Я СПЛЮ, НАПЕВНЕ, цілими днями. Розплющую очі, за вікнами світло. Розплющую знову — темно.

Нарешті я встаю. У дзеркалі в туалеті я бачу, що моє волосся більше не чорне. Воно вимилося і стало каштановим, а корені світлими. Шкіра моя у веснянках, губи пересохли від сонця.

Я не впевнена, чи знаю цю дівчину в дзеркалі.

Бош, Ґрендел та Поппі виходять разом зі мною з будинку, соплять і метляють хвостами. На кухні Нового Клермонту тітки готують сендвічі для ланчу на природі. Джинні миє холодильник. Ед ставить охолоджуватися пляшки лимонаду та імбирного елю.

Ед.

— Привіт, Еде!

Він махає мені. Відкриває пляшку елю і передає її Керрі. Копирсається в морозилці, шукаючи ще один пакет з льодом.

Бонні читає, а Ліберті нарізає помідори.

Два торти (на одному написано «Шоколад», а на другому — «Ваніль») стоять на стійці в коробках з пекарні. Я бажаю близнючкам щасливого дня народження.

Бонні відриває очі від книжки «Колективні появи привидів».

— Тобі вже краще? — питає вона.

— Так.

— А на вигляд не скажеш.

— Замовкни.

— Бонні зараза, і з цим нічого не зробиш, — говорить Ліберті. — Але завтра ми йдемо кататися на банані, якщо хочеш, ходімо з нами.

— Добре, — кажу я.

— Тобі не можна керувати човном. Керуватимемо ми.

— Ага.

Мама обіймає мене, довго, вдумливо, але я нічого їй не кажу.

Не зараз. Можливо, пізніше. Вона і так знає, що я згадала.

Вона знала це, коли стукала до мене в кімнату, я впевнена.

Я погоджуюсь, аби вона дала мені скон, який лишився зі сніданку, і трохи апельсинового соку з холодильника.

Я знаходжу перманентний маркер і пишу на руках.

На лівій: «Будь трохи».

На правій: «Добріше».

Надворі Тафт і Вілл гацають навколо японського саду. Шукають незвичайні камінці. Я шукаю разом з ними. Вони наказали мені шукати блискучі й ті, що можуть бути наконечниками стріл.

Коли Тафт знаходить і віддає мені фіолетовий камінець, бо пам’ятає, що я люблю фіолетове, я ховаю його в кишеню.

УДЕНЬ МИ З ДІДУСЕМ їдемо до Едгартауна. Бесс наполягає на тому, щоб нас відвезти, але йде собі, коли ми вирушаємо по крамницях. Я знаходжу для близнючок сумки на плече з красивої тканини, а дідусь вмовляє мене купити збірку казок у книжковій крамниці.

— Бачу, Ед повернувся, — кажу, поки ми чекаємо біля каси.

— Угу.

— Він тобі не подобається.

— Не дуже.

— Але він тут.

— Так.

— З Керрі.

— Так. — Дідусь насуплює брови. — Так, годі мене діймати. Ходімо за помадкою.

Так ми і робимо. Це гарна прогулянка. Він лише раз називає мене Міррен.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ МИ ВІДЗНАЧАЄМО ввечері, з тортами і подарунками. Тафт посковзнувся на цукрі й подряпав коліно об великий камінь у саду. Я веду його у ванну кімнату, щоб знайти пластир.

— Міррен завжди наклеювала мені пластир, — каже він. — Ну коли я був іще малий.

Я стискаю його руку.

— Хочеш, щоб я наклеїла його тобі?

— Замовкни, — говорить він. — Мені вже десять.

НАСТУПНОГО ДНЯ я йду в Каддлдаун і заглядаю під мийку.

Там є ганчірки та спрей для прибирання із запахом лимону. Паперові рушники. Пляшка білизни.

Я підмітаю розбите скло і зім’яті стрічки. Складаю порожні пляшки в пакети. Збираю пилосмоком картопляні чіпси. Відшкрябую липку підлогу на кухні. Перу ковдри.

Я витираю бруд з вікон, складаю в шафу настільні ігри, виношу сміття зі спальних кімнат.

Залишаю меблі стояти так, як подобалося Міррен.

Піддаючись миттєвому пориву, я беру блокнот і кулькову ручку з кімнати Тафта і починаю малювати. Це лише фігурки з паличок і кіл, але в них легко впізнати моїх Брехунів.

Ґет з його трагічним профілем сидить, читаючи книжку. Міррен танцює в купальнику. Джонні знімає маску для дайвінгу та тримає краба.

Закінчивши, я прикріпляю малюнок до холодильника поряд із зображеннями тата, бабусі та ретриверів.

ЖИВ СОБІ КОЛИСЬ король, у якого було три вродливі доньки. Доньки подорослішали, стали жінками, жінки народили дітей, прекрасних дітей, багато, багато дітей, але сталося дещо погане,

дещо безґлузде,

злочинне,

жахливе,

щось, чого можна було уникнути,

щось, чого не мало статися ніколи,

і водночас щось, що, врешті-решт, змогли пробачити.

Діти загинули в пожежі — всі, крім однієї дівчинки.

Вона лишилася сама, і…

Ні, не зовсім так.

У вогні загинули всі, окрім двох хлопчиків і трьох дівчаток.

Троє дівчат і двоє хлопців лишилися.

Кейденс, Ліберті, Бонні, Тафт і Вілл.

І троє принцес, їхні матері, страждали від горя та розпачу. Вони пили і купували різні речі, нічого не їли, і фанатично все мили, і постійно думали про те саме. У горі вони плакали і плакали, зблизилися і пробачили одна одну. Чоловіки принцес теж були розлючені, хоча вони були далеко, а король поринув у легке божевілля, з якого лише іноді проглядав колишній правитель.

Щодо дітей, вони були шалені і злі. Їх роздирали докори сумління за те, що вони лишилися живі, роздирали головний біль і страх перед привидами, роздирали нічні жахи і дивні пориви, які були покаранням за те, що вони були живі, коли решта померли.

Принцеси, і чоловіки, і король, і діти розкришилися, як яєчна шкаралупа, розсипчаста і гарна, адже вони завжди лишалися гарними. Здавалося,

ніби,

ніби

трагедія позначила кінець родини.

Можливо, так воно й було.

А можливо, і ні.

Вони лишалися прекрасною родиною. Досі.

І вони це знали. Насправді тавро трагедії з часом стало ознакою привабливості. Ознакою таємничості і джерелом захоплення для тих, хто спостерігав за родиною здаля.

«Старші діти загинули в пожежі, — казали вони: мешканці Бурлінґтона, сусіди з Кембриджа, батьки учнів приватної школи в Нижньому Мангеттені і поважні містяни в Бостоні. — Острів охопив вогонь, — казали вони. — Пам’ятаєте, кілька років тому?»

В очах людей три прекрасні доньки стали ще прекраснішими. І вони усвідомлювали цей факт. Як і їх батько, навіть коли його розум тьмарився.

Діти, які лишилися, — Кейденс, Ліберті, Бонні, Тафт і Вілл — знають, що трагедія зовсім не приваблива. Вони знають, що насправді вона не така, якою видається на сцені або на сторінках книжок. Вона — ані винесене покарання, ані засвоєний урок. Жахи її стосуються не однієї людини.

Трагедія потворна і заплутана, тупа і складна для розуміння.

Ось що знають ці діти.

І вони знають, що історії про їхню родину —

і правда, і брехня водночас.

І в цих історій безліч варіацій.

І люди продовжують їх розповідати.

МОЄ ПОВНЕ ІМ’Я — Кейденс Синклер-Істмен.

Я живу в Бурлінґтоні, штат Вермонт, з мамою і трьома собаками.

Мені майже вісімнадцять.

У мене є потертий читацький квиток, конверт засушених квіток шипшини, книга казок і жменя фіолетових камінців. Ось майже і все.

Я

винна

в безглуздому брехливому злочині,

який став

трагедією.

Так, це правда, що я закохалася в декого і він помер разом із двома іншими людьми, яких я любила найбільше у світі. Це головна річ, яку про мене слід знати,

єдине, що важило протягом довгого часу,

хоча я сама цього не розуміла.

Але має бути ще щось.

Буде ще.

МОЄ ПОВНЕ ІМ’Я — Кейденс Синклер-Істмен.

Я потерпаю від мігреней. Я терпіти не можу дурнів.

Я люблю гру слів.

Я триваю.

Подяки

Найперше дякую Беверлі Горовіц та Елізабет Каплан за їхню пітримку мого роману всіма можливими способами. Сарі Млиновські (двічі), Жустін Ларбалестьє, Лорен Міракл, Скотту Верстефельду і Робіну Вассерману за те, що коментували перші чорновики, — ніколи я не показувала рукопис стільком людям і з таким жагучим бажанням почути їхні думки. Дякую також Сарі Зарр, Еллі Картер та Лену Дженкіну.