Вона залишиться тому, що любить його так само сильно, як м’ясо потребує солі?

А чи тому, що він пообіцяв їй королівство? Їй уже важко розрізнити.

ВОСЕНИ ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ у Європу я розпочала один проект. Щодня я віддавала бодай одну зі своїх речей.

Я надіслала Міррен стару Барбі з супердовгим волоссям, яку ми в дитинстві не могли поділити. Відправила Джонні смугастий шалик, який багато носила. Джонні подобаються смужки.

Для старших Синклерів — мами, тіток, дідуся — накопичення гарних речей було метою всього життя.

Хто помре, зібравши найбільшу кількість речей, той і виграв. А що виграв, хотіла б я знати?

Колись я теж любила гарні речі. Як і мама, як і вся наша родина. Та це більше не про мене.

Мама наповнила наш будинок у Бурлінґтоні сріблом та кришталем, подарунковими виданнями та кашеміровими ковдрами.

Пухнасті килими вкривають підлогу в кожній кімнаті, а стіни завішані картинами місцевих художників, якими мама опікується. Їй подобається китайська порцеляна, і вона виставляє її у їдальні. Замість цілком ще притомного «сааба» вона купила БМВ.

Жоден із цих символів процвітання і смаку не має практичної цінності.

«Краса — вже сама по собі цінність, — не погоджується мама. — Вона створює певну атмосферу місця, відчуття власної історії. Навіть просто дарує насолоду. Ти взагалі чула щось про насолоду?»

Та я думаю, вона і мені, і собі бреше про те, нащо їй усі ці речі. Нова доза покупок дає матері можливість, хай навіть на мить, відчути себе могутньою. Я думаю, що будинок, наповнений гарними речами, і дорогі картини із зображенням мушель від її креативних друзів, і ложки від «Тіффані» дають їй відчуття статусу. Старовинні та східні килими показують людям, що нехай вона і собаківниця, яка покинула коледж Брин-Мор, та у неї є влада, тому що є гроші.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ПОДУШКУ. Я ношу її з собою містом. На вулиці, спираючись на стіну бібліотеки, стоїть дівчина. На землі біля її ніг — картонний стаканчик для монет. Вона не набагато старша за мене.

— Хочеш подушку? — питаю в неї. — Я випрала наволочку.

Вона бере подушку і сідає на неї.

Цієї ночі мені незручно спати, та це на краще.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «КОРОЛЬ ЛІР» у м’якій обкладинці, якого я читала протягом другого року старшої школи. Знайдено під ліжком.

Подарувала громадській бібліотеці. Мені не треба її перечитувати.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ФОТОГРАФІЮ бабуні Тіппер у блакитній вечірній сукні та з поросям на руках з благодійної вечірки на користь Аграрного інституту.

Дорогою додому я зайшла до «Гудвілла»[8].

— Що, Кейденс, ось так просто віддаєш? — каже Петті з-за прилавку.

— Це моя покійна бабуся.

— Вона була вродлива, — каже Петті, роздивляючись фото. — Точно не хочеш залишити фото собі? Можна ж віддати просто рамку.

— Точно.

Бабуся померла. Те, що у мене буде її фотографія, нічого не змінить.

— ТИ ЗНОВ ХОДИЛА до «Гудвілла»? — питає мама, коли я повертаюся додому. Вона нарізає персики тонкими скибочками спеціальним фруктовим ножем.

— Так.

— Чого ти позбулася цього разу?

— Лише старої бабусиної фотки.

— З поросям? — Її губи судомно сіпнулися. — О, Кейді.

— Вона моя, і я вирішила її віддати.

Мама зітхає.

— Ще собаку віддай, і тобі цього ніколи не пробачать.

Я присідаю до ретриверів. Бош, Ґрендел і Поппі вітають мене тихим домашнім гарчанням. Вони — наші родинні собаки, виховані, з ідеальною родовідною. Чистокровні золоті ретривери. Мама, звісно, розводила цуциків для бізнесу і не залишала їх усіх удома, але вони утримувалися на заміській фермі маминого партнера разом з іншими племінними собаками.

— Я б ніколи такого не зробила.

Я шепочу собакам, як люблю їх, у їхні м’які кудлаті вуха.

ЯКЩО ВБИТИ В ГУГЛІ «черепно-мозкова травма», то більшість веб-сайтів, присвячених цій темі, пише, що вибіркова амнезія може бути її наслідком. Коли мозок уражений, немає нічого незвичайного в тому, що пацієнтка дещо забуває. Вона не здатна навіть до пуття розповісти, як саме травмувалася.

Та я не хочу, аби люди знали, що я — така. Досі така — після всіх цих оглядів, і обстежень, і ліків.

Я не хочу на собі тавра інвалідності. Я не хочу більше ліків. Не хочу більше лікарів і стурбованих вчителів. Бачить Бог, досить з мене лікарів.

Що я пам’ятаю з того літа, коли стався нещасний випадок?

Як я закохалася у Ґета на порозі кухні Ред-Ґейту.

Квітку шипшини для Ракель, і ніч, втоплену у вині, і як я закипала від злості. Як вдавала, що все нормально. Готувала морозиво. Грала в теніс.

Тришарові смори і як Ґет розізлився, коли ми сказали йому замовкнути. Купання вночі.

Як ми з Ґетом цілувалися на горищі.

Як я слухала історію про «Крекер Джек» і як допомагала дідусеві спускатися сходами.

Гойдалку, підвал, доріжку навколо острова. Ми з Ґетом в обіймах одне одного. Як Ґет помічав мої рани. Ставив мені запитання. Робив перев’язки.

Оце майже й усе.

Бачу: рука Міррен тримає каністру пального для моторних човнів, золотавий лак на пальчиках облупився.

Бачу: мамине напружене обличчя. Вона питає: «Пірати Карибського моря?»

Бачу: ноги Джонні збігають сходами Клермонту до сараю для човнів.

Бачу: дідусь прихилився до дерева, на його обличчі відблиски вогнища.

Бачу: всі ми, четверо Брехунів, рвемо боки від реготу. Але з чого саме ми сміємося? Що нас розвеселило і де ми були?

Я не знаю.

Коли я не пам’ятала щось із п’ятнадцятого літа, я питала маму. Моя забудькуватість лякала мене. Я хотіла припинити пити ліки, чи замінити їх, чи проконсультуватися з іншим лікарем.

Я мріяла згадати те, що забула. Одного дня пізньої осени, тієї осені, коли мене обстежували на смертельні хвороби, мама заплакала.

— Ти питаєш мене знову і знову. Ти не пам’ятаєш, що я кажу.

— Вибач.

Говорячи, вона налила собі склянку вина.

— Ти почала розпитувати мене. «Що сталося? Що сталося?» Я сказала тобі правду, Кейденс. Я щоразу так робила, і ти повторювала за мною. Та наступного дня ти питала те саме знов.

— Вибач, — повторила я.

— Ти досі питаєш мене майже щодня.

Це правда, я не пам’ятаю, що зі мною сталося. Не пам’ятаю, що було до і після того. Не пам’ятаю, як ходила по лікарях. Я усвідомлювала, що так, авжеж, ходила, бо мені ж поставили діагноз і призначили ліки, але майже все лікування стерлося з пам’яті.

Я глянула на маму. На її оскаженіло-схвильоване обличчя, на її сльозаві очі, на губи, розслаблені від вина.

— Ти мусиш припинити запитувати, — сказала вона. — Лікарі вважають, що буде краще, якщо ти пам’ятатимеш усе по-своєму.

Я вмовила її розповісти мені ще раз, востаннє, і записала її відповіді, щоб підглядати в них, коли виникне потреба. Завдяки цьому я можу розповісти вам про нещасний випадок під час нічного купання, і про скелі, і про переохолодження, і про проблеми з диханням, і про мозкову травму, що так і лишилася під питанням.

Я більше ніколи нічого не питала в матері. Я багато чого не розумію, зате вона лишається цілком тверезою.

ТАТО ЗБИРАЄТЬСЯ ЗАБРАТИ МЕНЕ до Австралії та Нової Зеландії на ціле сімнадцяте літо. Я не хочу їхати.

Я хочу повернутися на Бічвуд. Я хочу побачити Міррен і позасмагати з нею на пляжі, розмірковуючи про майбутнє. Я хочу сперечатися із Джонні, і плавати з маскою і трубкою, і готувати морозиво. Я хочу розпалювати вогнища на маленькому пляжі. Я хочу повалятися в гамаку на терасі Клермонту і знову бути однією з Брехунів, ну якщо це взагалі можливо.

Хочу згадати свій нещасний випадок.

Хочу дізнатися, чому зник Ґет. Не розумію, чому він не пішов тоді купатися зі мною. Чому я була на маленькому пляжі сама. Чому я плавала у спідньому і чому на піску не було мого одягу. І чому він звалив, коли мені було погано.