Цікаво, чи кохав він мене. Чи кохав він Ракель. Ми з татом вирушаємо до Австралії за п’ять днів. Даремне я погодилася.

Я схлипувала, вдаючи нещасну. Я сказала мамі, що не маю бажання побачити світ. А хочу натомість побачитися з рідними. Я сумую за дідусем.

Ні.

Якщо я поїду до Австралії, мені погіршає. Голова вибухне від мігреней, мені краще не літати. І не їсти незвичної їжі. І не змінювати часових поясів. І що, як я загублю свої ліки?

Годі. За все вже заплачено.

Я вигулюю собак рано-вранці. Я завантажую брудний посуд у посудомийку і згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукні і користуюсь рум’янами. Я з’їдаю все, лишаючи чисту тарілку. Я дозволяю мамі обіймати мене і гладити моє волосся. Я кажу, що хочу провести літо не з татом, а з нею.

Ну будь ласка.

Наступного дня дідусь приїхав до Бурлінґтона і лишився в кімнаті для гостей. Він був на острові з середини травня, а сюди йому довелося діставатися човном, автомобілем та літаком. Після смерті бабусі Тіппер він іще не бував у нас.

Мама забирає його з аеропорту, поки я накриваю на стіл. Вона купила смажену курку та гарніри в міському магазині делікатесів.

Дідусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, він схожий на пташеня. Шкіра його обвисла, а сам він якось осів, від чого у нього з’явився живіт, — не таким я пам’ятала дідуся. Він завжди видавався непереможним зі своїми широкими рівними плечима і міцними зубами.

Дідусь із тих людей, у яких є гасла. «Ніколи не приймай відповіді “ні”», — любить повторювати він. Або: «Ніколи не сідай на задніх рядах. Переможці сидять попереду».

Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очі у відповідь на його приказки — «Не будь ганчіркою — їх ніхто не любить»; «Ніколи не жалійся і нічого не пояснюй», — та все ж вважали його взірцем мудрості в дорослих темах.

На дідусеві смугасті бавовняні шорти і лофери[9]. Його ноги — довгі, худі, старечі. Він плескає мене по спині й просить шотландського віскі з содовою.

Ми їмо, і він розповідає про якихось друзів із Бостона. Про нову кухню в будинку на Бічвуді. Нічого особливого. Після вечері мама прибирає, а я показую дідусеві садок на задньому дворі. Вечірнє сонце ще не сіло.

Дідусь зриває півонію і вручає мені.

— Моїй першій онучці.

— Не рви квітів, добре?

— Їм байдуже.

— Ні, не байдуже.

— Кейденс була перша, — каже він, дивлячись у небо, а не мені у вічі. — Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас у Бостон. На ній був рожевий комбінезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джонні народився лише за три тижні.

— Дідусю, я тут.

— Кейденс була перша, і байдуже, що дівчинка. Я готовий був віддати їй усе. Як онукові. Я тримав її на руках і танцював. Вона була майбутнім родини.

Я киваю.

— Одразу було видно, що вона з Синклерів. У неї було наше волосся. Але не тільки. Ще підборіддя та охайні ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усі Синклери були високі, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрі не повторила її помилки.

— Це ти про Броді та Вільяма.

— Полотном дорога, еге ж? — посміхається дідусь. — Усі наші були високі. А ти знаєш, що родичі моєї мами прибули сюди на «Мейфлауері»[10]? Щоб розпочати нове життя в Америці.

Я знаю, не так уже й важливо те, що наші предки прибули на «Мейфлауері». Не так важливо бути високою. Чи білявою. Саме тому я пофарбувала волосся: я не хотіла бути найстаршою. Спадкоємицею острова, статку, сподівань.

Чи хотіла?

Дідусь випив забагато після довгої подорожі.

— Ходімо в дім? — запитала я. — Хочеш відпочити?

Дідусь зриває другу півонію і дає мені.

— За вміння прощати.

Я плескаю його по зсутуленій спині.

— Не зривай більше, добре?

Дідусь нахиляється, торкається білих тюльпанів.

— Дідусю, серйозно, не рви, — кажу я.

Він зриває третю півонію, різко, зухвало. Знов дає мені.

— Ти моя Кейденс. Кейденс Перша.

— Так.

— Що з твоїм волоссям?

— Я його пофарбувала.

— Тебе не впізнати.

— Це добре.

Дідусь вказує на півонії, тепер вони всі в моїй руці.

— Три квіточки для тебе. Хай у тебе буде три.

Він виглядав нікчемним. Він виглядав могутнім.

Я люблю його, та не певна, що він приємний мені. Я беру його за руку і веду в дім.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Він любив їх усім серцем. Якось, коли настав час дівчатам виходити заміж, жахливий триголовий дракон напав на королівство, спалюючи міста своїм вогняним подихом.

Король пообіцяв руку принцеси тому, хто переможе дракона. Приходили герої та воїни в залізних обладунках, на чудових конях, із мечами та стрілами.

Дракон вбивав і з’їдав усіх одного за одним.

Нарешті король подумав, що дівчина може розтопити серце дракона і досягти успіху там, де воїни зазнавали поразки. Він відправив найстаршу доньку до дракона благати про пощаду, але дракон не слухав її вмовлянь. Він ковтнув її не пережовуючи.

Тоді король відправив до дракона другу доньку, але дракон вчинив так само. Ковтнув її, перш ніж вона встигла сказати бодай слово.

Тоді король відправив третю доньку вмовити дракона, адже вона була така мила й розумна, що мала б упоратися з тим, що призвело до загибелі сестер.

Але ж ні. Дракон просто з’їв її.

Королю лишалося одне — страждати від болю. Тепер він був один-однісінький у цілому світі. Але дозвольте мене запитати, хто ж убив дівчат?

Дракон? Чи батько?

НАСТУПНОГО ДНЯ після від’їзду дідуся мама телефонує татові, щоб скасувати подорож до Австралії. Вони кричать. Вони сперечаються.

Нарешті вони вирішують, що я на чотири тижні поїду на Бічвуд, а потім навідаюся до батька в Колорадо, де я ніколи не була. Батько наполягає. Він каже, що не поступиться літом зі мною, навіть якщо доведеться залучити адвокатів.

Мама телефонує тіткам. Вона веде з ними довгі секретні розмови на терасі нашого будинка. До мене долинають лише окремі фрази: «…Кейденс така вразлива, їй потрібно багато відпочивати…», «…лише чотири тижні, не все літо…», «…їй не можна хвилюватися, лікування дуже повільне».

А також «Піно Гріджио», «Сансер», можливо, «Рислінг» і точно не «Шардоне».

МОЯ КІМНАТА тепер майже порожня. На ліжку — простирадло й тепла стьобана ковдра. Лептоп та кілька ручок на столі. Стілець.

У мене лишилося дві пари джинсів і шортів. Ще є футболки, фланелеві сорочки, теплі светри; купальник, по одній парі кросівок, кроксів[11], черевиків. Дві сукні, якесь взуття на підборах. Тепле пальто, мисливська куртка, брезентовий плащ на дерев’яних ґудзиках.

Полиці порожні. Ані картин, ані постерів, ані старих іграшок.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ЗУБНУ ЩІТКУ в дорожньому чохлі, яку мама вчора мені купила.

У мене вже є зубна щітка. Не знаю, нащо їй треба було купувати мені ще одну. Ця жінка купує речі, просто аби купувати. Огидно.

Я йду до бібліотеки і знаходжу дівчину, якій віддала подушку. Вона знову стоїть там, біля стіни. Я ставлю щітку в її стаканчик.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ОЛИВКОВУ МИСЛИВСЬКУ КУРТКУ ҐЕТА. Саме ту, яка була на мені, коли ми лежали, тримаючись за руки, дивилися на зорі й говорили про Бога. Я так і не повернула її.

Я мусила віддати її найпершою. Я знаю. Але не могла змусити себе. Це було все, що лишилося мені від нього.

Це було проявом моєї слабкості і дурості. Ґет не кохає мене. Я теж його не кохаю і, можливо, ніколи не кохала.

Післязавтра я його побачу, і я не кохаю його, і мені не потрібна ця куртка.

НАПЕРЕДОДНІ НАШОЇ ПОЇЗДКИ на Бічвуд, о десятій вечора, задзвонив телефон. Мама була в душі. Я взяла слухавку.

Голосне дихання. Сміх.