Ласкаво просимо додому, кажуть вони. Ласкаво просимо.

БРЕХУНИ НЕ ВИХОДЯТЬ на причал, коли ми підпливаємо. Не виходить ні тітка Бесс, ні дідусь. Сама лише малеча: Тафт, Ліберті та Бонні.

Хлопці, їм обом по десять, штурхають одне одного й постійно б’ються. Тафт підбігає і хапає мене за руку. Я беру його на руки і кружляю. Він навдивовижу легкий, наче його вкрите веснянками тіло не людське, а пташине.

— Тобі вже краще? — питаю я.

— У нас купа морозива в морозилці! — горлає він. — Трьох видів!

— Агов, Тафте. Коли ти дзвонив мені вчора, був дуже засмучений.

— Ні.

— Так.

— Міррен почитала мені книжку, і я пішов спати. Чи й не чи.

Я куйовджу його медове волоссячко.

— Це просто будинок. Будинки часто здаються страшними вночі, але вранці вони знов привітні.

— Але ми однаково не ночуємо в Каддлдауні. Ми переїхали до дідуся в Новий Клермонт.

— Справді?

— Так, але ми мусимо бути охайними і не поводитися як ідіоти. Ми вже перенесли речі. А Вілл знайшов трьох медуз та мертвого краба на великому пляжі. Хочеш подивитися?

— Авжеж.

— Краб у нього в кишені, а от медузи у відрі з водою, — каже Тафт і тікає.

Ми з мамою прямуємо островом до Уїндерміру — короткий шлях брукованою деревом стежиною. Близнючки допомагають із валізами.

Дідусь і тітка Бесс на кухні. У вазах на кухонній стійці — польові квіти, а тітка Бесс тре чисту мийку йоржиком «Брілло»[14], поки дідусь читає «Мартас-Він’ярд Таймс».

Бесс — м’якіша і світліша за своїх сестер, та все ж вони з одного тіста. На ній білі джинси й синій бавовняний топ та діамантові прикраси. Вона знімає гумові рукавички, цілує маму й обнімає мене так довго і так міцно, ніби через обійми намагається передати мені якусь таємну інформацію. Вона пахне біли`зною и вином.

Дідусь встає, але не підходить, поки Бесс обіймає мене.

— Привіт, Міррен, — каже він радісно. — Радий бачити тебе.

— З ним часто таке, — пояснює тітка Керрі мені та мамі. — Називає інших людей «Міррен».

— Я знаю, що вона не Міррен, — каже дідусь.

Дорослі гомонять між собою, а я лишаюсь із близнючками. Вони мають дещо дивний вигляд у літніх сукнях та кроксах. Їм майже по чотирнадцять. Їхні ноги — міцні, як у Міррен, і такі ж блакитні очі, але обличчя — менші.

— У тебе чорне волосся, — помічає Бонні. — Ти як мертвий вампір.

— Бонні! — ляскає її Ліберті.

— Тобто не мертвий, бо всі вампіри вже і так мертві, — додає Бонні. — У них кола під очима і бліда шкіра, як от у тебе.

— Будь чемна з Кейді, — шепоче Ліберті. — Мама ж просила.

— А я і так чемна. Більшість вампірів просто сексі-пексі. Це ж усі знають.

— Я вже казала тобі, що не хочу слухати жахливчики цього літа, — каже Ліберті. — Досить і того, що було минулої ночі.

Вона повертається до мене.

— Бонні схибилася на мертв’яках. Вона читає про них книжки, а потім не може заснути. Це дратує, коли живеш з нею в одній кімнаті.

Ліберті каже все це, уникаючи мого погляду.

— Я говорила лише про волосся, — пояснює Бонні.

— Але ж не обов’язково казати, що вона схожа на труп!

— Усе гаразд, — запевняю я Бонні. — Мене, власне кажучи, абсолютно не хвилює твоя думка. Тож усе добре.

УСІ РУШАЮТЬ У НОВИЙ КЛЕРМОНТ, лишивши нас із мамою вдвох розбирати валізи. Я швидко дістаю речі зі своєї сумки і шукаю Брехунів.

Раптом усі вони, як цуцики, збираються навколо мене. Міррен хапає мене і крутить. Джонні хапає Міррен, Ґет хапає Джонні, і всі ми хапаємо одне одного і стрибаємо. Роз’єднавши нарешті руки, ми йдемо у Каддлдаун.

Міррен базікає про те, як чудово, що Бесс і малеча живуть цього року з дідусем. Йому потрібно, щоб хтось був поряд. До того ж Бесс настільки одержима чистотою, що з нею просто неможливо бути поряд. До того ж — і це, певно, найважливіше — Каддлдаун тепер у повному розпорядженні Брехунів. Ґет каже, що зараз приготує гарячого чаю і що гарячий чай — його нова пристрасть. Джонні каже, що Ґет — пафосний бовдур. Ми йдемо за Ґетом на кухню. Він вмикає чайник.

Навколо мене — коловорот їхніх розмов і дружніх суперечок, усе так само, як у старі добрі часи. Проте Ґет майже не дивиться на мене.

А я ж не можу відвести від нього очей.

Він такий гарний. Такий рідний. Я знаю його достоту — дужку його нижньої губи, силу його плечей. Те, як він заправляє футболку в джинси лише наполовину, і що його взуття стоптане на п’ятках, і як він торкається свого шраму над бровою, навіть не розуміючи, що робить це.

Я така сердита на нього. Я така рада його бачити.

Він напевне змінився, виріс, як змінюється будь-яка нормальна людина. На відміну від мене, він не сидів два роки у шкаралупі мігреней і жалю до себе. Він гуляв Нью-Йорком із дівчатами в балетних пачках, водив їх у китайські ресторанчики та на концерти. Навіть якщо він не з Ракель, то у нього є інша дівчина. Чи навіть три.

— У тебе новий колір волосся, — каже Джонні.

— Ага.

— Але тобі личить, — додає Міррен солодким голосом.

— Вона така висока, — каже Ґет, копирсаючись у коробках з чаєм: «Зелений із жасмином», «Англійський сніданок» і таке інше. — Кейді, хіба ти була така висока?

— Це називається «вирости». Я не винна.

Два літа тому Ґет був на кілька дюймів вищий за мене. Тепер ми майже однакового зросту.

— Та рости, я ж тільки за, — каже Ґет, не дивлячись мені у вічі. — Просто не виростай вищою за мене.

Що це — він фліртує?

Так.

— От Джонні дозволяє мені лишатися найвищим, — продовжує Ґет. — Не робить з цього діла.

— Ага, ніби в мене є вибір, — реве Джонні.

— Вона та сама наша Кейді, — говорить Міррен, проявляючи відданість. — Напевне, ми теж видаємося їй інакшими.

Але ні. Вони такі самі. На Ґеті та сама стара зелена футболка, що й позаминулого літа. Та сама вдавана посмішка, та сама манера нахилятися вперед, той самий трагічний ніс.

Джонні широкоплечий, у джинсах і картатій сорочці, заношеній до того, що її краї розтріпалися на китиці; обкусані нігті, коротко підстрижене волосся.

Міррен — як з полотен прерафаелітів, з цим її квадратним синклерівським підборіддям. Довге густе волосся зібране на маківці, на ній верх від купальника і шорти.

Це заспокоює. Як же я їх люблю.

Чи буде для них важити те, що я не можу навіть приблизно згадати, що зі мною сталося? Я забула так багато з того, що було п’ятнадцятого літа. Цікаво, чи говорили про мене тітки.

Я не хочу, щоб вони вважали мене хворою. Чи що мій мозок не працює.

— Розкажи про коледж, — каже Джонні. Він сидить на кухонній стійці. — Куди будеш вступати?

— Цього року нікуди.

Цієї правди я не можу уникнути. Я здивована, що вони досі не знають.

— Що?

— Чому?

— Я не закінчила школу. Забагато пропустила через лікування.

— Кепсько! — волає Джонні. — Це жах! А не можна наздогнати все в літній школі?

— Так, але тоді я не приїхала б сюди. До того ж краще подавати документи на вступ, ретельно пройшовши всю програму.

— Що ти вивчатимеш? — питає Ґет.

— Давайте змінимо тему.

— Але нам цікаво, — каже Міррен. — Усім нам.

— Ні, серйозно. Поговорімо про щось інше. Джонні, як у тебе на особистому фронті?

— Теж кепсько.

Я піднімаю брови.

— Коли ти такий гарний, як я, все йде не надто гладко, — саркастично відповідає Джонні.

— А в мене є хлопець. Його звуть Дрейк Лоґґергед, — каже Міррен. — Він, як і я, вступатиме до Помони. У нас були статеві стосунки, але завжди захищені. Щотижня він приносить мені жовті троянди, і в нього гарні м’язи.

Джонні захлинається чаєм. Ми з Ґетом сміємось.

— Дрейк Лоґґергед? — перепитує Джонні.

— Так, — підтверджує Міррен. — А що смішного?

— Та ні, нічого.

Джонні хитає головою.

— Ми зустрічаємося вже п’ять місяців, — продовжує Міррен. — Цього літа він їде в «Аутворд Баунд»[15], а отже, матиме ще кращі м’язи, коли ми побачимося знов.