуже любила.

— Не влаштовуй сцен, — шепоче мама. — Вдихни і сядь.

І я роблю, як вона каже, щойно мені стає сил, як я, власне, і завжди робила.

Тітка Керрі, намагаючись переключити мою увагу, жваво розповідає:

— Новий садок гарний, просто до нього потрібно звикнути, — говорить вона. — Тут є де посидіти із коктейлем. Тафт та Вілл відшукують незвичайні камені.

Вона повертає човна до берега, і раптом я помічаю, що мої Брехуни чекають на мене не на причалі, а біля побитого морем і вітром паркану вздовж кільцевої стежини.

Міррен стоїть на підніжці паркану, радісно махаючи, волосся розвіває вітер.

Міррен. Вона цукор. Вона цікавість і дощ.

Джонні стрибає вгору і вниз, час від часу роблячи колесо. Джонні. Він — енергія. Успіх і невловимість.

Ґет, мій Ґет, колись-мій-Ґет, — він теж прийшов мене зустрічати. Він стоїть трохи віддалік паркану, на скелястому пагорбі, який веде у Клермонт. Він щось семафорить мені руками, малюючи в повітрі складні візерунки, ніби я маю зрозуміти його секретний код. Він — сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава.